Роберт Хайнлайн – Двері у Літо (страница 9)
Тому я запропонував не збільшувати потужності, а навпаки, відмовитися від них. Продавати ліцензію на виробництво «Покоївки» та «Мийника Мікі»: нехай хтось інший їх збирає і продає, а ми розкошуватимемо завдяки роялті. Щойно «Універсальний Уїнстон» буде готовий, ми і його ліцензуємо. Якщо «Маннікс» хочуть купити в нас ліцензії та готові заплатити більше, ніж їхні конкуренти, — чудово! А ми тим часом змінимо назву акціонерного товариства на «Дослідницький центр Девіса та Джентрі». Залишимося втрьох, а може, ще одного-двох механіків на роботу візьмемо, щоб допомагали мені в нових пристроях копирсатися. Майлз і Бель спочиватимуть на лаврах, підраховуючи грошенята, які до нас надходитимуть.
— Ні, Дене. — Майлз повільно похитав головою. — Ліцензування справді дало б нам змогу дещо підзаробити, згоден. Але набагато менше, ніж ми отримаємо, якщо самі цим займатимемося.
— Трясця, Майлзе, ми не займатимемося цим самі, у тому-то й проблема. Ти хочеш, щоб ми продали душу хлопам із «Маннікс». А гроші… скільки тобі треба? На двох яхтах водночас не відпочинеш, у двох басейнах не поплаваєш. А ти і яхтою, і басейном розживешся ще до кінця цього року, якщо хочеш.
— Не хочу.
— То чого ж ти тоді
— Дене, ти прагнеш винаходити нові штукенції. — Майлз нарешті зазирнув мені у вічі. — Мій план цьому не заважає, ти ще й матимеш усе обладнання, яке тобі лише заманеться, будь-яку допомогу, силу-силенну грошей. А я хочу керувати великою компанією. Справді великою. Я маю хист до цього. — Він поглянув на Бель. — Я не хочу змарнувати життя в глухомані посеред пустелі Мохаве, керуючи дрібною фірмою винахідника-одинака.
— Ти про таке не казав, коли ми були в «Сандії». — Я сторопіло витріщився на нього. — То ти хочеш облишити це все, друзяко? Ми з Бель сумуватимемо за тобою… Проте, якщо ти справді цього хочеш, я можу взяти кредит під заставу виробництва абощо та викупити твою частку. Не хочу, щоб ти тут наче в пастці почувався. — Я вкрай розгубився, але, якщо мій нерозлийвода Майлз тут знудився, я не мав права напосідати на нього зі своїми мріями.
— Нічого я не хочу облишити — я хочу, щоб наша компанія розширювалася. Ти чув, що я пропоную. Я склав офіційний проект змін, який мають затвердити акціонери. Прошу ставити пропозицію на голосування.
— То ти наполягаєш на дотриманні процедури? — Мабуть, вигляд у мене був трохи спантеличений. — Гаразд, Бель. Більшістю голосів проект відхилено. Так і запиши в протоколі. Я не хочу ставити на голосування мою зустрічну пропозицію. Ми все це ще обговоримо, кожен зможе висловитися. Майлзе, я хочу, щоб ти був щасливий.
— Маємо голосувати за правилами, — вперся Майлз. — Прошу розпочати поіменне голосування. Бель?
— Як скажете, пане. Отже, Майлз Джентрі є власником акцій із правом голосувати на загальних зборах акціонерів, номер акцій… — Бель зачитала порядкові номери. — Ваше рішення?
— За.
Дівчина записала його відповідь у протокол.
— Деніел Б. Девіс є власником акцій із правом голосувати на загальних зборах акціонерів, номер акцій… — Вона взялася читати номери, наче надиктовуючи комусь телефони. Я не дослухався до цих формальностей. — Ваше рішення?
— Проти. І на цьому все. Вибач, Майлзе.
— Бель С. Даркін є власником акцій із правом голосувати на загальних зборах акціонерів, номер акцій… — Вона знову перерахувала номери. — І я голосую «за».
У мене аж щелепа відвисла.
— Але, люба… — Я нарешті припинив хапати ротом повітря. — Ти не можеш голосувати! Це твої акції, звісно, але тобі відомо, що…
— Прошу оголосити результати голосування, — прогарчав Майлз.
— Більшістю голосів пропозицію підтримано. Рішення ухвалено.
— Прошу внести рішення в протокол.
— Добре, пане Джентрі.
Наступні декілька хвилин панував суцільний гармидер. Спочатку я нагримав на неї. Потім спробував умовити. Волав, що вона вчинила нечесно. Мовляв, я справді відписав їй частину акцій компанії, але ж вона знала незгірш за мене, що право голосу мало залишитися в мене, я не збирався втрачати контрольний пакет акцій — це був просто символічний подарунок на заручини, ось і все. Хай йому грець, та я навіть податки з тих акцій заплатив у квітні. Якщо вона таке утнула, коли ми лише заручені, то як нам житиметься в шлюбі?
— Дене Девісе! — Бель подивилася мені у вічі, і я не впізнав її обличчя. — Якщо ти гадаєш, що ми досі заручені — після того, як ти щойно говорив зі мною, — ти навіть ще тупіший, ніж я собі уявляла. — Вона поглянула на Джентрі. — Відвезеш мене додому, Майлзе?
— Звісно, люба.
Я почав щось говорити, але потім стулив пельку та й забрався геть, забувши капелюх. Було саме на часі піти звідти, інакше я, імовірно, спробував би вбити Майлза, адже вдарити Бель я не міг.
Звісно, мені не вдалося заснути. Десь о четвертій ранку я виліз із ліжка, декуди зателефонував, погодився заплатити набагато більше, ніж годилося б, і вже о пів на шосту зупинив поруч із фабрикою пікап. Я збирався підігнати автівку до вантажного майданчика фабрики, щоб «Універсальний Уїнстон» міг сам заїхати в кузов, адже він важив десь сто вісімдесят кіло. Треба було відчинити ворота.
Але на них висів новий замок.
Довелося лізти через паркан, я ще й колючим дротом подряпався. Якби мені вдалося зайти до майстерні, замок більше не став би на заваді, адже в мене там лежало чимало інструментів, якими його можна було зняти.
Утім, замок на дверях фабрики теж хтось змінив.
Я саме витріщався на нього, міркуючи, чи варто вибити шибку монтувалкою, або краще повернутися до пікапа, взяти домкрат і запхати між рамою та ручкою, коли позаду пролунало:
— Гей, ви! Руки вгору!
Руки я не підняв, але озирнувся. Якийсь середнього віку чолов’яга цілився в мене з величезного пістолета. З такої зброї хіба що міста обстрілювати!
— Ви хто, в біса, такий?
— Це ви хто такий?!
— Мене звати Ден Девіс. Я головний інженер цієї компанії.
— Еге… — Чолов’яга трохи заспокоївся, але «міномет» свій досі наставляв у мій бік. — Авжеж, опис збігається. Але якщо у вас при собі якісь документи є, то покажіть.
— З якого це дива? Я досі не почув, хто ви такий.
— Я? Навряд чи ви мене пам’ятаєте. Мене звати Джо Тодд, я із «Захисту пустелі». Це приватна охоронна компанія. Ви, мабуть, про нас чули: ми з вами вже декілька місяців співпрацюємо, вночі тут патрулюємо. Але сьогодні нам замовили охорону об’єкта.
— Та невже? Тоді, якщо у вас є ключ від фабрики, впустіть мене. І досить уже мене із цієї гармати вицілювати.
— Не вийде, пане Девісе. — Зброю він так і не прибрав. — По-перше, ключа в мене немає. По-друге, я отримав конкретні накази щодо вас. Мені не можна вас впускати. Ходімо, я вас у ворота випущу.
— Мені справді потрібно, щоб ви відчинили ворота. Але я маю зайти на фабрику. — Я озирнувся, підшукуючи камінь, щоб розбити шибку.
— Будь ласка, пане Девісе…
— Що?
— Мені б дуже не хотілося з вами сперечатися, достоту так. Розумієте, я не ризикну вам у ногу поцілити, бо не надто влучно стріляю. Доведеться в живіт гатити. У мене в цьому залізяччі м’які кулі — поранення від них украй неприємні.
Мабуть, ці слова змусили мене передумати. Хоча, я волів би вважати, що відмовився від свого наміру з іншої причини: вкотре позирнувши у вікно майстерні, я помітив, що «Універсального Уїнстона» немає на місці.
Витуривши мене за ворота, Тодд вручив мені лист.
— Мені сказали, мовляв, якщо ви прийдете, треба ось цей конверт вам віддати.
Я сів у пікап і взявся читати:
Я прочитав листа двічі, перш ніж згадав, що взагалі ніколи не підписував із фірмою жодного договору, згідно з яким можна було б застосувати параграф № 3 — чи будь-який інший параграф.
Трохи згодом, уже вдень, до готелю, де я тримав чисту білизну, кур’єр привіз пакунок із капелюхом, ручкою, запасною логарифмічною лінійкою, купою книжок, особистими листами й декількома документами. А от записів щодо «Універсального Уїнстона» та креслень там не було.
Деякі документи виявилися досить цікавими. Наприклад, мій «договір»: справді, параграф № 3 давав раді директорів змогу звільнити мене без попередження — за умови компенсації заробітної плати за три місяці. Набагато цікавішим виявився параграф № 7. Власне, його формулювання було стандартним і відповідало останнім тенденціям у боротьбі з профспілками: після звільнення працівник погоджується утримуватися від професійної діяльності на користь конкурентів попереднього роботодавця протягом п’яти років за умови, що попередній роботодавець згоден виплатити йому компенсацію за ненадання послуг відповідно до права першого вибору. Інакше кажучи, я міг повернутися до роботи будьякого часу, але для цього мені потрібно було з капелюхом у руці простувати до Майлза та Бель і запитувати, чи не заплатять вони мені за ті ж послуги. Либонь, тому вони мені капелюх і повернули.