Роберт Хайнлайн – Двері у Літо (страница 19)

Я вирішив триматися якнайдалі від Лагуна-Біч, доки не дізнаюся, чим там усе закінчилося. Навряд чи мені сподобається підчубарення — а може, підчубарування, — нехай і «потім».

І це лише декілька прикладів. Таких новин виявилася сила-силенна: наче спершу все зрозуміло, а потім нісенітниці якісь написані. Принаймні мені так здалося.

Далі в газеті йшов розділ із демографічними даними, і я вже хотів був його прогорнути, коли мені у вічі впали якісь дивні нові заголовки. Окрім звичних некрологів, повідомлень про народження дітей, весілля чи розлучення, з’явилися ще статті про «занурення» та «виринання», подані за кріовідділами. Я відшукав оголошення в розділі «Сотельський кріоприхисток “Консолідація”» — і побачив у газеті власне ім’я. Приємно було відчути «причетність», аж на душі потеплішало.

Найцікавішими в газеті виявилися оголошення. У рубриці «Знайомства» одне мене просто вразило: «Приваблива молода вдова зі схильністю до мандрів розшукує зрілого чоловіка з таким же хобі з метою укласти шлюбний контракт на два роки». Утім, насамперед мою увагу привернула реклама: сторінки рясніли зображеннями «Покоївки», її сестричок, тіток та племінниць.

Виробник досі використовував стилізоване зображення пишнотілої дівулі з мітлою — товарний знак, який я колись створив для нашого фірмового бланка. На мить мені стало прикро, що я позбувся акцій «Покоївки»: схоже, зараз вони коштували набагато більше, ніж усі ті активи, які в мене залишилися. Ну та дарма, неправильно так думати. Якби акції лишилися в мене, ті злочинці просто поцупили б сертифікат і підробили б дарчу на самих себе. А так усе отримала Ріккі — і якщо завдяки цьому мала розбагатіла, то нехай, вона того варта.

Мені подумалося, що потрібно якнайшвидше знайти Ріккі, це зараз найголовніше. Вона — єдине, що залишилося від знайомого мені світу, і спогади про неї раптом затьмарили все інше. Люба крихітка Ріккі! Було б їй тоді рочків на десять більше, і я навіть не поглянув би на Бель… і не обпікся б.

Чекайте-но, а скільки їй зараз? Сорок… ні, сорок один. Мені було важко уявити собі Ріккі сорокарічною. У будь-якому разі для нинішнього світу жінка такого віку ще аж ніяк не стара. Власне, і в мій час теж: із відстані в десять метрів, бува, й не розрізниш, скільки років жінці — сорок один чи вісімнадцять.

Якщо вона розбагатіла, то нехай пригостить мене чаркою-іншою: вип’ємо за рідного спочилого Піта, за його дивакувату котячу душу.

А як щось у Ріккі в житті не склалося й вона бідує попри всі акції, які я їй залишив, тоді… хай йому біс, одружуся з нею! Саме так. Дарма, що вона тепер років на десять старша за мене: враховуючи, який я недбайло, мені й потрібен хтось старший, щоб приглядав за мною та зупиняв, коли треба… Ріккі з таким упоралася б. Мені згадалося, як мала із серйозною дівчачою наполегливістю хазяйнувала в будинку, та й Майлзом попихала, а їй тоді ще десяти не було. Напевно, у сорок вона все така ж, хіба що полагіднішала.

Уперше після виходу з анабіозу відчуття, ніби я загубився десь на чужині, змінилося приємним теплом. Ріккі — ось моя відповідь. Відповідь на все.

Аж раптом десь із глибочини свідомості гримнув голос: «Слухай-но, дурню, не поберешся ти з Ріккі. Вона ж пречудова і, звісно, виросла красунею. Зараз Ріккі вже років двадцять як одружена, має, либонь, чотирьох діточок… Може, син уже вищий за тебе… А ще в неї точно є чоловік, якому навряд чи сподобається старий-добрий дядечко Денні». Я похнюпився, слухаючи все це. «Гаразд, гаразд, — похмуро погодився я. — Отже, знову мені не пощастило. Але я все одно знайду Ріккі. Що мене за це, розстріляють? Урешті-решт, Ріккі — єдина людина у світі, окрім мене, яка по-справжньому розуміла Піта».

Я неуважно прогорнув іще сторінку, охоплений раптовим відчаєм через ці думки про втрату і Ріккі, і Піта. І невдовзі поринув у сон, так і не дочитавши газету, і проспав, аж доки «Завзятий Трудар» — той самий або ж його близнюк — не привіз обід.

Мені снилося, що я лежу в Ріккі на колінах, а вона обіймає мене й каже: «Усе гаразд, Денні. Я знайшла Піта. Ми тут, поруч, ми завжди з тобою. Правда, Піте?» «Ня-ав!»

З новими словами в адаптарії я впорався завиграшки, а от на історичні підсумки пішло набагато більше часу. За тридцять років чимало змін відбулося — утім, навіщо мені вам про це розповідати? Усім це краще за мене відомо. Велика Азійська республіка виштовхує нас із ринків Південної Америки? Мене це геть не здивувало, адже ще після резолюції про захист Тайваню 1955 року до того все йшло. Балканізація Індії безперервно посилюється? Теж нічого дивного. Історія про те, як Англія стала провінцією Канади, мене трохи спантеличила — хвіст крутить собакою, чи як? Сторінки про Паніку-1987 я мало не прогорнув. Тепер золото вкрай дешеве, золотий стандарт перестав бути підґрунтям грошової системи, і, скільки б людей не втратили останню сорочку в ті часи, золото — чудовий матеріал для деяких інженерних розробок, тому я не міг змусити себе сприймати ці події як трагедію.

Відклавши адаптарій, я замислився, як можна застосувати дешеве золото: висока щільність, електропровідність, надзвичайна пластичність… Аж тут мені сяйнуло, що спочатку варто ознайомитися з технічною літературою, а потім уже міркувати. Та бодай йому, навіть у ядерній фізиці без золота не обійтися. А як його обробляти можна! Ковкість золота вища, ніж у всіх інших металів, — от би його для мініатюризації використати… І знову думки мої перервав здогад: та в «Завзятого Трударя», мабуть, макітра вщерть золотом напхана! У будь-якому разі потрібно буде засісти й розібратися, що там наші хлоп’ята у своїх секретних лабораторіях понапридумували за роки, доки я спав.

У кріоприхистку в Сотелі не було доступу до статей з інженерії, тому я сказав Альбрехту, що готовий виписатися. Лікар знизав плечима, обізвав мене йолопом — і погодився відпустити. Однак ще одну ніч я провів у клініці: як виявилося, за день я добряче втомився, хоча весь цей час провалявся в ліжку й дивився, як рядочки слів повзуть екраном книжкоскану.

Наступного ранку відразу після сніданку мені принесли сучасний одяг… І довелося просити про допомогу. Саме по собі вбрання було не надто дивним (утім, ще ніколи в житті я не носив штани кльош кольору стиглої вишні), але із застібками я не впорався. Мабуть, мій дідусь так само марудився б із «блискавками», якби вони з’явилися якось зненацька. Власне, проблема в мене виникла з «реп’яховими» швами — здавалося, потрібно буде найняти помічника, щоб допомагав мені ходити в туалет. Але невдовзі я допетрав-таки, що ці липучки реагують на силу натискання завдяки осьовій поляризації.

А потім спробував трохи ослабити на собі пояс — і штани звалилися. Але ніхто з мене не глузував.

— Що збираєтеся робити? — поцікавився доктор Альбрехт.

— Я? Насамперед десь візьму мапу міста. Потім знайду собі ночівлю. Засяду за вивчення професійної літератури — либонь, надовго, може навіть на рік. Розумієте, пане лікарю, мої знання з інженерії геть застаріли, і я не збираюся із цим миритися.

— Гм… Що ж, нехай щастить. Не соромтеся, телефонуйте, якщо я чимось зможу допомогти.

— Дякую, пане лікарю. — Я простягнув йому руку. — Приємно було мати з вами справу. Ет, мабуть, не варто про це говорити, доки я не поспілкуюся з бухгалтером у страховій компанії та не дізнаюся, як там у мене насправді з фінансами, але я збираюся віддячити вам не лише на словах. Подяка за те, що ви зробили для мене, має бути більш… матеріальною. Розумієте, про що я?

— Я вдячний вам за такий намір, але контракт із кріоприхистком дозволяє мені отримувати всі необхідні виплати за послуги. — Альбрехт похитав головою.

— Але…

— Ні. Я не можу брати у вас гроші, тому не треба більше це обговорювати, будь ласка. — Лікар потиснув мені руку. — На все добре. Ось на тому слайдері можете дістатися до центрального офісу прихистку. — Він завагався. — Якщо спочатку все викликатиме у вас утому, пам’ятайте, що, згідно з договором про анабіоз, ви маєте право ще на чотири доби перебування у клініці для відновлення сил та реорієнтації без додаткової оплати. Гроші на це вже виділені, то чому б не скористатися цією послугою? І ви вільні приходити та йти, коли вам заманеться.

— Дякую, пане лікарю. — Я усміхнувся. — Але я готовий побитися об заклад, що не повернуся. Хіба що якось зазирну до вас трохи потеревенити.

Я зійшов зі слайдера біля входу в центральний офіс і сказав роботу-секретарю, хто я. Машина видала мені конверт — як виявилося, ще одне повідомлення від пані Шульц із проханням перетелефонувати їй. Я досі з нею не зв’язався, бо не знав, хто це, а у кріоприхистках заборонялися контакти — візити та дзвінки — з відвідувачами без згоди клієнта. Ледь глянувши на повідомлення, я запхав конверт до кишені сорочки, розмірковуючи, чи не помилився я, бува, зробивши «Універсального Уїнстона» аж занадто універсальним. За моїх часів секретарки були красунечками, а не автоматонами.

— Пройдіть сюди, будь ласка, — сказав мені робот. — Наш скарбничий хоче з вами поспілкуватися.

Атож, я теж хотів із ним поспілкуватися! Цікаво, скільки грошенят накопичилося за цей час? Гадаю, я вдало вклав кошти в акції, замість того щоб «підстрахуватися». Звісно, їхня вартість обвалилася під час Паніки 1987-го, але нині ціна мала відновитися. Ба більше, принаймні дві компанії, у які я вклав кошти, зараз приносили неабиякі прибутки своїм акціонерам, як я дізнався з фінансового розділу «Таймс». Я навіть прихопив газету, думаючи, чи не придбати мені, бува, ще якісь акції.