Роберт Хайнлайн – Ляльководи (страница 48)

— Ти вбив його? А ти впевнений, що воно мертве?

— Абсолютно.

В хаті й досі смерділо здохлим паразитом.

— Ходи сюди, Семе, обійми мене.

— В тебе заболять плечі.

— Обійми мене!

І я обійняв її, намагаючись не торкатися опіків, хоча, здавалося, їй було байдуже. Невдовзі її тремтіння вгамувалося, а потім і зовсім припинилося.

— Вибач мене, милий, я всього лише слабка жінка.

— Бачила б ти, у якому стані був я, коли мене визволили з полону паразитів!

— Бачила. А тепер розкажи мені, що трапилося, — я мушу знати. Останнє, що я пам’ятаю, це коли ти нахилив мене над каміном.

— Послухай, Мері, я не міг інакше, я мусив це зробити, бо не міг відчепити його від тебе!

Тепер вже вона обняла мене за плечі і стала заспокоювати:

— Знаю, коханий, знаю. І дякую тобі, що ти це зробив. Я вдячна тобі всією душею. Ти знову врятував мені життя.

Ми трохи поплакали, а потім я вишмаркався і продовжив:

— Ти не відгукнулася, коли я тебе покликав, тож я пішов у світлицю — а там вже була ти.

— Я пам’ятаю, любий, бо я боролося щосили!

Я здивовано витріщився на неї:

— Знаю, бо ти прагнула піти. Але ж як тобі це вдавалося? Бо коли слимак оволодіває тобою, це кінець. Боротися з ним неможливо.

— Так, я програла, але намагалася боротися.

Відповіді на цю таємницю не було. Якимось чином Мері вдалося сконцентрувати свою волю й певний час протистояти волі паразита, але ж це було неможливо. Я знав це з власного досвіду. Так, слимак здолав її, але я зрозумів, що одружився на людині сильнішій і витривалішій, ніж я сам, попри всі принадні вигини її тіла та абсолютну жіночність.

У моїй голові промайнула смутна здогадка, що якби вона не змогла протистояти слимакові хоча б трошечки, то мені, можливо, не вдалося б вбити його, бо мене стримувало те, що я міг при цьому вбити й Мері.

— Треба було взяти із собою ліхтар, — продовжила вона, — але я ніколи не думала, що мені слід було остерігатися і тут, біля твоєї хатини. — (Я кивнув: тут було затишно й безпечно, як у ліжку під ковдрою, або в обіймах коханої людини). — Пірат відразу підійшов до мене. Я простягнула руку й погладила його — і раптом помітила цю тварюку. Але було вже запізно. — Мері сіла в ліжку й обперлася на лікоть. — А де котик, Семе? З ним усе гаразд? Поклич його сюди.

Тож мені довелося розповісти їй про Пірата. Мері вислухала мене із застиглим обличчям, кивнула і більше нічого не питала. Змінивши тему, я сказав:

— Раз ти вже прокинулася, то піду приготую тобі сніданок.

— Не ходи! — вигукнула Мері. Я зупинився.

— Не йди з моїх очей, — наполягла вона. — Ні з якої причини. Зараз я встану й приготую сніданок сама.

— Не мороч голову. Залишайся в ліжку і будь слухняною дівчинкою.

— Підійди сюди й зніми рукавички. Я хочу поглянути на твої руки.

Але я їх не зняв — від однієї думки про це мені стало зле: знеболююче вже припинило свою дію.

Мері кивнула й сказала похмуро:

— Я так і думала. Ти обгорів гірше, ніж я.

Тож Мері приготувала сніданок. Вона взялася їсти, а мені не було потрібно нічого, окрім чашечки кави. Я наполіг, щоб і вона багато пила, бо великі опіки — це не жарт. Невдовзі Мері відсунула тарілку, поглянула на мене і мовила:

— Любий, я не жалкую про те, що сталося. Тепер я все добре знаю. Ми з тобою обидва побували в полоні.

Я легенько кивнув, добре розуміючи, що вона мала на увазі. Ділитися щастям — цього замало.

Мері підвелася й сказала:

— А тепер ми мусимо йти.

— Так, — погодився я. — Мусимо йти. Я хочу показати тебе лікарю якомога швидше.

— Я не про це хотіла сказати.

— Знаю, що не про це.

Потреби обговорювати тему глибше не було: ми обоє знали, що музика скінчилася, і настав час повертатися до роботи. Старий шкарбан, в якому ми сюди прилетіли, і досі стояв на посадковому майданчику, накопичуючи штрафи за несплату стоянки. Лише три хвилини пішло на те, щоби спалити тарілки, вимкнути все, окрім перманентних мереж, і приготуватися. Я довго не міг знайти свої туфлі, поки Мері не пригадала, куди я їх поставив.

Автомобілем керувала Мері, бо в мене боліли руки. Коли ми злетіли, вона повернулася до мене й сказала:

— Летімо одразу до Відділу. Там нас підлікують, і ми дізнаємося про те, що відбувається, — ти не проти? Як, до речі, твої руки? Дуже болять?

— Не проти.

Мої руки боліли, але за наступну годину нічого гіршого з ними все одно не трапиться. Мені хотілося якомога швидше дізнатися про ситуацію і повернутися до роботи. Я попросив Мері увімкнути аудіопристрій з екраном: зараз мені хотілося спіймати хоч якусь із програм новин так сильно, як раніше хотілося від них втекти. Але устаткування зв’язку було таке ж допотопне, як і сам автомобіль: ми навіть аудіосигнал упіймати не змогли. На щастя, контури дистанційного контролю й досі працювали добре, інакше Мері довелося б продиратися крізь транспортний потік вручну.

Мене вже довго мучила одна думка, і я поділився нею з Мері:

— Слимак не видерся б на кота просто так, еге ж?

— Гадаю, що ні.

— Але ж чому? Начебто немає сенсу. Але має бути, бо все, що роблять ці істоти, має сенс, моторошний сенс.

— Так, був сенс. Бо, причепившись до кота, вони можуть добратися до людини.

— Так. Але як вони змогли це спланувати? Їх же недостатньо багато для того, щоб дозволити собі чіплятися на котів, сподіваючись на непевний шанс перебратися з кота на людину. Чи їх вже стало достатньо багато?

Я пригадав, з якою швидкістю один слимак на спині мавпи перетворився на двох, пригадав «насичене» місто Канзас-Сіті — й мимовільно здригнувся.

— Не питай мене, любий, я не маю аналітичного складу розуму.

І це було справді так, принаймні частково; з мозком у Мері все гаразд, просто вона перестрибує через логіку і робить висновки суто інтуїтивно. Я ж, навпаки, ламаю голову й намагаюся отримати логічну відповідь.

— Кинь вдавати із себе скромну дівчинку і спробуй мислити аналітично. От тобі перше запитання: «Звідки взявся цей слимак?». Ходити він не вміє. Щоб дістатися до Пірата, він мав скористатися іншим носієм. Яким носієм? Як на мене, то ним був друзяка Джон, Джон Цап. Сумніваюся, що Пірат міг підпустити до себе якусь іншу людину.

— Друзяка Джон? — Мері заплющила очі і відразу ж розплющила знову. — Важко сказати. Я ніколи не бувала близько до нього.

— Не має значення. Мислячи методом послідовного виключення, гадаю, що це — правильний висновок. Джон Цап носив сорочку, тоді як всі інші дотримувалися вимог програми «Оголена спина». І це йому якось обійшлося, бо він уникав спілкуватися з людьми. Можливо, слимак взяв його в полон ще до того, як цю програму оголосили. Але все одно це нічого не пояснює. Чому слимак вибрав відлюдника, який живе високо в горах?

— Щоб спіймати тебе.

— Мене?

— Вірніше, щоб знову спіймати тебе.

Певний сенс у цьому був. Імовірніше, будь-який носій, якому вдалося втекти від них, залишався людиною з позначкою. В такому разі ті кільканадцятеро конгресменів та всі, кого нам вдалося врятувати — включно з Мері, — перебували в особливій небезпеці. Мені треба буде наголосити на цьому під час доповіді аналітикам. Втім, ні — Мері не була в небезпеці, бо єдиний слимак, який знав про її полон, здох.

З іншого боку, паразитів міг цікавити конкретно я. А що такого особливого в мені було? Мабуть, те, що я — таємний агент. Ба важливіше — той слимак, який сидів на моїй спині, напевне, знав те, що я знав про Старого, і розумів, що я мав до свого шефа доступ. Це було достатньою підставою спробувати повернути мене під свій контроль. Внутрішньо я мав суто емоційну впевненість, що головним їхнім ворогом був Старий. Слимак знав, що я так гадаю, — він мав у своєму розпорядженні увесь мій мозок.

Цей слимак навіть зустрічався зі Старим, розмовляв із ним... Стривайте, але ж цей слимак вже мертвий. І вся моя теорія розвалюється, мов картковий будиночок.

І враз вибудувалася знову.

— Мері, — поцікавився я, — а ти бувала у своїй квартирі після того, як ми з тобою там снідали?

— Ні. А що?