Роберт Хайнлайн – Двері у Літо (страница 4)
— Годі дурня клеїти, відповідайно.
— Ет… здається, тижні зо два. Може, трохи більше.
— Ти алкоголік? Скільки вже запоїв у тебе було?
— Власне, жодного. Розумієте… — Я почав розводитися про те, як зі мною вчинили Бель та Майлз, і чому я так почуваюся.
— Будь ласка… — Лікар підняв долоні. — Мені й власних проблем вистачає, та я й не психіатр. Насправді мене має цікавити лише одне: чи витримає серце навантаження від охолодження організму до чотирьох градусів. А воно витримає. І зазвичай мене не цікавить, чому якийсь шаленець хоче залізти в труну та ще й кришкою накритися: менше довбнів серед нас ходитиме — то й добре. Але залишки професійної відповідальності, хоч їх у мене й небагато, не дозволяють мені пустити в цей клятий закапелок людину, якою б жалюгідною вона не була, доки в неї мозок маринується в алкоголі. Обернися боком.
— Га?
— Обернися, кажу, укол тобі зроблю.
Так мий учинили.
— А тепер випий, — наказав лікар, доки я розтирав ліву сідницю. — За двадцять хвилин будеш тверезішим, ніж увесь цей місяць. А потім, якщо хоч якусь клепку маєш — у чому я сумніваюся, — обміркуєш усе та вирішиш, втекти від лиха… чи боротися з ним, як і належить чоловікові.
Я випив.
— Ось і все, можеш одягатися. Я тобі папери підпишу, але попереджаю, що можу відкликати дозвіл на Довгий Сон останньої миті. Більше жодного алкоголю, легка вечеря й жодного сніданку. Приходь завтра опівдні на остаточний огляд.
Він відвернувся, навіть не попрощавшись. Вдягнувшись, я забрався звідти, злий, як чорт. А тим часом Пауел уже підготував усі документи.
— Можете залишити їх тут і прихопити завтра опівдні… я маю на увазі, ті примірники, які візьмете в камеру анабіозу, — сказав агент, коли я зайшов до нього.
— А інші папери?
— Один примірник залишається в нас, другий ми надсилаємо до суду після того, як клієнт засинає, а третій має зберігатися в Центральному архіві в Карлсбаді. Лікар попередив про дієту?
— Еге ж… — Я прогорнув папери, щоб приховати роздратування.
— То що, я їх візьму на зберігання до завтра? — Агент простягнув руку.
— Я й сам чудово їх збережу. — Я відсмикнув документи. — Може, ще щось зміню у виборі акцій.
— Гм, для цього вже трохи запізно, мій любий пане Девісе.
— Не квапте мене. Якщо я вирішу щось змінити, то прийду до вас заздалегідь, — пообіцяв я.
Документи я поклав у сумку, у сусідній із Пітом відділ. Я вже якось носив там цінні папери. Може, моя сумка — не така безпечна місцина, як державний архів у Карлсбадських печерах, але охороняється вона краще, ніж могло б здатися. Пам’ятаю, колись у мене із цієї сумки намагалися поцупити якусь штуку — від Пітових зубів і пазурів у злодія, мабуть, назавжди шрами лишилися.
II
Автівка досі стояла на парковці під Першинг-сквер, де я залишив її ще вдень. Я віддав гроші парковщику, виставив у налаштуваннях маршрут головною дорогою на захід, випустив Піта із сумки на сидіння та розслабився.
Точніше сказати, спробував розслабитися. Дорожній рух у Лос-Анджелесі приголомшливо карколомний і занадто швидкий, щоб я міг спокійно відпочити в машині на автопілоті. Мені кортіло переробити всю цю модель: її запобіжники видавалися не надто сучасними. Коли ми проїхали на захід від Вестерн-авеню й уже можна було перемкнутися на ручний контроль, терпець мені увірвався. Хотілося випити.
— Он вона, оаза, Піте.
— Мр-р?
— Ондечки попереду бар.
Я взявся шукати місце для парковки (Лос-Анджелес ніхто й ніколи не захопить, бо загарбники просто не знайдуть, де припаркуватися), аж раптом згадав наказ лікаря: жодного алкоголю.
І подумки виразно пояснив йому, куди він той наказ запхати може.
Цікаво, чи можливо буде завтра з’ясувати, що я хильнув чарку-іншу? Здається, мені траплялася якось стаття на цю тему, але, оскільки вона не стосувалася моєї спеціальності, я її лише прогорнув.
А бодай йому, він цілком може заборонити мені Довгий Сон! Краще поберегтися й відкласти пияцтво на майбутнє.
— Мр-р? — поквапив мене Піт.
— Ні, Піте, то потім. А ми натомість десь попоїсти знайдемо.
Несподівано я зрозумів, що пиячити мені насправді не хочеться. Хотілося їсти та добряче поспати. Док мав рацію: я геть протверезів і почувався краще, ніж усі минулі тижні. Мабуть, він мені в дупу якийсь зачовганий вітамін В впорскнув, але якщо й так, то подіяло просто неймовірно. Ми знайшли ресторанчик, що обслуговував клієнтів в автівках, і я замовив собі пів смаженого курчати та картоплю фрі, а Піту — подвійний гамбургер і трохи молока. Доки страви готували, ми вийшли прогулятися. Ми з Пітом часто харчувалися в закладах, де їжу можна було придбати з машини, бо так мені не потрібно було ховати кота на вході та виході.
За пів години автопілот вивіз нас із багатолюдного центру міста. Я зупинив автівку, запалив цигарку, почухав Піта під підборіддям — і замислився.
Дене, хлопчику мій, пан лікар мав рацію. Ти намагався сховатися від світу на дні пляшки. І голова, може, й пролізла б, ти в нас хлоп високочолий, та плечі у пляшку не запхнеш. А тепер ти тверезий, мов чисте скельце, попоїв досхочу, і вперше за багато днів від їжі тебе не верне. Почуваєшся набагато краще.
Що ще? Може, док не помилився й в іншому? І ти поводишся наче вередлива дитина? Невже тобі й справді не стане відваги подолати перешкоди? Чому ти вирішив піти на такий крок? Тебе ваблять пригоди? Чи ти всього-на-всього намагаєшся втекти від самого себе, наче той ухилянт, що мріє відсидітися в безпеці?
Але я
Добре, то ти хочеш потрапити в майбутнє. Але чи справді ти мусиш утікати з теперішнього, не владнавши всі проблеми, які в тебе тут залишилися?
Гаразд, хай так! Проте
— Мр-р? Няв! — Піту хотілося знати, що ми тепер робитимемо.
Я подивився на його посмуговану шрамами мордочку. От Піт ні з ким би не позивався. Як йому вуса якогось кота не до душі, Піт викликає супротивника на двобій, як і годиться.
— Мабуть, ти маєш рацію, Піте. зазирнуно я до Майлза. Хочеться йому руку відірвати й гамселити тією рукою по голові, аж доки він без манівців мені все не скаже. А потім можемо й у Довгий Сон вкластись. Але мусимо дізнатися, що саме вони з нами скоїли тахто саме цю оборудку обкрутив.
Неподалік від автостоянки знайшлася телефонна будка. Я зателефонував Майлзу, дізнався, що він зараз удома, і сказав йому нікуди не виходити. Мовляв, зараз під’їду.
Мій старий назвав мене Деніелом Буном Девісом на честь знаменитого героя-першопоселенця. У такий спосіб він хотів підкреслити важливість особистої свободи та необхідність покладатися виключно на себе. Я народився в 1940 році, в часи занепаду індивідуалізму, коли всі вважали, нібито майбутнє належить «людині мас». Батько відмовлявся в це вірити, і моє ім’я було для нього символом спротиву. Він загинув у Північній Кореї, до останньої миті намагаючись відстояти свої переконання під тортурами інформаційного зомбування.
Коли почалася Шеститижнева війна, я вже отримав диплом інженера-механіка й служив в армії. Завдяки диплому міг би зробити військову кар’єру, але від батька успадкував нестримне прагнення до особистої незалежності: нікому нічого не наказувати, не отримувати наказів, не дотримуватися приписів. Я просто хотів відслужити — та й по всьому. Тому, коли Холодна війна поступилася місцем ядерній, я служив техніком-сержантом на військовій базі в штаті Нью-Мексико, у Національній лабораторії «Сандія», де пхав атоми в атомні бомби та мріяв, чим займуся після армії. У день, коли «Сандію» зрівняли із землею, я був у відрядженні в Далласі, звідки мав привезти чергову порцію «Schrecklichkeit»[2]. Радіоактивна хмара від тієї атаки пішла в бік Оклагома-Сіті, тому я вижив і мусив продовжувати службу.
Піт тоді теж вижив лише завдяки збігу обставин. У «Сандії» я потоваришував із Майлзом Джентрі, ветераном Другої світової, якого знову мобілізували. Він одружився з удовою, і ця жінка померла саме тоді, коли він мав повертатися на службу. Від першого шлюбу в неї залишилася донька, Фредеріка, тому Майлз не жив на базі, а винаймав кімнату в однієї родини в Альбукерке, щоб дбати про дівчинку. Маленька Ріккі (ми ніколи не називали її Фредерікою) інколи доглядала Піта замість мене. Дякувати заступниці всіх котиків, богині Бастет, напередодні тих жахливих подій Майлз і Ріккі поїхали з міста. Майлза відпустили на три дні відпочити, а Ріккі взяла із собою Піта, бо я не міг панькатися з ним у Далласі.
На превеликий подив — як мій, так і всіх інших, — виявилося, що на військовій базі Туле й у лабораторіях, про існування яких ніхто навіть не підозрював, уже лежали в анабіозі цілі дивізії. Ще на початку 1930-х років учені знали, що можна охолодити людське тіло до температури, за якої всі біологічні процеси майже припиняються. Але до Шеститижневої війни Довгий Сон вважався лабораторним фокусом і застосовувався в медицині лише у крайньому разі. Усе ж таки військові дослідження мають певні переваги: якщо можна домогтися результатів завдяки грошам і людським ресурсам, то так і буде. Варто лише надрукувати мільйон-другий доларів і зібрати з тисячу вчених та інженерів, і тоді в якийсь приголомшливий, неймовірний і вкрай неефективний спосіб потрібні відповіді знайдуться. Стазис, анабіоз, гібернація, штучна гіпотермія, уповільнення метаболізму — називайте як хочете, але дослідники в галузі медичної логістики знайшли спосіб зберігати людей у штабелях, наче дрова, і діставати звідти, коли знадобиться. Ін’єкція препарату, потім гіпноз та охолодження тіла до чотирьох градусів за Цельсієм — от і все. Утім, важливо було підтримувати саме цю температуру протягом усього часу, адже за неї густина води до утворення кристалів льоду максимальна. Якщо потрібно вивести людину з анабіозу якомога швидше, можна застосувати діатермію, а потім вдатися до постгіпнотичного навіювання. Цей процес триває десять хвилин (на військовій базі в Номі якось упорались за сім), але така квапливість зазвичай призводить до стрімкого старіння клітин і робить людину дурнуватою. Якщо ви не поспішаєте, варто витратити на вихід із Довгого Сну дві години як мінімум.