Роберт Хайнлайн – Двері у Літо (страница 6)
На моє переконання, усі домогосподарки — запеклі прихильниці старих порядків. їм потрібні не цілі роботизовані будинки, а лише пристрої, які виконували б функції слуг: прибиральниць, кухарів, няньок.
Я замислився над обладнанням, яке могло б мити шибки. Або відчищати отвір у ванній — його важко мити, бо потрібно гнутися в дугу. Як виявилося, можна застосувати принципи електростатики, щоб знімати бруд із будь-якої полірованої силікатної поверхні, скла, ванни, унітаза тощо:
Я відкладав початок виробництва, і Майлзу це було не до душі. Він волів би розпочати продаж «Мікі», щойно ми знизили ціну, але я наполягав на ще одному вдосконаленні — простоті ремонту. Суттєвий недолік будь-яких хатніх пристроїв полягає ось у чому: якщо у вас з’явилося чудове обладнання, здатне впоратися з багатьма завданнями, воно обов’язково зіпсується саме тієї миті, коли буде конче потрібно. І тоді доведеться шукати майстра, який це обладнання відремонтує, ще й п’ять доларів на годину за цю працю візьме. А потім це станеться знову, наступного тижня. Як не посудомийка зламається, то кондиціонер… І зазвичай це трапляється в суботу ввечері. Коли за вікном хурделиця.
Я хотів, щоб мої прилади працювали, не виходили з ладу й не шарпали нерви власникам.
Але будь-яке приладдя псується, навіть моє. До того омріяного часу, коли все обладнання створюватиметься без рухомих деталей, воно якоїсь миті ставатиме непридатним для вжитку. Якщо в помешканні сила-силенна пристроїв, якийсь завжди виявиться зламаним.
Утім, армія побивалася над цією проблемою вже дуже давно, а військові дослідження справді ефективні. Не можете ж ви програти бій, змарнувати тисячі, а то й мільйони життів, ба більше, програти війну — і все це лише тому, що у вас зіпсувалася якась крихітна приблуда. У військовій техніці використовується багато викрутасів: запобіжники, резервні елементи, плавне зниження ефективності тощо. І одну з ідей, які застосовують у військовому виробництві, цілком можна використати у приладді для хатніх справ — принцип змінних компонентів.
Задум украй простий: не ремонтуйте, натомість замініть зіпсуте. Будь-яку деталь, яка могла вийти з ладу в «Мийнику Мікі», я прагнув зробити окремим змінним компонентом і хотів відразу продавати кожен пристрій із додатковим набором запчастин. Деякі зламані деталі можна було викинути, інші — відремонтувати колись із годом, але сам «Мікі» не простоював би, адже досить було просто під’єднати запасний компонент.
Тоді ми з Майлзом уперше посварилися. Я казав, що рішення про початок виробництва має ухвалювати інженер, а Майлз вважав, що це справа генерального директора. Якби я не мав контрольного пакета акцій, «Мікі» опинився б у продажу в тому ж достобіса схильному до нападу гострого апендициту стані, що й усі інші недолугі, абияк спроектовані «працезберігальні» технології.
Нас замирила Бель Даркін. Мабуть, якби вона тоді наполягла, я навіть погодився б дозволити Майлзу почати виробництво «Мікі», хоча я ще не закінчив розробку. Коли йшлося про цю дівчину, я ставав геть безклепким — так вона мені до серця припала.
Бель виявилася не лише чудовою секретаркою та менеджеркою. Її статура захопила б до нестями найкращих скульпторів античності, а від її пахощів серденько моє мліло, наче в Піта від валеріанки. Зважаючи на нестачу компетентних секретарок, коли така тямуща дівчина погоджується працювати за півдарма в якійсь недоладній компанії, насправді варто замислитися, у чому причина. Але ми навіть не спитали, де вона працювала раніше, — бо ж так тішилися, що Бель урятувала нас від повені паперів, у яких ми загрузали після виходу «Покоївки» на ринок.
А вже трохи згодом я неабияк обурився б, якби хтось запропонував перевірити Бель, адже розмір її принад значно вплинув на мою здатність мислити. Я освідчився й довго розводився, яким самотнім був до зустрічі з нею. Дівчина ніжно відповіла, мовляв, їй треба познайомитися зі мною ближче, але вона теж до мене щось відчуває.
Невдовзі після моєї сварки з Майлзом Бель нарешті погодилася на заручини.
— Дене, любчику, тобі судилося стати великою людиною… І, сподіваюся, я саме така жінка, яка зможе допомогти тобі в цьому.
— Безперечно, ти така!
— Ш-ш-ш! Любий, я не вийду за тебе просто зараз. Не хочу обтяжувати тебе дітьми, не хочу, щоб ти хвилювався через мене. Я працюватиму з тобою. І спершу ми розвинемо цю компанію. А потім уже одружимося.
Я спробував заперечити, але вона не поступалася.
— Ні, любий. У нас із тобою довгий шлях попереду. «Покоївка» прославиться незгірш від «Дженерал Електрік». Коли ми візьмемо шлюб, я хочу забути про компанію та повністю присвятити себе щасливому життю з тобою. Але спочатку я маю подбати про твій добробут. І твоє майбутнє. Повір мені, любчику.
І я їй вірив. Бель не дозволила купити їй коштовну обручку, як я хотів, і натомість я передав їй частину акцій компанії — це був подарунок на заручини. Але я сам продовжував голосувати за цими акціями. Якщо подумати, навіть не пам’ятаю, хто запропонував вибрати саме цей подарунок.
Я завзято працював, як ніколи в житті: розробляв автоматизований кошик для сміття, який сам спорожняється, та проектував прибудову до посудомийки, щоб посуд опинявся на своєму місці сам собою. І всі були задоволені… тобто всі, крім Піта й Ріккі. Піт удавав, ніби Бель не існує: він завжди так поводився, коли йому щось не подобалося, але змінити ситуацію він не міг. А от Ріккі страждала.
Це була моя провина. Ріккі всім поважно казала, що вона «моя наречена», ще коли була шестирічним малям у «Сандії», з кісниками та величезними темними очиськами. Мовляв, ми «одружимось», коли вона виросте, та будемо татком і мамою для Піта. Я думав, то в неї така гра. Мабуть, так і було, і для малої в цій грі важливою здавалася лише перспектива колись стати справжньою власницею Піта. Але хто його знає, що в дитячій голові відбувається…
Я не надто прихильно ставлюся до дітлахів. Більшість із них — маленькі чудовиська. Вони не здатні до цивілізованої поведінки, аж доки не виростуть, а деякі й після цього. Але Фредеріка малям нагадувала мені мою сестру в тому самому віці. До того ж їй подобався Піт, і вона поводилася з ним, як і годиться. Гадаю, я був їй до серця, оскільки ніколи не говорив із нею, як із дитиною (пам’ятаю, що сам малим ненавидів таке спілкування), і серйозно ставився до її ролі в скаутському русі. Ріккі мене не дратувала: тиха дитина, гідно трималася, не прибріхувала, не скиглила, не набридала. Ми були друзями та разом піклувалися про Піта, тож, коли мала казала, ніби вона «моя наречена», я вважав, що це така вигадлива гра.
Я облишив цю забаву, коли мої мама та сестра загинули в день ракетної атаки. Ця відмова від ролі «нареченого» не була свідомою — просто жартувати вже не хотілося. І я так і не повернувся до цієї гри. Тоді Ріккі ледь виповнилося сім. Десять, коли Бель доєдналася до нас, та, ймовірно, одинадцять, коли ми заручилися. Ріккі несамовито ненавиділа її, але помічав це, либонь, лише я. Сама Бель вважала, що Ріккі «соромиться». Гадаю, Майлзу теж так здавалося.
Але я чудово розумів, що відчуває Ріккі, і спробував її відмовити. Ви колись намагалися говорити з дитиною на тему, про яку вона й чути не хоче? З таким саме успіхом можна стати над каньйоном Ехо та волати в безодню. Я переконував себе, що Ріккі змінить ставлення, щойно дізнається, яка Бель чудова.
Проблема з Пітом була геть інакшою, і якби я не закохався по самісінькі вуха, то сприйняв би його поведінку як вагомий доказ того, що я зі своєю обраницею не зможу порозумітися. Бель «подобався» мій кіт — звісно, авжеж! Вона обожнювала котів. І милувалася пролисиною, що вже вимальовувалася в мене на макітрі. І захоплювалася ресторанами, куди я її водив. Та й узагалі геть усім, що мене стосувалося.
Але у спілкуванні зі справжнім шанувальником котів важко вдавати, що тобі подобаються ці істоти. Є люди, які обожнюють котиків. І є інші — мабуть, їх більше: «А той котів не любить до нестями»[3]. Якщо такі люди намагаються тебе надурити, з ввічливості чи з інших причин, це помітно, бо вони не розуміють, як поводитися з котами, а котячого етикету потрібно, дотримуватися навіть неухильніше за дипломатичний.
Цей етикет ґрунтується на самоповазі та взаємоповазі, він трохи схожий на принцип «dignidad del hombre»[4] в Латинській Америці, де образити когось можна лише з ризиком для життя.
Коти позбавлені почуття гумору, надзвичайно самозакохані та вразливі. Якби хтось запитав мене, навіщо взагалі витрачати час на догляд за ними, я мусив би визнати, що жодного логічного обґрунтування для цього немає. Так само можна переконувати людину, яка гидує пахучими сирами, мовляв, вона «мусить поласувати» сиром «Лімбургер». А втім, я цілком розумію того китайського радника, який відрізав коштовно оздоблений рукав, бо на мереженні спало кошеня.
Бель намагалася вдавати, що їй «подобається» Піт, але поводилася з ним, як із псом… І, звісно, колись він її подряпав. Кіт у мене розумака, тому негайно забрався звідти й не підходив до мене ще досить довго. І правильно робив, адже я його відлупцював би, а Піта ніколи не били, я такого не дозволив би. Прочухан для кота — марна справа, ще й шкідлива, адже виховання котів вимагає терпіння, а не биття.