Роберт Хайнлайн – Двері у Літо (страница 1)
Роберт Гайнлайн
Двері у Літо
І
Однієї зими напередодні Шеститижневої війни ми з моїм котиком на ім’я Гай Петроній Арбітр мешкали в старенькому будинку на фермі в Коннектикут. Навряд чи цей будинок досі височіє там: він був розташований неподалік території, яка постраждала через вибух від непрямого влучання в Манхеттені, а такі старі каркасні споруди спалахують, наче серветки. Навіть якби ферма збереглася, зараз її ніхто не винаймав би, зважаючи на радіаційне забруднення, але тоді нам із Пітом там подобалося. Через проблеми з підведенням води оренда була дешевою, а освітлення в колишній вітальні в північній частині будинку чудово підходило для занять кресленням.
Вадою цього помешкання була завелика кількість дверей назовні — одинадцять.
Дванадцять, якщо рахувати дверцята для Піта. Я завжди намагався забезпечити йому окремий вихід, а на цій фермі в одній із кімнат, якими я не користувався, замість шибок була фанера, тож я вирізав у ній невеличкий отвір — саме такий, щоб Піт вусами не чіплявся. Надто багато часу свого життя я витратив на те, щоб відчиняти котам двері (якось навіть підрахував, що від самісінького початку історії людства на цей процес змарновано дев’ятсот сімдесят вісім людино-століть, у мене й формула підрахунку збереглася).
Зазвичай Піт користувався власними дверцятами, хоча інколи примудрявся змусити мене відчинити для нього «людські» двері — вони йому більше подобалися. Проте він
Ще малесеньким кошеням, пухнастим та муркотливим, Піт сформував досить простий принцип: я мушу опікуватися помешканням, харчуванням та погодою, а він — усім іншим. Саме за погоду він покладав на мене особливу відповідальність. Зима в Коннектикуті тішить лише на різдвяних листівках, і того року кіт визирав за дверцята, відмовлявся виходити в цю білу бридоту (Піта не надурити!) і йшов муляти мені очі, щоб я випустив його в «людські» двері.
Піт беззастережно вірив: принаймні одні двері мусять відчинятися в літнє тепло. Це означало, що я щоразу мав обходити разом із ним усі одинадцять дверей та прочиняти їх назовні, щоб кіт переконався: там теж зима. Прямуючи від одних дверей до інших, із кожним новим розчаруванням Піт дедалі голосніше нявчав, докоряючи мені за таку безвідповідальність.
Після цього він залишався вдома, проте зрештою гідравлічний тиск виганяв його надвір. Повернувшись, Піт цокотів, наче підборами, дрібними крижинками на лапах, невдоволено зиркав на мене й не приходив ластитися, аж доки не вигризав усі крижинки. Урешті-решт він мені пробачав… до наступного разу.
Але Піт ніколи не полишав пошуки Дверей у Літо.
3-го грудня 1970 року мені й самому такі двері не завадили б.
Мої пошуки Піта були такими ж марними, як і Пітові спроби знайти тепло посеред січневого Коннектикуту. У Південній Каліфорнії снігу обмаль, він вкриває хіба що верхів’я гір, куди приїжджають лижники, а в центрі Лос-Анджелеса такого не побачиш, та й навряд чи пороша подолала б смог, що огортав місто. Проте в моїм серці панувала зима.
Здоров’я було нівроку (попри безупинне похмілля), за декілька днів мені мало виповнитися тридцять, та й грошей вистачало. Мене не розшукувала поліція, не переслідували розлючені подружжя, не вистежували судові виконавці. Жодних негараздів, із якими не впоралася б легка алкогольна амнезія. Окрім зими в серці — тому я шукав свої Двері у Літо.
Якщо після цих слів ви думаєте, що я потерпав від гострого нападу само-жалощів, то маєте рацію. Звісно, на той час на нашій планеті жило понад два мільярди людей, яким йшлося набагато гірше. Попри це, саме я шукав Двері у Літо.
Більшість дверей, які я перевірив останнім часом, виявилися обертальними: зайшов і вийшов. От, наприклад, як двері переді мною того вечора — над ними бовваніла вивіска «Гриль-бар САНСУСІ». Зайшовши, я вибрав столик у глибині зали, поставив на сидіння дорожню сумку й умостився поруч, очікуючи на офіціанта.
— Мр-р-р? — почулося із сумки.
— Не вередуй, Піте.
— Ня-ав!
— Нісенітниця якась, ти ж щойно був надворі. Помовч-но, офіціант іде.
Піт зачаївся. Незабаром до столика підійшов офіціант.
— Мені подвійний скотч, склянку негазованої води та маленьку пляшку імбирного елю. — Я підвів на нього очі.
— Елю, пане? Зі скотчем? — здивувався офіціант.
— У вас є імбирний ель чи ні?
— Звісно, є, проте…
— Тоді несіть. Я ель пити не збираюся, то мені так, для сміху. І блюдечко прихопіть.
— Як хочете, пане. — Нахилившись, він витер стіл. — Може, принести вам невеличкий стейк? Або морські гребінці? Вони сьогодні дуже смачні.
— Слухайте, друже, я навіть чайові вам залишу за гребінці, але тільки якщо ви мені їх не подасте. Мені потрібно лише те, що я замовив… І блюдечко не забудьте.
Нарешті він від мене відчепився та й пішов собі. Я знову попросив Піта помовчати — мовляв, зараз усе буде. І справді, офіціант уже ніс моє замовлення. Пляшку з елем він поставив на блюдечко: певно, образився. Я попросив його відкоркувати пляшку, а сам змішав скотч із водою.
— Може, принести вам кухоль для елю, пане?
— Я хіба не ковбой? З пляшки питиму.
Офіціант мовчки дочекався, доки я розрахуюся за замовлення. Утім, про чайові за так і не принесені морські гребінці я не забув.
Коли він пішов, я налив ель у блюдечко й торкнувся сумки.
— Пійло на столі, Піте.
Застібка на сумці була відсунута — я ніколи не зачиняв Піта всередині. Кіт випростав лапу, розширюючи отвір, визирнув із сумки та покрутив головою. Лише після цього він виліз і поставив передні лапи на край стола.
— За жіноцтво, Піте! — Я підняв склянку зі скотчем. — Як зустрілося це кодло, так і забулося!
Кіт кивнув: такий підхід цілком відповідав його світогляду. Обережно нахилившись, він узявся сьорбати ель.
— Якщо вийде, звісно… — Я хильнув зі склянки.
Піт не відповів, не вбачаючи нічого складного в тому, щоб забути якусь кішку. От такий він затятий парубок.
За вікном бару навпроти мого столика блимала реклама. Картинка постійно змінювалася. Напис «ПРАЦЮЙТЕ УВІ СНІ!» згас, на його місці спалахнуло: «І НЕХАЙ УСІ ПРИКРОЩІ МИНУТЬСЯ». І вже потім замерехтіли вдвічі більші літери:
«СТРАХОВА КОМПАНІЯ “СПІЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ”»
Я прочитав усі три написи, особливо не замислюючись. Про анабіоз мені було відомо рівно стільки, скільки й усім, не більше і не менше. Коли ця технологія тільки-но з’явилася, я прочитав про неї одну-дві статті в газетах. Два-три рази на тиждень мені в поштову скриньку пхали рекламу страхових компаній, які пропонували Довгий Сон. Зазвичай я відразу викидав ці папірці у смітник, навіть не продивляючись. Здавалося, анабіоз був потрібен мені не більше, ніж губна помада.
По-перше, ще зовсім нещодавно мені не вистачило б грошей на кріозаморозку, адже це дуже дорого. По-друге, навіщо це напівсамогубство хлопцю, який обожнює свою роботу, заробляє нівроку (і збирається заробляти ще більше), знайшов кохання та ось-ось одружиться?
От якщо хтось невиліковно захворів і все одно помре, а втім, сподівається, що фахівці майбутніх поколінь зможуть його врятувати, ба більше, здатен заплатити за анабіоз і спати доти, доки медики не допетрають, що саме з ним не так, то кріозаморозка — логічний крок. Або, скажімо, людина мріє потрапити на Марс і гадає, що зможе придбати квиток на космічний корабель, якщо перепише сценарій власного життя, видаливши звідти час теперішнього покоління. Може, це також логічно. Якось я навіть читав статтю про молодят, які в гонитві за модою просто з весілля в ратуші попрямували до кріоприхистку страхової компанії «Світ Заходу»: мовляв, забороняють виводити себе з анабіозу, доки не з’явиться можливість провести медовий місяць у міжпланетному круїзі. Щоправда, я підозрював, що за цю витівку їм просто заплатила страхова компанія заради ширшого розголосу й молодята, змінивши імена, тихенько вислизнули із чорного ходу. Навряд чи хтось мріє першої шлюбної ночі вилежуватися в холоді, наче та заморожена рибина.
Звісно, Довгий Сон мав неабиякі фінансові переваги, про що нагадували всі страхові компанії: «Працюйте уві сні!». Просто дочекайтеся, щоб заощадження перетворилися на золоті гори. Припустімо, вам виповнилося п’ятдесят п’ять і пенсійний фонд платить вам двісті доларів на місяць. То чому б не поспати, а потім прокинутися, коли вам усе ще п’ятдесят п’ять, але пенсія вже не менше від тисячі доларів? Не кажучи вже про те, що ви прийдете до тями у світлому майбутньому, де зможете розраховувати на значно довше та здоровіше життя, у якому тисяча доларів на місяць тішитиме вас куди більше. Саме цю ідею страхові компанії розкручували щосили. Кожна фірма наводила, здавалося б, неспростовні докази того, що завдяки акціям її трастового фонду можна заробити більше грошей, та ще й швидше, ніж у конкурентів.
«Працюйте уві сні!» — мене це ніколи не приваблювало. Мені було не п’ятдесят п’ять, на пенсію не хотілося, та й 1970 рік був мені до душі.
Точніше, не приваблювало донедавна. Тепер мене витурили з роботи, подобалося мені це чи ні (аж ніяк!). Я мав би насолоджуватися медовим місяцем, а натомість сидів у якомусь нездалому барі та цмулив скотч, щоб забутися. Замість дружини поруч залишився розбишака-кіт, якого чомусь заспокоював ель. Чи подобалося мені теперішнє? Я проміняв би його на ящик джину, а потім розтрощив би кожну пляшку.