Роберт Хайнлайн – Двері у Літо (страница 8)
Усе це означає, що «Універсальному Уїнстону» досить один раз показати, як прибирати зі стола, викидати недоїдки та складати все в посудомийну машину, і потім він може впоратися з будь-яким брудним посудом, який йому трапляється. Ба більше, у пристрій можна встановити трубку з уже заповненою пам’яттю, скопійованою з іншого «Уїнстона»: тоді він зуміє прибрати брудний посуд, який йому раніше навіть не траплявся… І жодної тарілочки не розбити.
Установіть поруч іще одну «заповнену» торсенівську трубку пам’яті — і ваш апарат зможе, не гаючись, замінити брудний підгузок. І він ніколи, нізащо, в жодному разі не штрикне дитину, загортаючи її в пелюшки.
У кубічну голову «Уїнстона» гладенько встане сто торсенівських трубок, і в кожній буде електронна інструкція для певної хатньої справи. Знадобиться ще загальна схема, яка об’єднуватиме всі «оцінювальні» елементи. Як і схема для зупинки всіх дій та привернення уваги господаря. Тоді, якщо виникне ситуація, не описана алгоритмами, то і посуд, і немовля залишаться цілісінькими.
Тож я й справді сконструював «Уїнстона» на шасі з інвалідного візка. Автоматон нагадував вішак у пристрасних обіймах восьминога… але, бігме, як столове срібло начищав!
Майлз пильнував, як пілотна модель змішує йому коктейль із мартіні. Подавши келих, «Уінстон» спроквола порався собі: спорожнив і вимив попільнички (чисті навіть не чіпав), відчинив вікно, підв’язав фіранку, а потім під’їхав до книжкової шафи та взявся витирати пил із книжок.
— Забагато вермуту! — Майлз скуштував напій.
— Я сам так і п’ю. Але можна запрограмувати його, щоб тобі він готував коктейль за одним рецептом, а мені — за іншим. У нього ще багато вільних трубок лишилося. Це ж універсальна модель.
— Коли ти зможеш підготувати його до виробництва? — Майлз сьорбнув іще.
— Ну, хочу ще в ньому попорпатися років десять. — І, перш ніж Майлз заходився бурчати, додав: — Але вже за п’ять років ми, гадаю, зможемо виробляти такі пристрої з обмеженим функціоналом.
— Казна-що! Ми тобі будь-яку допомогу знайдемо, щоб уже за пів року мати модель для масового виробництва.
— Та де, в біса! Це мій шедевр. Я не випущу його в люди, доки не перетворю на справжній витвір мистецтва… «Уїнстон» має бути втричі компактнішим, з усіма змінними елементами, окрім хіба що торсенівських трубок, і справді універсальним. Він у мене не лише кота приголубить та маля викупає, а ще й у пінг-понг гратиме, якщо клієнт за додаткову програму заплатить. — Я позирнув на «Уїнстона».
Той тихенько витирав пил зі стола, вкладаючи кожен папірець точнісінько на те місце, з якого взяв.
— Утім, грати з ним у теніс невесело. — Я замислився. — Він же ніколи не схибить. Ні, мабуть, можна навчити його іноді хибити — для цього знадобиться схема для випадкового вибору… Гм-м… Так, це цілком можливо! Так і зробимо, демонстрація такої програми — добра реклама.
— У тебе є на це рік, Дене. І жодного дня більше. А я спробую переманити до нас когось із учнів Раймонда Лоуї, щоб ти з дизайном сам не вовтузився.
— Майлзе, ну коли ти нарешті зрозумієш, що за інженерні рішення відповідаю я? Щойно я віддам тобі «Уїнстона», роби що заманеться… але аж ніяк не раніше.
— І все-таки вермуту забагато, — буркнув Майлз.
З допомогою механіків із виробництва я порпався з «Уїнстоном», аж доки він не став схожим на щось, чим можна похвалитися перед сусідами. Принаймні він уже не нагадував уламки з місця аварії трьох автівок. Водночас я усунув багато помилок у програмному забезпеченні. Навчив апарат пестити Піта, навіть чухати йому підборіддя, як коту подобалося. Повірте мені, для цього потрібні системи зворотного зв’язку незгірш за обладнання в лабораторії ядерної фізики. Майлз на мене не тиснув, хоча й зазирав іноді — дізнатися, як справи. Зазвичай я працював уночі, після вечері з Бель: проводжав її додому, а потім повертався до кабінету. Спав увесь день, а ввечері приходив на роботу. Підписував папірці, які мені давала Бель, дивився, що встигли зробити на фабриці. Знову вечеряв із дівчиною. До побачення з нею я не намагався щось проектувати: після творчої роботи від мене завжди тхне, як від цапа. Після напруженої ночі в майстерні цей сморід хіба що Піт витримував.
І от, якось ми саме повечеряли з Бель, коли вона раптом сказала:
— Ти сьогодні знову на фабрику, любий?
— Звісно. А чому б ні?
— Добре. Майлз нас там чекатиме.
— Отакої! Для чого?
— Він хоче влаштувати зустріч акціонерів.
— Акціонерів? Навіщо?
— Це ненадовго. Розумієш, любий, останнім часом ти майже не приділяєш уваги справам компанії. Майлз хоче підбити деякі підсумки та обговорити подальші перспективи.
— Я раніше завжди займався виключно інженерними розробками. Хіба я мав ще щось робити?
— Ні, любий. Майлз каже, це ненадовго.
— То що ж сталося? Мабуть, у Джейка якісь проблеми з конвеєром?
— Любий, будь ласка… Майлз мені не казав, чому нас збирає. Допивай-но каву.
Мій партнер чекав нас на фабриці. Він урочисто потиснув мені руку, наче ми місяць не бачилися.
— Майлзе, що відбувається?
Він поглянув на Бель:
— Прочитай, будь ласка, порядок денний.
Цього було вже досить, щоб зрозуміти: Бель мені збрехала, коли сказала, що Майлз не поділився з нею планами на цю зустріч. Але мені це й на думку не спало — трясця, я ж бо довіряв Бель! Крім того, я відволікся, бо дівчина підійшла до сейфа, повернула ручку й відчинила дверцята.
— До речі, люба, я вчора намагався його відкрити, та не зміг. Ти змінила шифр?
— Хіба я тобі не казала? — Бель гортала папери, не дивлячись на мене. — Після тієї історії з грабіжником минулого тижня патрульні порадили мені змінити всі шифри.
— Он воно що. Тоді треба, щоб ти записала їх для мене, щоб мені не довелося якось тобі чи Майлзу глупої ночі телефонувати та перепитувати.
— Звісно. — Дівчина нарешті зачинила сейф та поклала теку з паперами на стіл, за яким ми зазвичай проводили перемовини.
— Тоді починаймо, — кашлянувши, оголосив Майлз.
— Гаразд. Люба, якщо це офіційна зустріч, мабуть, нам знадобиться всіляка писанина… Ну що… Середа, 18-те листопада 1970 року, початок засідання о 21:20, усі акціонери присутні… Запиши наші імена. Головує Д. Б. Девіс, голова ради директорів компанії. Чи залишилися до обговорення якісь питання з минулого протоколу?
Таких не було.
— Тож, Майлзе, це засідання — твій задум. Які в тебе питання?
Майлз знову кахикнув.
— Я хочу переглянути політику компанії, обговорити подальші перспективи розвитку й подати на розгляд акціонерів пропозицію про отримання додаткового фінансування.
— Фінансування? Що за нісенітниці! Ми маємо прибуткове виробництво, і щомісяця ситуація поліпшується. У чому проблема, Майлзе? Тобі не подобається, скільки в тебе зараз грошей на рахунку? Ми можемо негайно це виправити.
— Новий напрямок розвитку компанії не дасть нам змоги зберегти поточний прибуток. Нам потрібні зовнішні інвестиції.
— Який ще новий напрямок?
— Будь ласка, Дене. Я доклав чимало зусиль, щоб усе ретельно прописати. Нехай Бель нам прочитає.
— Ну… гаразд.
Як і всі юристи, Майлз обожнював вигадливі слова, але, якщо підсумувати це мудрагельство, то він наполягав на трьох рішеннях. Пункт А з його списку передбачав, що Майлз забирає в мене «Універсального Уїнстона», передає команді виробничих інженерів і без зволікань випускає товар на ринок. Пункт Б…
— Ні! — втрутився я.
— Зачекай, Дене. Як президент і генеральний директор я маю право представити власне бачення, як і належить. Ти зможеш висловитися згодом. Не заважай Бель читати.
— Ет… гаразд, але я все одно проти.
Пункт Б був, власне, закликом більше не дуркувати, марнуючи час на дрібниці. Ми створили щось визначне, настільки ж визначне, як був колись автомобіль, і ми лише розпочинаємо цей шлях, а отже, потрібно розширюватися: виводити компанію на національний і світовий ринок постачання та, відповідно, збільшувати виробничі потужності.
Я потарабанив пальцями по столу, уявивши себе головним інженером такої компанії. У мене, либонь, навіть стіл для креслень заберуть, а коли я спробую щось припаяти, профспілка влаштує страйк. Хотів би такої долі — міг би залишитися в армії та дослужитися до генерала.
Але я більше не втручався. Згідно з пунктом В, усе це не можна здійснити за безцінь, тому підприємству знадобляться мільйони доларів. І компанія «Маннікс» уже готова надати нам чималенький стос грошенят. Власне, цей пункт означав, що ми просто продаємо нашу компанію фірмі «Маннікс» із усім гамузом, зокрема й «Універсальним Уїнстоном». Перетворюємося на дочірню корпорацію. Майлз працюватиме керівником відділу, а я залишуся головою інженерних розробок, але старі добрі часи повної свободи підуть у забуття: ми з Майлзом станемо найманими працівниками.
— Це все? — поцікавився я.
— Ну… так. Пропоную висловитися й проголосувати.
— Ти б іще додав пункт, який гарантує нам право вечорами виходити з бараків та співати молитви.
— Облиш ці жарти, Дене. Усе відбувається так, як і годиться.
— А я й не жартую. Рабам потрібні певні пільги, щоб не бунтували. Ну гаразд, то тепер моя черга?
— Кажи.
Я виступив із зустрічною пропозицією, яка в мене вже давно визрівала. Я хотів узагалі відмовитися від виробництва. Джейк Шмідт, наш керівник фабрики, був мені до душі, але він постійно висмикував мене з теплого туману творчості, щоб я щось там полагодив на конвеєрі. І щоразу мене наче з-під ковдри вихоплювали та й у крижану воду жбурляли. Насправді, саме тому я працював насамперед уночі, навіть не зазираючи до майстерні вдень. Фабрика розширювалася, ми займали все більше ангарів на колишній військовій базі та навіть замислювалися, чи не найняти збірників на нічну зміну. Я розумів, що рано чи пізно в мене взагалі не залишиться часу на творчість, нехай ми й відмовимося від безглуздого плану рівнятися на «Дженерал Моторс». Близнюка в мене не було — то що ж я мав, надвоє розірватися, щоб займатися винаходами та виробництвом водночас?