Роберт Хайнлайн – Ляльководи (страница 23)

Я підняв погляд — я впізнав цей голос. До мене підбігла Мері й зупинилася, озираючи мене своїми великими жалісними очима.

— Я чекала, — мовила вона. — Ой, Семе, що ж вони з тобою зробили?

Голос її зривався, і я ледве збагнув, що вона сказала.

— Сама знаєш, — відповів я і знайшов у собі сили ляснути її по пиці. — Сука мерзенна, — додав я.

***

Палата, де я лежав раніше, і досі була порожня, але віднайти Доріс я не зміг. Я відчував, що за мною стежать, можливо, це був лікар, але в той момент я й близько не хотів бачити ані його, ані будь-кого іншого. Невдовзі я ліг долілиць на ліжко і спробував відключитися, аби нічого не думати й нічого не відчувати.

Трохи згодом я почув чийсь тихий зойк і розплющив одне око — то була Доріс.

— Боже мій, що трапилося? — вигукнула вона й підійшла до мене. Я відчув на собі її лагідні руки. — Мій бідолашний малючок! Залишайся тут і не рухайся. Я зараз покличу лікаря.

— Не треба!

— Але ж тебе має оглянути лікар.

— Ні. Я не хочу його бачити. Краще сама мені допоможи.

Доріс не відповіла. І незабаром я почув, як вона вийшла. Невдовзі вона повернулася — схоже, вона справді повернулася досить швидко — і почала промивати мої рани. Лікаря з нею не було.

Вона була вполовину меншою за мене, але піднімала й повертала мене так, наче я насправді був малюком, як вона мене назвала. Мене це не здивувало, я знав, що вона зможе про мене подбати.

Коли вона доторкнулася до моєї спини, то я мало не заверещав. Але Доріс швидко забинтувала її й сказала:

— А тепер заспокойся і розслабся.

— Я лежатиму долілиць.

— Ні, — заперечила вона, — я дам тобі попити, будь слухняним хлопчиком.

З її допомогою я перевернувся на спину й випив те, що вона принесла. Невдовзі я заснув.

Мені смутно пригадується, наче мене згодом розбудили, немовби переді мною виник Старий — і я матюками прогнав його геть. У кімнаті був також і лікар, а може, то мені наснилося.

***

Міс Бріггс розбудила мене, а Доріс принесла сніданок. Було таке враження, наче мене ніколи й не виписували з лазарету. Доріс хотіла нагодувати мене, але я почувався досить добре, щоб зробити це самотужки. Фактично я був у досить непоганій формі. Мені надокучали скутість і біль, і я почувався так, неначе впав у діжці з Ніагарського водоспаду; руки мої й ноги були забинтовані в тих місцях, де я порізався об затискачі, але всі кості мої були цілі. Та найбільше боліла моя душа.

Зрозумійте мене правильно. Старий міг послати мене до небезпечного місця, він робив це багато разів у минулому, і я на нього не нарікав. Бо сам на це підписався. Але я не підписувався на те, що він зі мною утнув. Він знав моє слабке місце і навмисне скористався цим, аби змусити мене зробити те, чого я ніколи не зробив би, якби мене не затягли хитрістю. А заманивши, він безжально мене використав.

Мені й самому доводилося вдаватися до насильства, щоб змусити людей говорити. Бо інколи така необхідність виникає. Але це було інше. Правду кажу.

Хто мене реально образив, так це Старий. Мері? А хто вона, власне, така? Просто ще одна дівиця. Так, вона викликала у мене страшенну огиду, через те що дозволила Старому використати себе як наживку. Втім, для жінки-агента використовувати свою жіночу привабливість — це нормально, і тому у Відділі були жінки для виконання тої роботи, яку не могли виконати чоловіки. Жінки-шпигунки були завжди, а шпигунки молоді та гарненькі завжди користувалися однаковими засобами.

Але ж вона могла не погодитися застосовувати їх проти іншого агента з нашого Відділу, принаймні проти мене.

Кажете, звучить не надто логічно? Але для мене це дуже логічно. Мері не мусила цього робити.

Мені осточортіло, з мене досить. Вони можуть продовжувати операцію «Паразит» без мене. Баста. В горах Адірондак я мав маленьку хижку, і там у холодильній камері було достатньо заморожених харчів на роки життя — щонайменше на рік. Окрім того, я мав багато пігулок темпусу і міг роздобути ще більше. Можна буде податися до тої хижки й присісти на ті пігулки, а світ нехай подбає про себе сам або ж котиться в пекло — тільки без мене.

А якщо хтось здумає з’явитися побіля хижки в радіусі сотні метрів, то йому доведеться або показати мені свою голу спину, або загинути від палючого променя мого пістолета.

РОЗДІЛ 11

Я поривався комусь про це розповісти, і слухати мене випало Доріс. Може, ця інформація була секретною, але мені було начхати. Виявилося, що Доріс знала про операцію «Паразит», тому не мало сенсу тримати в таємниці якусь її частину. Навпаки — проблема полягала в тім, щоб розсекретити її, але це я вже забігаю наперед. Про все у свою чергу.

Доріс обурилася, страшенно обурилася, вона кипіла, мов скажена миша. Вона забинтувала рани, які мені заподіяли виконавці експерименту. Звісно, Доріс виконала цю роботу гірше за досвідчену медсестру, але принаймні вона була одною з нас. Я бовкнув їй про те, яку роль в усьому цьому зіграла Мері.

— Розумієш, це як на бійні, — сказав я їй. — Там одна спеціально відібрана тварина заводить всередину інших. Щоб мене заманити, вони навмисне обрали Мері.

Про те, як тварин заводять на бійню, Доріс не чула, але вона добре мене зрозуміла.

— Ти хотів із цією дівчиною одружитися, чи не так?

— Це правда. Дурний я, еге ж?

— Стосовно жінок усі чоловіки дурні, але річ не в цьому. Неважливо, чи хотіла вона вийти за тебе заміж; вона знала про твоє бажання одружитися з нею, і це робить її вчинок у сотню разів гіршим. Вона знала, що зможе утнути з тобою цей трюк, і вчинила підло. — Доріс кинула масажувати мене, і її очі спалахнули люттю. — Ця рудоволоса краля мені ніколи не траплялася, але якщо коли-небудь трапиться, то я їй всю пику роздряпаю!

Я усміхнувся їй:

— Ти добра дівчинка, Доріс. Я вірю, що ти ніколи не вчиниш підло з мужчиною.

— Та ні, я зовсім не янгол, і в моєму житті бували скороминущі романи. Але якби я утнула що-небудь схоже на це бодай наполовину, то порозбивала б усі свої дзеркала, бо мені було б соромно на себе дивитися. Повернися трохи убік, щоб я змогла зайнятися твоєю другою ногою.

***

Невдовзі з’явилася Мері. Я зрозумів це з того, що Доріс сердито сказала:

— Вам сюди не можна.

— Можна, — почувся голос Мері. — Я увійду, а ти спробуй мене зупинити.

— Ані руш! — верескнула Доріс. — Бо я всі твої фарбовані патли повириваю з корінням!

Ненадовго запала тиша, почулися звуки бійки, а потім пролунав гучний ляпас, наче когось ударили по щоці.

— Гей, що там відбувається? — заволав я.

Вони нарисувалися в одвірку разом. Доріс важко дихала, а її волосся було скуйовджене. Мері намагалася триматися спокійно і з достоїнством, але на її лівій щоці виднілася яскраво-червона пляма завбільшки з долоню Доріс. Вона поглянула на мене, не звертаючи увагу на медсестру.

Доріс нарешті перевела подих і вимовила:

— Забирайтеся звідси геть. Він не бажає вас бачити.

— Я хочу це почути від нього самого.

Я окинув їх поглядом.

— Та яка, в біса, різниця, Доріс; раз вона прийшла, то я з нею поговорю. Мені все одно треба їй дещо сказати. Дякую за допомогу.

Доріс трохи помовчала, а потім випалила:

— Який же ж ти дурень!

І вискочила геть.

Мері підійшла до ліжка.

— Семе, — сказала вона. — Семе.

— Мене звати не Сем.

— Але ж я не знаю твого справжнього імені.

Я завагався. Було не на часі пояснювати їй, що мої батьки виявилися доволі нерозумними й винагородили мене іменем Елігу.

— А яка різниця? Згодиться й Сем.

— Семе, — повторила вона. — Мій любий Сем.

— Я не твій любий.

— Так, я знаю це, — відповіла вона, схиливши голову. — Семе, я прийшла сюди довідатися, чому ти мене ненавидиш. Може, це вже нічого не дасть, але я мушу знати — чому.

Я зневажливо пирхнув: