Роберт Хайнлайн – Ляльководи (страница 22)

Старий саркастично пирхнув.

— Мир, — продовжив я, — і задоволеність, а також радість покори. — Я знову завагався — «покора» не була підходящим словом. — Радість, — повторив я, — радість. нірвани.

Нарешті те, що треба, — це слово підійшло. Я відчув себе псом, якого гладять по голові за те, що він приніс кинуту палицю. І замахав від задоволення удаваним хвостом.

—Як я розумію, — задумливо мовив Старий, — ви обіцяєте людству, що коли ми просто здамося твоїм одноплемінникам, то ви піклуватиметеся про нас і нас ощасливите. Так?

— Саме так!

Старий довго вдивлявся в мене, але не в моє обличчя, а в те, що було на спині. Потім сплюнув на підлогу.

— Знаєш, — сказав він повільно, — мені і таким, як я, часто робили схожу пропозицію, хоча, можливо, і не в такому грандіозному масштабі. Однак ця пропозиція завжди виявлялася не вартою й ламаного гроша.

Я подався вперед настільки, наскільки мені дав змогу каркас.

— А ви самі спробуйте, — запропонував я. — Це можна зробити досить швидко, і тоді ви про все дізнаєтеся.

Старий уставився на мене, цього разу в обличчя.

— Може, й спробую, — задумливо мовив він. — А може, доручу спробувати комусь іншому. Не виключено, що одного дня я зроблю це сам. Але просто зараз, — продовжив він діловито, — ти маєш відповісти на нові запитання. Якщо ти відповіси на них швидко й належним чином, то не будеш покараний. Не поспішай, але й не зволікай, — закінчив Старий, змахнувши шокером.

Я зіщулився, злий і пригнічений. На якусь мить мені здалося, що він прийме мою пропозицію, і у мене з’явиться можливість втілити свій план втечі.

— Отже, — мовив Старий, — звідки ти прибув?

Відповіді не було... Вказівки відповідати мені не надійшло.

Шокер підсунувся ближче.

— Здалеку! — випалив я.

— Це — не відповідь. Кажи — звідки? Де ваша домівка, ваша планета?

Відповіді я знову не отримав. Старий трохи почекав, а потім мовив:

— Бачу, мені доведеться освіжити твою пам’ять. — Я похмуро дивився на нього, геть ні про що не думаючи. Раптом мого мучителя перервав один із присутніх.

— Що таке? — спитав його Старий.

— Можливо, у нього виникли суто семантичні труднощі, — пояснив працівник. — У нього і його родичів можуть бути інші астрономічні концепції.

— З якого це дива? — спитав Старий. — Цей слимак користується винятково запозиченим лексиконом. Він знає те, що знає і його носій, ми це вже довели. — Проте він знову повернувся до мене й обрав іншу тактику:

— Слухай сюди, ти ж знаєш про Сонячну систему; ваша планета розташована в ній чи поза її межами?

— Всі планети належать нам, — відповів я, трохи завагавшись.

Старий задумливо почесав підборіддя.

— Що ти хочеш цим сказати? — здивовано спитав він. — Втім, можеш не пояснювати; припустімо, що вам справді належить увесь цей чортів всесвіт; але все ж таки — де ваше гніздо? Де ваша домівка? Звідки прибули ваші кораблі?

Я не міг йому цього сказати, тому й не сказав, продовжуючи мовчки сидіти.

Не встиг я зреагувати, як він торкнувся мене своїм шокером, і я відчув паралізуючий удар болю, який, проте, швидко стих.

— Відповідай, чорти б тебе забрали! Яка планета? Марс, Венера? Юпітер? Сатурн? Уран? Нептун? Плутон?

Старий перелічував планети, і кожна з них поставала у мене перед очима. Коли ж він вказав відповідну назву, то моя свідомість на це зреагувала, але думку про названу планету негайно забрав у мене володар.

— Кажи, — продовжив Старий, — бо скуштуєш батога.

— Жодна з них, — почув я власний голос. — Наша домівка розташована значно далі. Вам ніколи не вдасться її знайти.

Старий поглянув мені за плечі, а потім мені у вічі.

— Схоже, ти брешеш. Доведеться тебе трохи збадьорити, щоб ти давав чесні відповіді.

— Ні, не треба!

— Та ні, треба.

Він повільно підніс шокер мені до спини. Правильна відповідь знову спалахнула в моїй свідомості, і я вже був готовий її дати, як раптом щось схопило мене за горло. І з’явився біль.

Біль не вщухав. Мене неначе розривало на шматки; я спробував заговорити, розповісти, зробити все, щоб зупинити біль, але не міг нічого вдіяти, бо рука й далі стискала мене за горло.

Крізь розмиту туманність болю я побачив обличчя Старого; воно мерехтіло й пливло в повітрі.

— Досить? Чи, може, ще? — запитав він. — Будеш говорити?

Я почав відповідати, але закашлявся й подавився. І побачив, як Старий знову простягнув до мене шокер.

Тоді я розпався на шматки й помер.

***

Вони схилилися наді мною. Хтось сказав:

— Він приходить до тями; пильнуйте, бо він може сильно вдарити.

Наді мною нависло стривожене обличчя Старого.

— З тобою все гаразд, синку? — стурбовано спитав він.

Я мовчки відвернувся.

— Звільніть місце з одного боку, — озвався хтось інший. — Я зроблю йому укол.

— А його серце витримає?

— Безумовно, інакше я цього не робив би.

Власник другого голосу став біля мене навколішки, взяв мене за передпліччя і зробив укол. Потім піднявся, поглянув на свої руки і витер їх об шорти. На шортах лишився кривавий слід.

Я відчув, як до мене повертаються сили. «Це — “гіро” або щось подібне», — подумав я розсіяно. Та що б це не було, воно швидко збирало мене докупи. Невдовзі мені вдалося сісти на підлозі без будь-якої допомоги.

Я й досі перебував у кімнаті з кліткою, якраз перед отим триклятим кріслом. Без особливої цікавості я відмітив, що клітка знову була замкнена. Я почав підводитися на ноги, і Старий, ступивши крок уперед, подав мені руку. Я відбив її геть.

— Не доторкайтеся до мене!

— Вибач, — сказав він і різко кинув: — Джонсе! Візьми із собою Айто і принесіть ноші. Заберіть його назад до лазарету. Док, супроводжуйте їх.

— Слухаю!

Чоловік, який зробив мені укол, виступив уперед і взяв мене за передпліччя.

Я відсахнувся від нього:

— Заберіть руки!

Чоловік зупинився.

— Йдіть геть від мене — всі разом! Залиште мене на самоті.

Лікар поглянув на Старого; той знизав плечима, а потім жестом випроводив усіх із кімнати. Залишившись наодинці, я підійшов до дверей, переступив через поріг і через зовнішні двері опинився в коридорі.

Там я зупинився, поглянув на свої зап’ястя й щиколотки і визнав за краще повернутися до лазарету, де про мене неодмінно подбає Доріс і де я зможу трохи поспати. У мене було таке відчуття, що я провів на рингу п’ятнадцять раундів і всі програв.

— Семе, Семе!