Роберт Хайнлайн – Двері у Літо (страница 10)

Цілих п’ять років я не зможу розробляти нові хатні прилади, не запитуючи в Майлза та Бель дозволу. Та краще горлянку собі перерізати!

Серед документів знайшлися й нотаріально завірені копії передання всіх моїх патентів у власність компанії «Покоївка»: самої «Покоївки», «Мийника Мікі» та ще декількох дрібних винаходів. «Універсального Уїнстона» ми, звісно, ще не запатентували (принаймні, я так думав — правду я дізнався лише згодом).

Але я ніколи не відписував ці патенти компанії, навіть не ліцензував їх використання, адже ця компанія належала мені — навіщо було квапитися з ліцензією?

На дні пакунка лежало ще три конверти: мій акціонерний сертифікат (без акцій, які я подарував Бель), розрахунковий чек та аркуш із переліком усіх позицій призначення платежів. Там згадувалися «нарахування заробітної плати» без комісії за обслуговування поточного рахунку, компенсація за відсутність попередження про звільнення з посади в розмірі трьох місячних посадових окладів, компенсація за ненадання послуг конкурентам відповідно до «параграфа № 7»… І премія в розмірі тисячі доларів як «вияв вдячності за надані послуги». Дуже мило з їхнього боку!

Читаючи цей приголомшливий перелік, я збагнув, що поводився не надто кмітливо, коли підписував усі документи, які мені підкладала Бель. Безумовно, всі підписи на документах були справжніми.

Наступного дня мені вдалося трохи заспокоїтися, і я нарешті звернувся до адвоката, дуже тямущого та ласого до грошей — тієї зубато-пазуристої породи, що не гребують і лежачого копнути задля перемоги в суді. Спочатку він аж трусився, так йому кортіло підписати зі мною угоду щодо винагороди у разі виграшу. Але згодом, продивившись усі документи та вислухавши подробиці справи, адвокат похнюпився.

— Дене, я вам дещо пораджу. Навіть грошей за це не візьму.

— Що?

— Нічого не робіть. Це геть безнадійна справа.

— Але ж ви казали…

— Я знаю, казав. Вас ошукали. Але як довести шахрайство? Вони зметикували, що не варто красти ваші акції чи залишати вас без жодного цента. Виплатили саме стільки, скільки цілком логічно було б очікувати, якби вас не ошукали, а ви самі звільнилися. Або якби вас навіть звільнили через різницю в поглядах на майбутнє компанії, як вони стверджують. Вам заплатили геть усе, як і годиться, і навіть ту нещасну премію в тисячу доларів дали, мовляв, без образ.

— Але я не підписував договір із компанією! І я ніколи не відмовлявся від патентів!

— На цих документах — ваш підпис. Ви не заперечуєте, що це ваш підпис. Чи може хтось підтвердити ваші свідчення?

Я замислився. Вочевидь, мені не знайти таку людину. Навіть Джейк Шмідт не знав, що відбувається в керівництві компанії. У мене були свідки шахрайства… Майлз та Бель.

— Утім, є ще передання акцій, — продовжив адвокат. — Це єдине, що може вплинути на розгляд справи в суді. Якщо ви…

— Але дарча — єдиний документ у всій цій теці, який справді оформлено за законом. Я відписав їй ці акції.

— Атож, але чому? Ви кажете, що подарували пані Даркін акції на заручини, а отже, збиралися з нею одружитися. Зараз не йдеться про те, чи мала вона право за ними голосувати, це не стосується справи. Якщо ви зможете довести, що ці акції — подарунок, який ви зробили, розраховуючи на подальший шлюб, і що пані Даркін це усвідомлювала, коли отримала подарунок, ви можете змусити її одружитися з вами або повернути вам акції. Це відповідає рішенню суду у справі «МакНалті проти Роудс». Так ви повернете собі контрольний пакет акцій і випхаєте їх під три чорти. Але чи зможете ви це довести?

— Трясця, та тепер я вже не хочу з нею одружуватися! Знати її не хочу!

— Це вже ваша справа. Але ми зараз про інше говоримо. У вас є якісь свідки чи докази, листи абощо? Щось, що доводило б: пані Даркін отримала цей подарунок як ваша наречена, розуміючи, що ви збираєтеся побратися?

Я замислився. Звісно, свідки в мене були… ті ж самісінькі, Майлз та Бель.

— От бачите. Це ваше слово проти їхнього. До того ж вони мають цілий стос документів, які свідчать на їхню користь. Ви нічого не зможете домогтися, ще й у божевільні серед Наполеонів ризикуєте опинитися, діагноз —  параноя. Раджу вам просто знайти роботу в іншій галузі… Або, якщо вам так кортить, навіть можете створити власну компанію-конкурента — про таке в цій жалюгідній подобі антипрофспілкового договору не йдеться. Мені цікаво, як вони спробують підкопатися з такими формулюваннями. Але сам би я за цю справу не взявся. У будь-якому разі не звинувачуйте їх у злочинній змові з метою шахрайства. Вони виграють, подадуть зустрічний позов — ще й заграбастають усе, що вам наразі залишили. — Юрист встав.

Я лише почасти скористався його порадою. На першому поверсі того ж будинку працював бар. Туди-то я й пішов, хильнув чарку-іншу. А може, дев’ять.

Ось це все я й згадував, доки їхав до Майлза. Часу мав удосталь: щойно ми почали заробляти, вони з Ріккі перебралися в невеличкий охайний будиночок у Сан-Фернандо, подалі від нестерпної спеки Мохаве, і відтоді Майлз їздив на нашу фабрику маршрутом, створеним колись для пілотів авіабази. На щастя, Ріккі того дня не було вдома, вона поїхала в скаутський табір неподалік від містечка Біг-Бір-Лейк. Я не хотів, щоб вона побачила, як ми з її вітчимом сваримося.

На бульварі Сепульведа я саме застряг у заторі в тунелі, коли раптом мені сяйнуло, що варто позбутися акціонерного сертифіката «Покоївки», перш ніж заходити до Майлза. Навряд чи дійде до бійки (хіба що я сам візьмуся йому пику натовкти), але задум видався мені слушним. Наче кіт, котрому колись хвоста дверми прищемили, я тепер постійно пильнував, щоб чого не трапилося.

Може, в автівці сховати? Але що, як мене заарештують, бо ми з Майлзом почубимося? Тоді авто відвезуть на штрафмайданчик, тож залишати в ньому документи — не надто розумно.

Можна надіслати сертифікат самому собі поштою. Але останнім часом я отримував усі відправлення в центральному відділенні пошти: мусив постійно перебиратися з готелю до готелю, щойно там дізнавалися про мого кота, тому листи надходили «до запитання».

Ні, краще вже надіслати документи комусь іншому. Комусь, кому я довіряю.

А таких людей у мене катма.

Утім, я все-таки згадав людину, який міг довіритися.

Ріккі.

Ви, певно, думаєте, що я телепень якийсь, який ті халепи сам собі напитати прагне. Мовляв, як можна довіритись особі тієї ж статі, що й зрадниця Бель? Але тут ішлося геть про інше. Я знав Ріккі понад пів її життя. Якщо на світі й була людина пряма, як та повірочна чавунна плита, то це Ріккі… І Піт теж так вважав. Крім того, Ріккі й не могла чоловікові голову замарити — не відповідала нормативним фізичним характеристикам такої породи жінок. Личко в неї було дівоче, а от тілу зараза жіночності ще не передалася.

Вибравшись із затору на Сепульведі, я незабаром з’їхав з автомагістралі та знайшов невеличкий магазинчик, де купив марки, папір для листа й конверти — великий і малий.

Люба Ріккі-Тіккі-Таві!

Сподіваюся, незабаром побачимося! Але доки ми не зустрінемось, я хочу, щоб ти зберегла для мене конверт, який знайдеш у цьому листі. Це потаємний конверт, тому збережи цей секрет між нами.

Я зупинився й замислився. От трясця, якщо зі мною щось трапиться… та навіть якщо я на автівці розіб’юся чи станеться ще щось, від чого я сконаю… Якщо сертифікат буде в Ріккі, рано чи пізно він потрапить до Майлза та Бель. Хіба що я зметикую, як цього уникнути. Поміркувавши, я збагнув, що вже підсвідомо відмовився від рішення про анабіоз. Після того прочухана від лікаря я позбувся не лише сп’яніння, а й безхребетності. До дідька ту втечу — мушу залишитися та виборювати своє. А цей сертифікат — моя наймогутніша зброя. Він надає мені право доступу до внутрішньої документації фірми, а отже, я зможу пхати носа у всі справи компанії. Якщо Бель та Майлз ізнову спробують нацькувати на мене охоронця, щоб той мене не пустив на фабрику, я повернуся з адвокатом, шерифом та рішенням суду.

Із цим сертифікатом і позиватися з ними можна. Авжеж, я не виграю, але галас здійметься чималенький — може, тих хлопів із «Маннікс» відлякне, щоб не купували компанію.

Либонь, не варто мені цей лист Ріккі надсилати.

Ні, якщо зі мною щось трапиться, я хочу залишити акції саме їй. Ріккі й Піт — ось і вся моя «сім’я». Я продовжив:

Якщо ми чомусь не побачимося цілий рік, це означатиме, що зі мною щось сталося, У цьому разі, будь ласка, подбай проПіта, якщо зможеш його розшукати. Нікому не кажи про конверт. Віднеси його до будьякого відділення Банку Америки, віддай співробітнику трастового відділу й попроси прочитати.

Люблю, цілую, дядя Денні

На іншому аркуші я написав:

3 грудня 1970р.

Лос-Анджелес, Каліфорнія

Я підтверджую врахування всіх формальних вимог до відповідного правочину та його правомірність і передаю… (тут я навів реквізити, зокрема й ідентифікаційні номери, моїх акцій «Покоївки») …на зберігання до Банку Америки для передання у власність Фредеріки Вірджинії Джентрі після досягнення нею повноліття.

Примостившись біля прилавка крамнички, я підписав документ. Принаймні я чітко висловив свій намір — нічого ліпшого під оглушливе завивання музики з приймача мені на думку не спало. Якщо зі мною щось трапиться, цей лист дозволить Ріккі отримати акції. А ці бісові Майлз і Бель їх не загарбають.