Роберт Хайнлайн – Двері у Літо (страница 7)

Я обробив подряпини йодом і лише потім спробував пояснити Бель, у чому вона припустилася помилки.

— Мені прикро, що так сталося, справді! Але це трапиться знову, якщо ти й надалі так чинитимеш.

— Я ж просто приголубити хотіла!

— Ну, так… Але ти пестиш котів, як псів. Не можна поплескувати котів — їх потрібно чухати. І жодних різких рухів поруч із пазурами. Не можна торкатися кота, якщо він не бачить, що ти збираєшся це зробити. І завжди потрібно пильнувати, чи подобаються йому пестощі. Якщо кіт не хоче, щоб його чіпали, він може трохи потерпіти, суто з ввічливості: котики дуже чемні істоти. Але ти побачиш, що йому це не до душі, і зможеш зупинитися, перш ніж йому терпець увірветься. — Я завагався. — Тобі насправді не подобаються коти, еге ж?

— Що? Аж ніяк, що за нісенітниці! Звісно, я люблю котиків. Мені, мабуть, просто бракує досвіду спілкування з ними. У тебе дуже вередлива кішечка, згоден?

— Котик. Його звати Піт. Насправді він не вередливий, просто звик, щоб із ним поводилися як годиться. Тобі справді треба навчитися, як триматися з котами. Наприклад, ніколи не можна з них сміятися.

— Що? А головне… чому?

— Не тому, що вони не можуть насмішити. Коти — надзвичайно кумедні створіння. Але в них немає почуття гумору, і вони ображаються. Кіт не подряпає тебе через сміх — він просто піде собі, і потім ти вже не зможеш із ним потоваришувати. Це навіть не найважливіше. Насамперед потрібно навчитися, як тримати кота на руках. Коли Піт повернеться, я тобі покажу.

Але того вечора Піт не повернувся, і я їй так і не показав. Потому Бель його вже не чіпала. Вона могла щось сказати Піту, вдавала, ніби він їй подобається, але трималася від нього якнайдалі. Піт до неї теж не наближався. Я про це не замислювався: якась дрібничка не могла змусити мене засумніватися в жінці, яку я кохав до нестями.

Щоправда, іншим разом ми мало не посварилися через Піта. Ми з Бель обговорювали, де нам жити після весілля. Вона досі не погодилася на якийсь конкретний день, але ми доволі часто говорили про майбутнє життя. Мені хотілося б жити на малесенькій фермі десь неподалік від мого виробництва, а Бель мріяла про міську квартиру, принаймні доки ми не зможемо дозволити собі розкішний маєток у передмісті Лос-Анджелеса, в елітному районі Бель-Ейр.

— Люба, це не надто практично, — переконував її я. — Мені потрібно жити біля фабрики. Крім того, ти колись намагалася жити з котом у міському помешканні?

— О, до речі! Добре, що ти мені нагадав, любий. Я останнім часом багато читала про котів, насправжки. Треба його каструвати. Тоді він злагідніє та чудово призвичаїться до квартири.

Я спантеличено витріщився на неї. Перетворити мого старого бійця на євнуха? На коминкову прикрасу?

— Бель, ти не розумієш, що пропонуєш!

Вона напустилася на мене з виглядом «матусі видніш». Наводила міркування, типові для людей, які мають котів за власність. Як це йому не зашкодить, лише на користь піде. Мовляв, вона знає, як я люблю Піта, і тому їй і на думку не спало б нас розлучити. Яка це проста операція, вкрай безпечна. І всім від цього буде краще.

— Ну, то, може, обох нас запишеш? — не витримав я.

— Ти про що, любий?

— Кажу, може, і мене каструвати? Буду сумирний, сидітиму вдома й ніколи з тобою не сперечатимуся. Ти ж мені доводиш, що це не боляче, і я буду щасливішим.

— Верзеш казна-що! — Бель зашарілася.

— Ти теж!

Більше ми про це не говорили. Бель ніколи не дозволяла суперечці перетворитися на сварку: вона замовкала та вичікувала. Але ніколи не відступалася. Загалом, було в ній щось котяче… Мабуть, тому я й не тямився від неї.

Тоді я тішився, що вона облишила ці розмови. Повністю поринув у розробку «Універсального Уїнстона». «Мийник Мікі» та «Покоївка», безумовно, мали принести нам величезний прибуток, але мене переслідувала нав’язлива думка про створення ідеального хатнього механізму-автоматона, який міг би виконувати будь-які завдання, а не обмежувався якимсь одним призначенням. Добре-добре, замість слова «автоматон» можна використати назву «робот», але мені це слово не до душі: надто вже часто його згадують, до того ж я не збирався створювати механічну людину.

Я мріяв про пристрій, здатний виконувати будь-які побутові завдання: прибирання, куховарення, звісно, але й справді складні справи, на кшталт того, щоб змінити дитині пелюшки або встановити стрічку в друкарську машинку. Я хотів, щоб замість цілого юрмиська — «Покоївки», «Мийника Мікі», «Няні Наомі», «Посильного Понсі» та «Садівника Саймона» — подружжя могло придбати один пристрій. Нехай такий автоматон і продавався б за ціною, скажімо, автівки, але працював би незгірш за слугу-китайця, про якого зараз можна хіба що почитати, бо вже моє покоління жодного й на очі не бачило.

Якби мені вдався цей задум, такий винахід став би новою «Прокламацією про визволення», як у часи Лінкольна. Він назавжди звільнив би жінок від споконвічного рабства. Я хотів, щоб вислів «На охочого в хаті діло знайдеться» пішов у небуття. Господарювання вимагає одноманітної, марудної, копіткої праці, і це дошкуляє мені як інженеру.

Щоб із цією проблемою міг впоратися один фахівець, «Універсального Уїнстона» потрібно було збирати зі стандартних запчастин і водночас не вигадувати жодних нових інженерних принципів. Розробка новітніх технологій — це завдання не для одного інженера, тому я мав спиратися на наявні рішення, інакше діла б не вийшло.

На щастя, в інженерній справі наявних рішень уже назбиралося багатенько, а я не гаяв час, коли мав доступ до секретних розробок. Зрештою, я ж не хотів створювати щось, що не поступалося б складністю технологій керованій ракеті.

То що ж мені було потрібно від «Універсального Уїнстона»? Відповідь проста — автоматон мусив виконувати будь-яку роботу, на яку людина витрачає час удома. «Уїнстон» не мав грати в карти, кохатися, їсти або спати, але я хотів, щоб він прибирав після гри в карти, готував їжу, заправляв ліжко та вкладав спати немовля (принаймні відстежував дихання дитини й кликав когось, якщо темп раптом змінюється). Я вирішив, що «Уїнстону» не потрібно відповідати на телефонні дзвінки, адже корпорація «Ей-Ті-енд-Ті» вже випускала такий пристрій. Та й двері відчиняти він не мусив: у більшості нових помешкань уже були встановлені такі автоматизовані системи.

Але щоб виконувати всі ті справи, які я хотів йому доручити, «Уїнстону» потрібні були руки, очі, вуха та мозок… чималенький такий мозок.

«Руки» я замовив у тієї ж компанії з обслуговування атомних електростанцій, яка постачала нам маніпулятори для «Покоївки». Щоправда, тепер мені була потрібна найкраща модель, обладнана складною системою сервомоторів із великим діапазоном операцій і чутливими датчиками, які взагаліто створювалися для мікроманіпуляцій та зважування радіонуклідів. У такій же компанії мені вдалося знайти «очі» для «Уїнстона», але тут мене влаштувала простіша модель, адже автоматону не потрібно було «бачити» крізь декількаметрову бетонну оболонку, що захищає ядерний реактор.

«Вуха» можна придбати в будь-якій із десятка компаній, що виготовляють радіоприймачі та телевізори. Певно, доведеться спроектувати якусь внутрішню систему зв’язку між сенсорами, щоб маніпулятори рухалися відповідно до світлових, звукових та дотикових даних водночас, за тим самим принципом, що й людська рука. Але завдяки транзисторам та друкованим платам можна достобіса всього убгати навіть у невеликий пристрій.

Щоб «Уїнстону» не доводилося дертися на драбину, я зробив йому висувну шию, довгу, як у страуса. Приладнав розкладні пантографні руки. А як щодо сходів?

Ет, можливо, пристрій упорається з підйомом та спуском, якщо обладнати його візком з електроприводом, адже такі моделі вже розроблені для інвалідів. Варто купити та спробувати поставити візок замість шасі, але тоді першу модель «Уїнстона» потрібно проектувати не ширшою за сидіння візка й досить легкою, щоб конструкція витримала таке навантаження. Отже, від цього візка залежатимуть деякі параметри автоматона, але головне, що електропривід та систему керування я зможу під’єднати до «мозку».

От із «мозком» сталася халепа. Можна зібрати пристрій, що формою нагадуватиме людину, з таким же кістяком, а то й ліпшим. Можна встановити сенсорну систему, досить надійну, щоб контролювати забивання цвяхів, миття підлоги чи розбивання яєць (або, навпаки, зберігання їх цілими). Але якщо в такого механізму немає клепки в голові, як у людини, то це не подоба людини — і навіть не подоба мерця.

На щастя, людський мозок і не був потрібен. Я хотів створити слухняного йолопа, здатного виконувати досить марудну роботу в оселі.

І тоді мені сяйнуло використати торсенівські трубки пам’яті. Міжконтинентальні балістичні ракети, якими ми завдали удару у відповідь, керувалися саме торсенівськими трубками. Примітивніший тип цього винаходу використовується, наприклад, у системах контролю дорожнього руху в Лос-Анджелесі. Я не розводитимуся про теоретичне підґрунтя роботи електронно-променевої трубки, адже навіть у дослідницькому центрі «Лабораторії Белла» не надто розуміють, як працює винахід Торсена. Суть справи в тому, що можна встановити торсенівську трубку в схему керування, виконати певну дію в ручному режимі, й трубка «запам’ятає», як це робилося. Відтак пристрій зможе виконати таку саме дію вдруге (або скільки завгодно разів) без втручання людини. Для автомата цього досить, але для балістичних ракет, як і для «Універсального Уїнстона», потрібні додаткові схеми, які забезпечують «оцінку ситуації». Насправді це не оцінка (на моє переконання, машина не здатна до міркувань): ці додаткові схеми просто намагаються «вполювати» потрібні дані для обробки програмою, де написано: «Якщо знайдеш ось це й ось це там-то й там-то, то виконуй ось цю базову інструкцію». Інструкція може бути досить складною, вона обмежена лише ємністю пам’яті однієї торсенівської трубки (а ємність у неї нівроку!). Можна запрограмувати ці «оцінювальні» схеми на переривання базового алгоритму, якщо послідовність дій чомусь відрізняється від зафіксованої в торсенівській пам’яті. Чимось вони нагадують нездар, які самі нічого не роблять — лише «цінні» поради дають.