Роберт Хайнлайн – Двері у Літо (страница 5)
Швидкий метод використовується лише в ситуаціях «прорахованого ризику», як кажуть професійні військові.
У супротивника, либонь, теж були свої прораховані ризики, але такого вони аж ніяк не очікували, тому після війни мене не розстріляли та не відправили рабом до концтабору. Я ще й премію отримав. Коли страхові компанії почали пропонувати клієнтам анабіоз, ми з Майлзом саме заснували власну фірму.
Орендувавши приміщення на колишній військовій авіабазі неподалік від пустелі Мохаве, ми облаштували невеличку фабрику й заходилися виробляти «Покоївок». Так, це я винайшов «Покоївку» та всю її рідню — «Мийника Мікі» й решту моделей, хоча в жодній документації на них ви мого імені не знайдете. Під час служби в армії я багато думав про те, чим може займатись інженер. Найнятися в якусь велику нафтопереробну, хімічну або автомобільну компанію на кшталт «Стандарт Ойл», «Дюпон» або «Дженерал Моторс»? І за тридцять років тебе випхають на пенсію, влаштувавши на твою честь прощальний банкет… На життя вистачатиме, та й на корпоративних літаках досхочу покатаєшся, але ніколи не будеш сам собі пан. Іншим варіантом працевлаштування для інженера були державні підприємства: непогана зарплатня з перших же днів, велика пенсія, жодного клопоту, щорічна відпустка, соціальне забезпечення. Але я вже насидівся на службі в держави. Хотілося незалежності.
Які ще можливості є в інженера? Мені потрібно було щось невеличке, де я впорався б сам. Щось, для чого не треба витрачати шість мільйонів робочих годин, доки перша модель пристрою з’явиться на ринку. Щось, із чим можна поратися у власному гаражі, вкладаючи у виробництво щербатий цент. Так починали брати Райт і Генрі Форд, і, хоча всі казали, що ті часи проминули, я в це не вірив.
Автоматизація стрімко розвивалася. Уже існували хімічні виробництва, де працювали два калібрувальники та один охоронець — ось і весь персонал. Автомат міг надрукувати квиток в одному місті, і тієї ж миті в шести інших містах у таких саме автоматах навпроти вибраного покупцем місця з’являлася позначка «зайнято». Сталеві кроти рили вугільні шахти, і хлопцям із корпорації «Ю-Ем-Ві» лишалося тільки стежити за машинерією. Працюючи на Дядька Сема, я мав доступ до засекречених розробок — навіть із грифом «особливої важливості» — і всотував усю інформацію про електроніку, системи комунікацій та кібернетику, яку лише давала змогу отримати перша форма допуску.
Але що у черзі на автоматизацію точно опиниться в самісінькому кінці? Моя відповідь — хатні справи! Я не намагався винайти обладнаний згідно з останніми досягненнями науки розумний будинок, бо жінкам це не потрібно. Печера, але з гарними шпалерами — ось таке їм до душі. Утім, домогосподарки все ще скаржилися на проблеми зі слугами, хоча слуги нині стали викопним видом, наче ті мастодонти. Мені майже не зустрічалися хатні господині без жодної схильності до рабоволодіння. Усі ці жінки, здавалося, вважали, що
Ось чому ми назвали наше страховидло «Покоївкою» — це слово нагадувало про часи, коли моя бабуся шпиняла, бува, молоденьку служницю-іммігрантку за напіврабську працю. Насправді «Покоївка» була, власне, пилосмоком, лише покращеної моделі, і ми планували випускати її на ринок за ціною, цілком зіставною зі звичайними порохотягами.
Завдання «Покоївки» (першої моделі, а не напіврозумного робота, до якого я її зрештою вдосконалив) полягало в тому, щоб підлога була чистою… Будь-яка підлога. Цілодобово. І без жодного нагляду з боку людини. У помешканні завжди десь знайдеться клаптик підлоги, який треба вимити.
І «Покоївка» підмітала, мила, висисала порохи або натирала до блиску, звіряючись з інструкціями у примітивній пам’яті пристрою, щоб вирішити, що саме їй потрібно зробити. Знайшовши на підлозі будь-яку річ, більшу ніж пістолетна гільза, «Покоївка» підіймала її та клала на лоток у себе на кришці, щоб хтось метикуватіший вирішив, чи варто це викидати. Увесь день пристрій тихо повзав помешканням, вишукуючи бруд і закладаючи такі віражі, щоб точно нічого не пропустити, сурганився собі чистою підлогою в нескінченних спробах знайти хоч якусь брудну поверхню. Якщо в кімнаті були люди, «Покоївка» забиралася звідти, точнісінько як чемна служниця, і залишалася, лише якщо господиня наздоганяла бідолаху й натискала на перемикач: мовляв, тебе ніхто не виганяє. Десь опівдні пристрій повертався на базу та швидесенько підзаряджався: у першу модель ми ще не встановили постійний блок живлення.
Між «Покоївкою» першого покоління та пилосмоком не було істотних відмінностей. А втім, єдиної різниці — наш пристрій прибирав сам, без нагляду — вистачило, щоб він добре продавався.
Для визначення маршруту пристрою я спирався на сценарії поведінки роботів-черепашок Елмера та Елсі, про яких багато писали в журналі «Сайнтіфік Амерікан» наприкінці 1940-х. Модуль пам’яті для «Покоївки» взяв із систем наведення ракет (ось що мені подобається в засекречених розробках — їх ніколи не патентують). Крім того, використав елементи для прибирання та системи передавання даних із десятка інших пристроїв, зокрема й підлоготера для військових шпиталів, дозатора для газованих напоїв і механічних «рук», які застосовуються на атомних електростанціях для роботи з будьякими радіоактивними штукенціями. Нічого насправді нового в «Покоївці» не було — я просто зібрав усе докупи. Справжня винахідливість, без якої за нашими законами не обійтися, зводилася до того, щоб знайти кваліфікованого спеціаліста з патентного права.
Власне, величність задуму полягала у виробничих процесах: увесь пристрій можна було зібрати зі стандартних запчастин з «Індексованого каталогу будівельних матеріалів» Клінтона Світа, окрім хіба що двох копірів та однієї друкованої плати. Про виготовлення плат ми домовилися із субпідрядниками, а копіри я робив сам в ангарі, який ми називали «фабрикою»: там ще із часів війни залишилося автоматичне обладнання. Спочатку для виробництва вистачало нас із Майлзом. Пхни, щоб на місце стало, підшліфуй, щоб не видно було, а потім пофарбуй для краси — ось і весь конвеєр. Найперший екземпляр ми створили за 4317 доларів і 9 центів, але вже перша сотня «Покоївок» мала собівартість близько 39 доларів за пристрій. Ми продали їх одному оптовому магазину в Лос-Анджелесі по 60, а вони вже дерли з покупців по 85 доларів за штуку. Ще й не хотіли брати в нас товар, тож довелося погодитися на договір, за яким магазин відшкодовував нам вартість пристроїв лише після того, як їх купували. Але ми не могли дозволити собі просувати «Покоївку» самотужки та мало з голоду не померли, доки не почали надходити перші виплати. А потім у «Лайф» вийшла велика стаття про «Покоївку»… І нашою головною проблемою стала нестача персоналу для збірки цього страховиська.
Незабаром до нашої фірми долучилася Бель Даркін. Ми з Майлзом страждали, казна-як набираючи листи на старенькому «ундервуді» 1908 року, і зрозуміли, що нам потрібна секретарка. Бель мала опікуватися діловодством і бухгалтерією, тож ми орендували для неї електричну друкарську машинку з розкішним шрифтом і вугільною стрічкою, а я придумав дизайн фірмового бланка. Увесь прибуток ми відразу вкладали в подальший розвиток справи, тому я з Пітом спали у майстерні, а Майлз і Ріккі — у закапелку поруч. Щоб не виникало проблем, ми зареєстрували фірму як акціонерне товариство. Для цього потрібно було не менше ніж три засновники, тому ми надали Бель частину акцій. У документах вона проходила як секретар та скарбник, Майлз — як президент і генеральний директор, а я — як головний інженер і голова ради директорів компанії. І мені належав п’ятдесят один відсоток акцій.
Хочу пояснити, чому контрольний пакет акцій дістався саме мені. Я не скнара якийсь. Сам собі пан — ось що для мене важило. Майлз гарував нівроку, маю віддати належне. Але саме мені належало понад шістдесят відсотків стартового капіталу (ми з Майлзом вклали всі заощадження), а головне — сто відсотків винахідливості та інженерної майстерності. Майлз не спромігся б створити «Покоївку» без мене, а от я зумів би розробити її з десятком різних партнерів, а може й самотужки. Щоправда, сумніваюся, що я отримав би від цього винаходу хоч якийсь прибуток, бо це Майлз у нас був справжнім підприємцем, а я — ні.
У всякому разі я хотів зберегти повний контроль над фірмою. Але в ділових питаннях я надавав Майлзу повну свободу… Як виявилося, цієї свободи було забагато.
Першу модель «Покоївки» розбирали, наче пиво на бейсбольному матчі. Якийсь час я старанно вдосконалював її, а згодом зібрав справжній конвеєр і знайшов майстра, який міг стежити за виробництвом. Після цього можна було з насолодою поринути в розробку нових пристроїв для хатніх справ. Хатні справи — це понад половину всієї роботи у світі, але напрочуд мало людей приділяли цій темі увагу. У жіночих журналах постійно розводилися про те, як «не марнувати час на побут» та «функціонально облаштувати кухню», але все це були лише балачки: навіть на яскравих ілюстраціях до таких статей помешкання нічим суттєво не відрізнялися від будинків шекспірівської доби. Завдяки науково-технічній революції ми подорожували на реактивних літаках замість коней, але в домівки вона ще не дійшла.