Роберт Хайнлайн – Двері у Літо (страница 21)
— Я в цьому не надто розбираюся, утім… Ну, якщо приблизно, то, гадаю, доларів сто на добу.
— А в мене залишилося чотири доби. То, може, позичите мені чотириста доларів?
Не відповівши, скарбничий назвав код команди механічному асистенту, і той відрахував мені вісім п’ятдесятидоларових купюр.
— Дякую! — щиро промовив я, ховаючи гроші. — Нехай перервуся, але достобіса зусиль докладу, щоб віддати вам борг якнайшвидше. Шість відсотків на позику? Чи цього буде замало?
Віттаке похитав головою.
— Це не позика. Зважаючи на ваші побажання, я лише виплачую вам залишок з авансу за так і не витрачений вами час у клініці.
— Що? Е ні, пане Віттаке, я ж не хотів викручувати вам руки! Звісно, я вам…
— Облиште. Я сказав помічнику списати витрати, коли він із вами розрахувався. Ви ж не хочете створювати зайвий клопіт нашій бухгалтерії через якісь жалюгідні чотириста доларів? Я збирався позичити вам набагато більше.
— Ну… з таким я сперечатися не можу. Скажіть, пане Віттаке, а насправді наскільки це велика сума? Які зараз ціни?
— М-м-м… Це складне запитання.
— Я хочу отримати лише приблизне враження. От, наприклад, скільки коштує обід?
— Продукти досить дешеві. За десять доларів ви можете цілком пристойно пообідати, якщо відповідально поставитеся до вибору закладу… середньої цінової категорії.
Ще раз подякувавши, я пішов. На серці в мене було тепло: пан Віттаке нагадав мені одного розпорядника з моїх часів в армії. Розпорядники бувають лише двох типів. Одні тицяють вам під ніс записи, за якими ви не можете отримати навіть те, що мало б бути на складі. А другі відшукають у стосі документації папірець, завдяки якому солдат отримає все, що потрібно, навіть те, на що не сподівався.
От пан Віттаке був із тих, другого типу.
Двері кріоприхистку виходили на бульвар Уїлшир. Уздовж дороги тягнулися клумби з квітами та кущами, перед входом височіли лавочки, і я присів, щоб усе обміркувати та вирішити, що робити далі. Зі скарбничим я не втрачав притомність духу, проте, чесно кажучи, новини мене приголомшили, хоч у кишені штанів тепер і лежали гроші, яких вистачить на харчування протягом тижня.
Утім, сонечко гріло, шляхосмуга на бульварі приємно гуркотіла… Я молода людина (принаймні біологічно), маю дві руки та клепку в голові… Насвистуючи «І знову ні гроша, алілуя!»[11] —, я розгорнув у «Таймс» рубрику «Робота».
Подолавши бажання продивитись колонку «Вакансії для інженерів», я відразу взявся читати оголошення в розділі «Некваліфікована праця».
Таких вакансій виявилося збіса обмаль. Я ледве щось відшукав.
VI
Мені вдалося влаштуватися на роботу вже на другий день, у п’ятницю, 15-го грудня. За цей час я встигнув ускочити в деяку халепу із законом і постійно мав певний клопіт із тим, що нині люди поводяться інакше, розмовляють інакше, та навіть почуття в них геть інші. Читання для «реорієнтації», як виявилося, не надто відрізнялося від читання про секс: знати та вміти — не одне й те саме.
Гадаю, якби я прокинувся в Омську, Сантьяго або Джакарті, то мав би не таку затуркану голову. Подорожуючи до незнайомого міста в чужій країні, усі
Наприклад, я цілком безневинно використав одне слівце. Панянка, яка його почула, обурилася, і її чоловік мало не натовк мені пику. Я врятувався лише завдяки поквапливим роз’ясненням, мовляв, я Сновидник. Не буду вживати його тут… Хоча чому ж не вжити? Зрештою, я намагаюся дещо вам пояснити! Можете не вірити, що за часів мого дитинства це слово аж ніяк не означало нічого ганебного, — просто перегляньте якісь старі словники. І діти його крейдою на хідниках не писали.
Це слово — «злам».
Були й інші слова, які мені досі важко використовувати в сучасному значенні, якщо я не зосереджуюся. І йдеться не лише про табуйовану лексику — проблеми виникали й зі словами, які змінили значення. Наприклад, «сурогатний»: у моєму часі це слово означало «штучний», дещо використовуване як заміна, а зараз його вживають виключно в контексті народження дітей.
Але я пристосувався. Моя нова робота полягала в тому, що я чавив новісінькі лімузини, щоб потім їх уламки можна було продати в Піттсбургу на брухт. «Кадилаки», «крайслери», «ейзенгавери», «лінкольни» — розкішні, величезні, могутні, без кілометра пробігу! Пхаєш цих красенів у металеві щелепи преса, лунають гуркіт, брязкіт, скрегіт… І ти отримуєш металевий млинець, що лише для домни згодиться.
Спочатку мені було аж боляче їх нищити: я їздив на роботу шляхосмугою, бо навіть гравіСтриба не мав. Коли я висловився із цього приводу, мене мало не звільнили… Утім, керівник зміни згадав, що я Сновидник і справді не розумію, що відбувається.
— Це ж просто економічно вигідно, синку. Утворився надлишок автівок, бо раніше уряд приймав їх як заставу для забезпечення кредитів на підтримку цін. Цим лімузинам уже два роки, і їх заборонено продавати як транспортний засіб… тому уряд перетворює їх на брухт і повертає металургам. Сталевари не плавлять у домнах саму руду — за технологією потрібно додавати й брухт. Хоч ти й після Сну, але точно про це чув. Власне, через дефіцит якісної руди попит на брухт наразі зростає. Сталеливарна промисловість не може обійтися без цих автівок.
— Але навіщо взагалі виробляти автівки, якщо заборонено їх продавати? Марнотратство якесь…
— Ні, це лише
— А чому їх не продавати за кордон? Мені здається, за таку автівку на відкритому міжнародному ринку можна отримати набагато більше, ніж за металобрухт.
— Та ти що! Зіпсувати зовнішній ринок?! Крім того, якщо ми почнемо експортувати автівки, це призведе до конфліктів геть з усіма країнами: Японією, Францією, Німеччиною, Великоазією — та з усіма. І до чого це призведе? Війни нової хочеш? — Керівник зміни зітхнув, дивлячись на мене, наче батько на сина-недоумка. — Ти б до бібліотеки сходив, книжок почитав. Не можна таке варнякати про речі, про які ти анічогісінько не знаєш.
І я стулив пельку. Не казати ж керівнику зміни, що весь вільний час я витрачаю на вивчення літератури або в міській бібліотеці, або в бібліотеці Каліфорнійського університету… Я не хотів нікому говорити, що я інженер — чи то був інженером. Сказати «я інженер» — усе одно що припертися на найсучасніше хімічне виробництво компанії «Дюпон» зі словами: «Ваша Ясновельможносте, я алхімік. Уклінно благаю уздріти мистецтво моє!»
Після того я порушив це питання лише одного разу — помітивши, що майже жодною з автівок, створених на заставу для кредитів, не можна було б користуватися: вони були зроблені абияк, ще й важливих деталей не вистачало, наприклад приладової панелі чи кондиціонера. Якось я побачив, що в автівки, яку я відправив у щелепи преса, немає двигуна, і терпець мені увірвався.
Але керівник зміни лише отетеріло витріщився на мене:
— А щоб мене підняло та й гепнуло, синку! Невже ти гадав, що хтось буде створювати шедеври інженерної майстерності, які потім підуть на брухт? Ці автівки йшли на кредити для підтримки цін ще до їх виготовлення!
Після такого я стулив писок остаточно. Либонь, мені варто було обмежитися інженерними питаннями, бо економіка — якась занадто загадкова галузь.
Хай там як, часу на роздуми я мав удосталь. Робота, яку мені доручили, і роботою вважатися, на мій погляд, не могла: усі завдання виконували «Універсальні Уїнстони» різних модифікацій. «Уїнстон» та його брати запускали прес, ставили автівки під щелепи, прибирали брухт, підраховували кількість утилізованих лімузинів та зважували метал. Мені залишалося стояти на невеличкій платформі (сидіти не дозволялося) та тримати пальці на перемикачі, готовому зупинити весь процес, як щось піде не так. Нічого не виходило з ладу, але незабаром я дізнався, що протягом кожної зміни маю помітити принаймні один збій автоматизації, зупинити прес і викликати ремонтну бригаду.
Однак за все це мені платили двадцять один долар на день — на харчі вистачало. А це найголовніше.
Із цієї плати вираховували податки на соціальне забезпечення, на профспілки, на прибуток, на військовий збір, на медичне страхування населення та на благодійність, після чого в мене залишалося близько шістнадцяти доларів. Пан Віттаке помилявся, кажучи, що обід коштує десять доларів: за три цілком можна було наїстися, якщо не замовляти справжнє м’ясо. Сумніваюся, що знайдеться у світі хоч одненька людина, здатна визначити, яке саме м’ясо в котлеті в гамбургері — з пробірки чи з пасовища, хто б там що не казав. До того ж, наслухавшись історій про контрабандне м’ясо, яке викликає радіаційне ураження, я був у захваті від існування замінників.
А от знайти житло виявилося не так просто. Оскільки під час Шеститижневої війни Лос-Анджелес не увійшов до списку міст, зруйнованих ущент лишень за одну мить, сюди з’їхалася неймовірна кількість біженців (мабуть, і я був таким, хоча за тих часів біженцем себе не вважав). Судячи з усього, ніхто з них так і не повернувся додому — навіть ті, в кого той дім залишився. Місто — якщо взагалі можна називати Великий Лос-Анджелес містом, це скоріше місцина — було задушливо багатолюдним, ще коли я вкладався в Сон, а тепер воно стало захаращеним до краю, як туго напхана жіноча сумочка. Може, даремно вони позбулися смогу: у шістдесяті багато хто не витримував постійний нежить та й забирався звідси геть.