Роберт Хайнлайн – Ляльководи (страница 25)

— Не чіпай моїх медсестер, бо отримаєш прочухана. А тепер висунь язика.

***

Під вечір до моєї палати зазирнув Старий. Моя перша реакція була позитивною, бо важко було струсити із себе харизму його особистості. Але тут мені пригадалося все — і я вмить охолов.

— Мені треба з тобою поговорити, — почав він.

— Нам нема про що говорити. Забирайтесь геть.

Старий проігнорував мої слова і увійшов, волочачи свою хвору ногу.

— Не заперечуєш, якщо я сяду?

— Та ви вже наче й так це робите.

Ці слова він теж проігнорував. І мовив, невдоволено скривившись:

— Знаєш, синку, ти — один із найкращих моїх хлопців, але інколи робиш поспішні висновки.

— Нехай це вас не турбує, — відказав я. — Щойно лікар випише мене звідси, я звільняюся.

Насправді на той час я ще не прийняв остаточного рішення, але цей крок здавався так само доречним, як сироп до вівсяних коржів. Я більше не довіряв Старому, а все інше і так видавалось очевидним.

Але він чув лише те, що хотів почути.

— Ти надто поспішаєш із висновками. Візьмімо, наприклад, оцю дівчину, Мері...

— Яку іще Мері?

— Ти знаєш, про кого я; вона відома тобі як Мері Кавано.

— Я не хочу її знати.

— Ти поспішив із висновками про неї, не знаючи що до чого. Ти її дуже засмутив. Фактично, ти міг зіпсувати мені хорошого агента.

— Який жаль! Я увесь у сльозах.

— Слухай, ти, шмаркачу, ти не мав права так жорстоко поводитися з нею. Ти не маєш фактичних доказів.

Я не відповів, бо виправдуватися — це поганий метод захисту.

— Знаю, що ти гадаєш, наче все знаєш, — продовжував Старий. — На твою думку, вона дала використати себе як живця, щоб ти взяв участь у нашому експерименті. Все це так, але трішечки не так. Її справді використали як приманку, але це я використав її. Це я все спланував саме так.

— Знаю, що ви.

— Тоді чому ти її звинуватив?

— Тому що, попри ваше планування, вам не вдалося б втілити заплановане без її активної співучасті. Нікчемний безсердечний вилупку! Це дуже шляхетно з вашого боку взяти на себе всю провину, але вам це не вдасться.

Та він наче й не почув мою лайку і вів далі:

— Ти розумієш все у цій справі, окрім головного, а саме: дівчина про це не знала.

— Не морочте мені голову — вона ж там була.

— Так, була. Синку, а чи пам’ятаєш ти, щоб я коли-небудь тобі брехав?

— Ні, — визнав я, — але не сумніваюся, що збрешете не вагаючись.

Було видно, що я завдав йому болю, але він мовчки його проковтнув. І згодом мовив:

— Мабуть, я на це заслуговую. Я збрешу будь-кому з моїх підлеглих, якщо цього вимагатиме безпека нашої країни. Я не робив цього донині, бо дуже ретельно підбирав людей, з якими мав працювати. На даний момент безпека країни від цього не залежить, але я все одно не брешу, і ти можеш це перевірити в будь-який спосіб, щоб вирішити, брешу я чи ні. Ця дівчина нічого не знала. Вона не знала, що в тій кімнаті будеш ти. Вона не знала, чому ти там опинився. Вона не знала, що є проблема, кому сидіти в тім кріслі. Вона й близько не підозрювала, що я не хотів, щоб саме вона йшла на це, й вже вирішив, що ти — єдиний кандидат, який мені треба, навіть якщо мені довелося б примусити тебе до цього, зв’язавши й силоміць всадовивши у крісло. І я неодмінно зробив би це, якби не мав козирної карти у своєму рукаві, щоб з її допомогою змусити тебе виступити добровольцем. Тому це ти морочиш мені голову, синку: вона навіть не знала, що тебе виключили зі списку хворих.

Мені хотілося в це повірити, тому я зробив усе можливе, щоб у це не повірити. Якби він брехав, то його брехня звучала б саме так, як він мені щойно розповів. А щодо його здатності брехати... Повернення двох агентів до активної діяльності він запросто міг би класифікувати на поточний момент як справу державної ваги. Старий мав непростий інтелект.

— Поглянь на мене! — продовжив він. Я різко виринув зі своїх думок і підняв очі. — Хочу сказати тобі ще дещо і ткнути тебе у це носом, аби ти знав. По-перше, мушу сказати, що всі — і я також — дуже цінуємо те, що ти зробив, незважаючи на твої мотиви. Я складу відповідний звіт, і — не сумніваюся — через належний час тебе нагородять медаллю. І ти будеш нагороджений незалежно від того, підеш ти від нас чи ні. А якщо й підеш, то я допоможу тобі з працевлаштуванням, якщо ти цього забажаєш.

Старий перевів подих і продовжив:

— Але не здумай корчити із себе стійкого олов’яного солдатика...

— А я й не збираюся!

—.бо ця медаль піде не тому, кому слід. Її мала б отримати Мері. А тепер вгомонися, бо я ще не закінчив. Тебе довелося залучати до експерименту силоміць, пришпорювати, як коня. Я тебе не критикую, бо тобі й так було непереливки. Але Мері була справжнісіньким кришталево чистим добровольцем, їй-богу. Коли вона сіла в те крісло, вона не знала, що з нею станеться. Вона не сподівалася, що її участь скасують в останню хвилину і мала всі підстави вважати, що коли вона встане з того крісла живою, то її розум буде ушкоджений, а це ще гірше, ніж смерть. Але Мері все одно на це пішла, тому що вона — справжня героїня, тоді як ти до героя трохи не дотягуєш.

Не чекаючи моєї відповіді, Старий продовжив:

— Слухай-но, синку, більшість жінок — дурепи й поводяться наче малі діти. Але вони мають більшу витривалість, ніж ми, чоловіки. Хоробрі жінки хоробріші за нас, хороші жінки кращі за нас, а лихі — лихіші за нас, якщо вже бути до кінця відвертим. Тож я хочу сказати тобі ось що: ця жінка є більшим чоловіком, ніж ти, і ти її сильно образив.

Я був настільки збентежений у душі, що ніяк не міг судити — говорить він правду чи знову намагається мною маніпулювати.

— Може, й так, — сказав я. — Може, я справді напустився не на ту людину. Але якщо те, що ви кажете, — правда...

— Правда.

— .то від цього те, що ви зробили, не стає анітрохи кращим, воно стає навіть гіршим.

Старий витримав цей удар і оком не зморгнувши.

— Синку, вибач, що я втратив твою повагу. Але я зроблю це знову в тих самих обставинах. Я не можу бути більш перебірливим у таких речах, ніж командир на полі бою. Я мушу бути навіть менш перебірливим, бо використовую інші види зброї. Я завжди був здатен застрелити власного собаку. Може, це добре, а може, погано, але цього вимагає від мене моя робота. На моєму місці тобі довелося б зробити те ж саме.

— Навряд чи я опинюся на вашому місці.

— Чом би тобі не взяти відпустку, відпочити і все гарненько обдумати?

— Я візьму відпустку — завершальну.

— Гаразд.

Старий піднявся, щоб піти.

— Стривайте!

— Що?

— Ви дали мені одну обіцянку, і я сподіваюся, що ви її виконаєте. Про отого паразита — ви сказали, що я зможу вбити його особисто. Ви не заперечуєте?

— Ні, не заперечую, але.

Я почав вибиратися з ліжка.

— Жодних «але». Дайте мені ваш пістолет. І я вб’ю його просто зараз.

— Ти не зможеш його вбити. Бо він вже мертвий.

— Що?! Ви ж мені обіцяли!

— Так, обіцяв. Але він помер, коли ми намагалися змусити тебе — тобто його — говорити.

Я сів на ліжко й затрясся від сміху. І не міг зупинитися. Мені не було весело, але я просто не міг не розсміятися.

Старий вхопив мене за плечі й струсонув:

— Ану, припини! Бо знову захворієш. Вибач, але нічого смішного тут немає. Так сталося. І ми нічим не змогли зарадити.

— Як це немає нічого смішного? — відповів я, одночасно хлипаючи й сміючись. — Це — найсмішніше, що зі мною коли-небудь траплялося. Скільки старань — і все даремно. Ви зганьбили себе, виваляли в багнюці мене й Мері — і все пішло коту під хвіст!

— Що? А чому ти так гадаєш?