Роберт Хайнлайн – Двері у Літо (страница 2)
Проте грошенят вистачало.
Діставши з кишені конверт, я зазирнув усередину. Два документи. Чек на силу-силенну грошей — ще ніколи в мене таких коштів не було. Й акціонерний сертифікат корпорації «Покоївка». Обидва папірці трохи засалилися, адже я носив їх у кишені з того дня, коли мені їх передали.
То чому ні?
Чому не втекти в сон, щоб усі прикрощі минулися? Анабіоз приємніший за вступ до Французького Іноземного легіону. Клопоту з ним менше, ніж із самогубством. Це допомогло б повністю позбутися усіх зв’язків із подіями та людьми, які зіпсували мені життя. Чому ні?
Можливість розбагатіти не надто мене вабила. Авжеж, я читав «Сплячий прокидається» Герберта Веллса — ще тоді, коли це був просто класичний роман, себто ще до того, як страхові компанії заходилися роздавати всім примірники цієї книги. Я розумів, що таке складні відсотки та приріст капіталу. Утім, сумнівався, що мені вистачить грошей і на Довгий Сон, і на створення трастового фонду, який дасть змогу отримати із цього зиск. Цікавим здавалося якраз попереднє міркування: заснути — і прокинутися у вже геть іншому світі. Може, кращому, як обіцяли страхові компанії. Може, гіршому. Але, безперечно, іншому.
Я міг забезпечити одну суттєву відмінність того світу від теперішнього: спочивати, аж доки тут точно вже не залишиться Бель Даркін. І Майлза Джентрі теж. Але насамперед — Бель. Коли Бель помре й гнитиме в могилі, я зможу її забути. Забути, що вона скоїла зі мною. Спустити її з думки… замість того, щоб краяти собі серце, знаючи, що вона лишень за кілька миль від мене.
А й справді, скільки років потрібно проспати для цього? Бель зараз двадцять три — принаймні, так вона каже (я згадав, як вона якось, здається, обмовилася, що пам’ятає президентство Рузвельта). Певно, менш як тридцять. Якщо проспати сімдесят років, від неї й некролога вже не залишиться. Сімдесят п’ять — і поготів.
Аж раптом я згадав про бурхливий розвиток геріатрії: на думку науковців, уже незабаром можна буде цілком забезпечити «нормальну» тривалість життя в сто двадцять років. Мабуть, мені варто поспати років сто. Утім, не знаю, чи пропонує хоч якась страхова компанія такий довгий анабіоз.
Відтак мені сяйнула дещо жорстока думка, збуджена теплим сяйвом скотчу. Мені не треба спати, аж доки Бель помре. Досить, ба більше, цілком досить, якщо я буду
Я відчув легенький, як сніжинка, доторк котячої лапи.
— Мр-р-р? — Піт просив налити йому ще.
— От ненажера… — Я хлюпнув ще елю в блюдечко.
Увічливо дочекавшись нової порції, кіт продовжив пити. Але він відвернув мене від цих приємно-відразливих намірів. Далебі, що ж робити з Пітом?
На відміну від пса, кота не віддаси — для котів це просто нестерпно. Іноді вони звикають не до людини, а до помешкання, але ж Піт — не той випадок. Для нього я був єдиним джерелом хоч якоїсь стабільності у мінливому світі, відтоді як дев’ять років тому його забрали в матусі-кішки. Мені навіть вдалося взяти Піта із собою, коли я пішов до армії, а для такої оборудки потрібно чимало зусиль.
Він у мене здоровий котище та, ймовірно, таким і залишиться, попри численні шрами (на цьому коті місця живого не лишилося). Йому б тільки позбутися звички надто покладатися на пазурі правої лапи, і Піт іще щонайменше п’ять років перемагатиме в бійках і заводитиме діточок.
Я міг би заплатити, щоб хтось доглянув його в притулку для тварин (та про таке годі й думати!), або приспати його (теж неможливо собі уявити). Або кинути напризволяще. З будь-яким котом усе зводиться до простого вибору: або ти виконуєш обіцянку піклуватися про нього, аж доки живий, або кидаєш бідолаху — і він дичавіє, втрачаючи віру в споконвічну справедливість.
Як я втратив віру в справедливість через Бель.
Що ж, Денні, хлопчику мій, облиш цей задум. Пішло життя шкереберть — але ж це аж ніяк не привід відмовитися від обов’язку піклуватися про цього вередуна, якому ти завжди потурав.
Щойно я дійшов до розуміння цієї філософської істини, Піт чхнув: бульбашки з елю давалися взнаки.
— Gesundheit[1], — побажав йому я, — і пригальмуй трохи, не можна так швидко ель пити.
Піт не звернув на мене жодної уваги. У правилах етикету він петрав краще за мене — й аніскілечки в цьому не сумнівався. Наш офіціант крутився біля каси, базікаючи з барменом. Час був післяобідній, тож відвідувачів тут залишилося небагацько, та й ті сиділи за баром. Коли я сказав «Gesundheit», офіціант подивився в мій бік і щось прошепотів бармену. Той зиркнув на мій столик, підняв кришку стійки та попрямував до мене.
— Ховайсь, Піте, — тихенько звелів я.
Роззирнувшись, кіт гулькнув у сумку, і я прихилив її верх.
— Вибачай, хлопче. — Бармен підійшов і незворушно сперся на стіл, уважно оглядаючи сидіння з обох боків кабінки. — Маєш прибрати звідси кота.
— Якого кота?
— Кота, якого ти щойно пригощав чимсь із цього блюдечка.
— Жодного кота я тут не бачу.
Бармен нахилився й зазирнув під стіл.
— Кіт у сумці, — впевнено заявив він.
— Кіт? У сумці? Друже, гадаю, у тебе в організмі гострий розлад фразеологізмів. Правильно казати «кіт у мішку».
— Що? Не мороч мені голову. У тебе кіт у сумці. Відкрий її.
— А як щодо ордера на обшук?
— Га? Досить уже верзти казна-що.
— Це ти тут щось таке верзеш. Ти не можеш вимагати показати сумку, якщо немає ордера на обшук. Це ж Четверта поправка до Конституції. Вона лише під час воєнного стану не працює, а війна вже давно минула. Ну що, ми все владнали? Будь ласка, скажи офіціанту, що я хочу повторити замовлення. Або сам мені принеси.
Схоже, це його присоромило.
— Слухай, брате, я ж не проти твого кота. Це просто ліцензією не дозволяється. Бачиш, на стіні? — Бармен вказав на табличку «Вхід із котами та собаками заборонено». — Ми намагаємося дотримуватися санітарних норм.
— І це вам не надто вдається. — Я показав йому склянку з-під скотчу. — Бачиш сліди губної помади? Краще до посудомийки прискіпався б, а не клієнтів обшукував.
— Анічогісінько я не бачу, яка ще помада?
— Я її серветкою обтер. Але що буде, як я віднесу цю склянку до місцевої санслужби та попрошу перевірити на бактерії?
— А посвідчення санслужби в тебе є? — Бармен зітхнув.
— Ні.
— Добре, вважаймо, це нічия. Я не обшукуватиму сумку, а ти не понесеш склянку до санслужби. Якщо хочеш іще хильнути, підходь до бару… Я тебе навіть пригощу. Але з котом тут сидіти не можна. — Він посунув до каси.
— Та ми й так уже йти збиралися. — Я знизав плечима.
— Не образився, бува? — уточнив бармен, коли я проходив повз касу, прямуючи до виходу.
— Та ні. Просто думав якось коняку свого сюди привести та й вихилити по чарочці. Тепер не приведу.
— То вже як знаєш. Утім, про коней у ліцензії анічичирк. Я тебе, власне, спитати хотів… Цей кіт і справді п’є імбирний ель?
— Четверта поправка!
— Та не треба мені на твого кота дивитися, я просто запитую.
— Він іще любить, коли в ель краплю вермуту додають, але й просто так випити не відмовиться, якщо пропонують, — визнав я.
— Нирки собі зіпсує. погляньно сюди, хлопче.
— Куди?
— Та от, нахилися сюди, щоб у тебе голова була нарівні з моєю. А тепер подивись на стелю над кабінками в залі. Над кожним столиком — дзеркала, на них просто через інтер’єр уваги не звертають. Я знав, що в залі кіт, бо побачив його.
Я перехилився через стійку. І справді, стелю в барі всівали різноманітні яскраві прикраси, серед яких губилися дзеркала. Лише тепер я помітив, що їх досить багато, та й встановлені вони під таким кутом, щоб бармен міг бачити всю залу, не виходячи з-за стійки.
— Ти не повіриш, що в тих кабінках, бува, коїться. То мусимо пильнувати. У сумному світі ми живемо.
— Амінь, братику.
Я вийшов із бару. Відкрив сумку й узяв її за одну ручку, щоб Піт висунув голову.
— Чув, що той хлоп сказав, Піте? «У сумному світі ми живемо». Навіть нестерпному: два друга вже не можуть спокійнесенько випити наодинці, щоб ніхто за ними не стежив. Достоту, вирішено!
— Мр-р? — Піт, вочевидь, цікавився, чи будемо ми щось робити просто зараз.
— Та можемо й зараз. Якщо вже надумали, то чого ж зволікати.
— Мр-р! — рішуче погодився зі мною Піт.
— Одноголосно. Страхова якраз через дорогу.
Секретарка у приймальні компанії «Спільна відповідальність» вражала красою функціонального дизайну. Аеродинамічність статури, ніби створеної для надзвукових швидкостей, підкреслювала велич гостроверхих радарів на фронтальній частині тілес, та й усі інші принади, властиві цій моделі, були нівроку. Я навіть мусив нагадати собі, що, коли прокинуся, ця красуня буде точнісінько як бабця на картині Вістлера «Мати художника». Я сказав, що хочу поспілкуватися з кимось із відділу продажів.
— Будь ласка, сідайте, — запропонувала дівчина. — Зараз перевірю, хто зі страхових агентів наразі вільний.
А втім, я навіть сісти не встиг.
— З вами працюватиме наш пан Пауел. Прошу, пройдіть за мною.