Роберт Хайнлайн – Двері у Літо (страница 3)

Судячи з кабінету «нашого пана Пауела», компанії «Спільна відповідальність» йшлося аж ніяк не кепсько. Після вологого рукостискання страховий агент запросив мене за стіл і пригостив цигаркою. Спробував забрати в мене сумку, але я вчепився в неї і не віддав.

— То чим наша компанія може вам допомогти? — зрештою запитав Пауел.

— Мені потрібен Довгий Сон.

Брови в нього поповзли вгору, а манери стали ще улесливішими. Безумовно, «Спільна відповідальність» займалась і найдешевшим страхуванням (я міг би придбати там страховку на фотокамеру за сім баксів), але у випадку страхування Довгого Сну в загребущих руках компанії опинялася вся власність клієнта.

— Дуже мудре рішення, — шанобливо промовив агент. — Я й сам не відмовився б, але… не можу сім’ю полишити, знаєте, як це буває. — Він дістав бланк анкети. — Клієнти зазвичай прагнуть лягти в анабіоз якомога швидше. Я попередньо заповню документи, щоб ви не марнували час та зусилля. І ми негайно організуємо для вас медогляд.

— Хвилинку!

— Прошу?

— Маю запитання: чи зможете ви забезпечити анабіоз для кота?

Страховий агент сторопів, а потім засмутився:

— Це все розіграш, еге ж?

— Познайомтеся з моїм напарником. — Я відкрив сумку, і звідти вигулькнула голова Піта. — Будь ласка, просто скажіть «так» або «ні». Якщо ваша компанія такого не робить, я звернуся у «Страхування Центральної долини Каліфорнії». Здається, у цьому ж будинку є їхній філіал?

Схоже, це його нажахало.

— Пане… перепрошую, я не розчув ваше ім’я…

— Ден Девіс.

— Пане Девісе, «Спільна відповідальність» опікується кожним клієнтом, щойно він звернувся до нас. Я не можу дозволити вам піти у «Страхування Центральної».

— А як ви плануєте мене зупинити? Дзюдо?

— Пане, прошу! — Пауел ображено відвів погляд. — У нашій компанії дотримуються етики.

— Себто, у «Страхуванні Центральної» — ні?

— Я такого не казав. Пане Девісе, я не буду вас морочити…

— Не будете?

— …але продивіться типові договори страхування в кожній компанії. Порадьтеся з адвокатом, а краще зверніться до ліцензованого лінгвіста-правознавця. Дізнайтеся, що саме ми пропонуємо, які саме послуги забезпечуємо. І порівняйте наші умови з умовами «Страхування Центральної». — Роззирнувшись, Пауел присунувся до мене. — Мені не варто таке казати, тож сподіваюся, ви на мене не посилатиметеся, але ж там навіть не використовують стандартні актуарні моделі для оцінки ризиків.

— Натомість, може, там на клієнтів не напосідаються?

— Що? Любий пане Девісе, ми диверсифікуємо всі надходження з прибутків клієнта, цього вимагає наша ліцензія, а «Страхування Центральної» — це акціонерна компанія…

— То, може, мені варто придбати їхні ак… Слухайте, пане Пауеле, ми марнуємо час. «Спільна відповідальність» зможе надати послуги коту? Чи ні? Якщо ні, я й так тут засидівся.

— Ви маєте на увазі, що хочете заплатити нам за підтримку життя в умовах анабіозу для цієї істоти?

— Я маю на увазі, що мені потрібен Довгий Сон для нас обох. І це не просто істота, не називайте його так. Його звати Петроній.

— Вибачте. Я перефразую запитання. Ви готові сплатити два внески, щоб ми розмістили вас обох, тобто вас і… гм… Петронія в нашому кріоприхистку?

— Саме так. Але не два стандартних внески. Звісно, я готовий витратити додаткові кошти, але ви могли б покласти нас обох в одну кабіну для анабіозу. Було б несправедливо вимагати за Піта такий же внесок, як і за людину.

— Усе це дуже незвично.

— Безперечно, я згоден. Але торгуватися про ціну ми можемо й пізніше… або ж я муситиму обговорювати це зі «Страхуванням Центральної». Наразі я хочу дізнатися, чи ви взагалі можете таке зробити.

— Хм-м… Хвилинку. — Агент потарабанив пальцями по столу й узяв слухавку. — Опал, з’єднай-но мене з доктором Берквістом.

Розмову з доктором я не почув, бо Пауел увімкнув захисне поле. Утім, трохи згодом він вимкнув протишумовий пристрій і поклав слухавку.

— Чудові новини! — Агент усміхався, наче щойно отримав звістку про величезний спадок від дядька. — Я геть забув, що перші успішні експерименти з анабіозом проводилися саме на котах. Технологія Довгого Сну для котів відпрацьована, усі найважливіші фактори виявлено. Ба більше, в Аннаполіському дослідницькому центрі військово-морських сил досі перебуває кіт, який уже понад двадцять років живе в стані анабіозу.

— Я гадав, цей центр було знищено вщент під час атаки на Вашингтон?

— Лише наземні будівлі. Підземні лабораторії збереглися. А це, до речі, доказ досконалості обладнання: понад два роки життя цієї тварини підтримувала виключно автоматика, а кіт досі живий, його тіло не змінилося, жодних ознак старіння. Як не зміниться й ваше тіло, пане Девісе, якщо ви довірите його компанії «Спільна відповідальність». Який би термін перебування у відділі анабіозу ви не обрали! — Здавалося, Пауел от-от почне хреститися.

— Добре-добре, тоді нумо торгуватися!

Окрім ціни, нам потрібно було обговорити чотири питання. По-перше, як саме сплачувати за обслуговування камери анабіозу? По-друге, скільки років я хотів проспати? По-третє, куди інвестувати кошти, доки я буду в заморозці? І, зрештою, що робити, якщо я помру й не прокинуся?

Поміркувавши, я погодився на 2000 рік. Гарна кругла дата — і до неї лишень тридцять років. Я боявся втратити зв’язок із реальністю, якщо вийду з анабіозу пізніше. За минулі тридцять років (а це весь час мого життя!) світ разюче змінився: дві масштабні війни та з десяток збройних конфліктів, крах комунізму, Велике Жахіття, штучні супутники, перехід до атомної енергетики… Та коли я був малим, ще навіть п’єзодвигунів не існувало.

Імовірно, мене й 2000 рік спантеличить. Але, якщо я не стрибну в майбутнє принаймні на тридцять років, Бель не вистачить часу, щоб вкритися добрячим плетивом зморщок.

Міркуючи, куди вкласти грошенята, я не розглядав державні облігації та інші традиційні інвестиції, адже наша фінансова система покладається на інфляцію. Акції «Покоївки» залишив як є. А от готівку хотів вкласти в акції інших компаній, враховуючи останні тенденції розвитку ринку, які, на мій погляд, посилюватимуться. Автоматизація, безумовно, зростатиме — у це й інвестуватиму. Ще я вирішив придбати акції однієї фірми в Сан-Франциско, яка випускала добрива та, як я чув, експериментувала з дріжджами та їстівними водоростями. Людей на планеті щороку більшає, а стейки навряд чи подешевшають. Усі прибутки із цих акцій мали надходити в трастовий фонд компанії «Спільна відповідальність».

Утім, найголовнішим залишалося питання про те, що робити, якщо я помру в анабіозі. Компанія стверджувала, що мій шанс вижити після тридцяти років Довгого Сну — понад сім із десяти. «Спільна відповідальність» готова була зробити ставку. Для мене ризик був набагато вищим, проте іншого я й не очікував. На всіх чесних азартних іграх так чи інак багатіє гральний бізнес, і лише шахраї запевняють, що клієнт нізащо не програє. А страхування — це просто дозволений законом різновид азартної гри. Найстаріша й найавторитетніша страхова компанія у світі, «Лондонський Ллойдс», не приховує, що отримує зиск за будь-яких умов, хоч ідеться про страховий випадок, хоч ні. Проте не розраховуйте на шанси, що суперечать статистиці: хтось же має платити за розкішні костюми «нашого пана Пауела».

Я погодився залишити все до останнього цента трастовому фонду компанії, якщо не переживу Довгий Сон… І пан Пауел мене мало не розцілував. Мені навіть сяйнуло, що сімдесят відсотків — не надто висока ймовірність вижити. Але що поробиш, натомість такі умови договору робили мене спадкоємцем (якщо я виживу) усіх клієнтів компанії, які підписали такий самий контракт (і померли в анабіозі). Така собі російська рулетка: хто вижив —  отримує геть усе… окрім відсотка, що відходить компанії, як і заведено в гральному бізнесі.

У всякому разі я обрав найризикованіший варіант із найвищим прибутком: жодного відшкодування втрат, якщо помилився з вибором. Пан Пауел був у захваті від мене, наче круп’є від гравця, що завжди ставить на зеро. Коли ми владнали все, що стосувалося статків, страховий агент уже не наважувався загинати ціну на Довгий Сон для Піта. Ми домовилися про цілком адекватний внесок — п’ятнадцять відсотків від ціни людського анабіозу — і підписали на Піта окремий контракт.

Залишалося отримати дозвіл суду та пройти медогляд. Щодо медогляду я не переймався: я вже підписав документ, згідно з яким компанія лише виграє від моєї смерті. Схоже, мене вклали б у Довгий Сон, навіть якби я вже конав від «чорного мору». А от дозвіл суду — либонь, та ще халепа. І без нього не обійтися, адже на час анабіозу людина отримує юридичний статус недієздатної: жива, але безпорадна.

Проте мені не варто було турбуватися. «Наш пан Пауел» наробив копії всіх документів — дев’ятнадцять папірців, і кожен у чотирьох примірниках. У мене аж руки засудомило, коли я все це підписав. Кур’єр помчав із ними до суду, а я пішов на медогляд. Суддю я й на очі не бачив.

Огляд, як і годиться, був марудною справою, але все пройшло як завжди. Щоправда, в кінці лікар відхилився від процедури.

— Синку, ти давно пиячиш? — Він суворо позирнув на мене.

— Пиячу?

— Пиячиш.

— Чому ви так гадаєте, пане лікарю? Та я тверезіший за вас! «Бобер на березі з бобренятами пік…»