Роберт Хайнлайн – Ляльководи (страница 21)

— Готові? — спитав начальник лабораторії.

— Починайте, — відповів Старий.

Мері підійшла до металевого крісла й сіла в нього. Двоє техпрацівників схилилися біля її ніг і заходилися прилаштовувати затискачі. Мері простягнула руку, розстібнула бюстгальтер, і той упав додолу, оголивши їй спину.

Я дивився на це застиглим поглядом, наче мені раптом наснився кошмар. Потім я схопив Старого за плечі, буквально відкинув його убік і враз опинився біля крісла, розштовхавши техніків.

— Мері! — заволав я. — Вставай і тікай звідси геть!

Старий витягнув пістолет й націлив на мене.

— Відійди від неї, — наказав він. — Ви троє — схопіть його і зв’яжіть.

Я поглянув на пістолет, а потім — на Мері. Вона не сказала нічого і не поворухнулася, та й не могла, бо її ноги були вже пристебнуті. Вона лише глянула на мене очима, сповненими співчуття.

— Йди звідти, Мері, — глухо мовив я. — Я сяду замість тебе.

***

Працівники винесли крісло, в якому сиділа Мері й принесли інше, більшого розміру. Я не міг скористатися тим, де сиділа вона, бо воно було підігнане під її розміри. Щойно принесене було підігнане під мене. Коли мене повністю пристебнули, я відчув себе неначе залитим у бетон. Після цього у мене почала нестерпно свербіти спина, хоча до неї ще нічого не доторкнулося.

Мері в кімнаті вже не було; сама вона вийшла, чи Старий наказав їй піти — хтозна, але це вже не мало значення. Після того як мене зафіксували, Старий підійшов до крісла, поклав мені руку на плече й мовив:

— Дякую, синку.

Я не визнав за потрібне відповідати.

Мені не було видно, як принесли паразита й причепили мені на спину. Схоже, дослідна установка, яку принесли лаборанти, була перероблена з дистанційно керованого приладдя, яке використовувалося для обстеження людей, що зазнали радіоактивного опромінення. Це, безсумнівно, була вона. Придивлятися мені було нецікаво, навіть якби я міг повернути голову достатньо далеко, — чого я не міг зробити.

Раптом загарчала та заверещала мавпа, і хтось вигукнув: «Тримайте її!».

Потім запала мертва тиша, неначе всі затамували подих, — щось вологе торкнулося моєї спини та шиї, і я зомлів.

***

Отямився я, відчуваючи ті ж самі енергійні кольки, як і минулого разу. Я усвідомлював, що потрапив у скрутне становище, тому вирішив подумати, чи можна якось із нього вислизнути. Мені не було страшно; я зневажав тих, що зібралися довкола, і був певен, що коли-небудь мені все одно вдасться їх перехитрити.

— Ти чуєш мене? — різко спитав Старий.

— Звісно, що чую. Не горлай.

— Ти пам’ятаєш, навіщо ми тут зібралися?

— Ясна річ, пам’ятаю. Ти хотів поставити мені кілька запитань. То чого ж ти чекаєш?

— Хто ти?

— Яке дурне запитання. Поглянь на мене. Я — людина, понад два метри заввишки, м’язів більше, ніж мозку, і моя вага складає...

— Я не про людину. Ти знаєш, до кого я звертаюся — до тебе.

— Будемо грати у «відгадайки-здогадайки»?

Старий відповів не відразу:

— Від того, що ти вдаватимеш, наче я не знаю, хто ти, краще тобі не стане.

— Але ж ти не знаєш, хто я.

— Гадаєш, я не знаю, що ти — паразит, який розмовляє зі мною через людське тіло? Я досліджував тебе увесь час, поки ти жив на тілі отої мавпи. Я дещо про тебе знаю, і це забезпечує мені перевагу над тобою.

І Старий почав рахувати:

— По-перше, тебе можна вбити.

По-друге, тобі можна завдати шкоди. Тобі не подобається електричний шок, і ти не здатен витримувати спеку, яку може витримати навіть людина.

По-третє, без свого носія ти безпорадний. Варто мені лише прибрати тебе з цього чоловіка — і ти мертвий.

По-четверте, ти не маєш інших здібностей, окрім тих, які ти можеш запозичити у свого носія. А зараз твій носій безпорадний. Спробуй свої затискачі на міцність — і поводься розважливо. Ти мусиш піти на співпрацю, інакше помреш.

Я слухав його впіввуха. Я вже випробував затискачі на міцність без страху й без особливої надії, і, як я й гадав, втеча виявилося неможливою. Це мене аж ніяк не стурбувало; я не відчував ані тривоги, ані страху. Мені було навдивовижу приємно знову бути з моїм володарем, бути вільним від напруження й негараздів. Моя робота полягала в служінні, а майбутнє якось владнається саме по собі.

А тим часом я мав бути насторожі, завжди готовий служити володарю.

Один ремінь на щиколотці видався мені менш тугим, ніж інший; можна було б спробувати просунути крізь нього стопу. Я перевірив на міцність затискачі передпліччя: якщо повністю розслабити м’язи, то можна було б...

Але я не намагався втекти. Бо вказівка надійшла миттєво, тобто я сам миттєво прийняв рішення, бо суперечностей між моїм володарем і мною не було: ми були єдині — вказівка чи прийняття рішення. Тож я знав, що втеча ще не на часі і ризикувати не варто. Я оглянув кімнату, намагаючись прикинути, хто з присутніх озброєний, а хто — ні. Наскільки я міг судити, зброю мав лише Старий, і це підвищувало мої шанси.

Десь глибоко в підсвідомості відчувався глухий біль провини та відчаю, відомий лише слугам володарів, але я був надто поглинутий наявною проблемою, щоб той біль мені заважав.

— Ну як? — спитав Старий. — Відповідатимеш на мої запитання чи хочеш, щоб я тебе покарав?

— Які запитання? — здивувався я. — До цього часу ти тільки й робив, що верз всілякі нісенітниці.

Старий сказав, звертаючись до одного з техпрацівників:

— Дай-но мені шокер.

Я не відчув загрози, бо не зрозумів, що саме Старий мав на увазі. І продовжував перевіряти затискачі на міцність. От якби спровокувати його покласти пістолет так, щоб я зміг до нього дотягнутися, якщо вдасться до того моменту звільнити хоча б одну руку...

Він ткнув мені межи плечі якимось прутом, і мене пронизав жахливий нестерпний біль. У кімнаті враз потемніло, неначе хтось вимкнув світло. На якусь мить мене струснуло й скрутило від болю. Цей біль неначе розчахнув мене навпіл, і мені на скороминущу хвилю здалося, що я залишився без володаря.

Невдовзі біль минув, залишивши по собі тільки пекучий спогад. Перш ніж до мене повернулася здатність говорити і перш ніж я зміг думати самостійно, мої розчахнуті половини з’єдналися воєдино, і я знову відчув себе у безпеці в руках свого володаря. Але вперше (і востаннє) за увесь той час, що я йому служив, я відчув, що мене охопила тривога — частина його власного страху та болю передалася мені, його слузі.

Я опустив погляд і побачив, як на моєму зап’ясті напухає тонка червона лінія — намагаючись звільнитися, я порізався об затискач. Та мені було байдуже; я міг би повідривати собі руки й ноги та втекти на закривавлених обрубках, якби мій володар обрав би такий спосіб втечі.

— Ну, що скажеш? — спитав Старий. — Як тобі сподобалася ця штука?

Паніка, яка мене спершу охопила, поволі затихла, і мене знову переповнило безтурботне відчуття благополуччя, хоча й насторожене та пильне. Мої зап’ястя та щиколотки, які почали було боліти, перестали мене турбувати.

— Навіщо ти це зробив? — спитав я. — Певна річ, ти можеш завдати мені болю, але навіщо?

— Щоб ти відповідав на мої запитання.

— Питай.

— Хто ти такий?

Відповідь прийшла не відразу. Старий потягнувся до шокера.

— Ми є народ, — почув я власний голос.

— Народ? Який іще народ?

— Обраний народ. Ми вивчали вас і знаємо ваші традиції та звички. Ми...

Я раптом зупинився.

— Продовжуй, — похмуро наказав Старий, зробивши шокером красномовний жест.

— Ми прибули, — продовжив я, — щоб дати вам.

— Дати нам що?

Мені доводилося відповідати, бо шокер був жахаюче близько. Але зі словами виникла певна проблема.

— Щоб дати вам мир, — бовкнув я.