Роберт Хайнлайн – Двері у Літо (страница 17)

Дзвінок звичної грушкуватої форми я так і не побачив, але виявив те, на що він перетворився: на бічній частині столика, що не надто нагадував столик, знайшлася якась кнопка. Щойно я намацав її, як на прозорій панелі напроти місця, де була б моя голова, якби я досі лежав, спалахнув напис: «ВИКЛИК ПЕРСОНАЛУ». Майже миттєво літери згасли, і на їхньому місці загорілося: «ОЧІКУЙТЕ, БУДЬ ЛАСКА».

Незабаром двері від’їхали вбік і до палати увійшла медсестра. Представниці цієї професії не надто змінилися: дівчина була досить симпатична й мала манери, характерні для сержанта-інструктора зі стройового вишколу. З-під маленької білої шапочки, хвацько вдягненої набакир, стовбурчилося коротке ніжно-бузкове волосся. Біла уніформа химерного крою щось приховувала, а щось виставляла напоказ, але геть не так, як було модно в 1970 році. Утім, жіночий одяг, навіть уніформа, постійно змінюється. Я зрозумів би, що вона медсестра, хай би там який був рік: цю поведінку ні з чим не сплутати.

— Ану поверніться до ліжка, негайно!

— Де мій одяг?

— Поверніться до ліжка! Зараз же!

— Послухайте, медсестро, я вільний громадянин цієї країни, повнолітній, не злочинець. Ніхто не може змусити мене вкластися в ліжко, тож я цього не зроблю. То що, покажете мені, де мій одяг, чи я мушу сам його розшукати, вештаючись тут у такому вигляді?

Подивившись на мене, дівчина раптом обернулася — та й пішла геть. Двері прочинилися й зачинилися знову.

А от переді мною вони не відчинялися. Я саме намагався збагнути, як цей механізм працює (що один інженер придумав, інший зможе зрозуміти — у цьому я не сумнівався), коли панель відсунулася знову.

— Доброго ранку. — До палати зайшов якийсь чоловік. — Мене звати доктор Альбрехт.

Його одяг нагадував щось середнє між костюмом, який чоловік міг би вдягнути на недільну службу в Гарлемі, та вбранням для пікніка, але рішучі інтонації та втома в очах переконливо свідчили про професіоналізм, тому я йому повірив.

— Доброго ранку, пане лікарю. Я хотів би отримати свій одяг.

Лікар зупинився перед дверима, чекаючи, доки панель за його спиною встане на місце, а потім дістав із кишені пачку цигарок. Витягнув цигарку, змахнув нею в повітрі, сунув до рота й затягнувся — цигарка вже була запалена.

— Хочете? — Доктор Альбрехт простягнув мені пачку.

— Ет, ні, дякую.

— Не соромтеся. Ці цигарки вам не зашкодять.

Я хитнув головою. Раніше під час роботи десь поруч завжди диміла цигарка. За кількістю переповнених попільничок та попелу на креслярській дошці навіть можна було визначити, чи добре просувається робота. А тепер від диму мені стало трохи млосно: мабуть, за період Довгого Сну я позбувся залежності від нікотину.

— Дякую, але не треба.

— Гаразд. Пане Девісе, я працюю тут уже шість років, спеціалізуюся на гіпнології, відновленні після анабіозу та суміжних темах. За час роботи в цій клініці та в лікарнях, де я працював раніше, я повернув до життя вісім тисяч сімдесятьох трьох пацієнтів, які перебували в стані гіпотермії. Ви — вісім тисяч сімдесят четвертий. Коли такі пацієнти приходять до тями, вони зазвичай поводяться досить дивно — власне, дивно для звичайної людини, але не для мене. Є пацієнти, які хочуть негайно повернутися в анабіоз і кричать на мене, коли я заважаю їм це зробити. Деякі справді вкладаються в Довгий Сон ізнову, і тоді ми мусимо перевозити їх до іншого закладу. Дехто заходиться плачем, раптом зрозумівши, що придбав квиток в один кінець і тепер уже не зможе повернутися додому, у той рік, коли вкладався в Сон. І є такі пацієнти, як ви: вимагають видати їм одяг і прагнуть негайно вийти з лікарні.

— А чому ні? Хіба я тут у полоні?

— Аж ніяк. Ми віддамо вам одяг. Гадаю, ваше вбрання трохи застаріло, але це вже ваш клопіт. Проте, чекаючи на одяг, чи не проти ви розповісти мені, що саме вам потрібно владнати просто зараз? Яка нагальна справа вимагає ваших дій цієї ж миті… після тридцяти років сну? Саме стільки часу ви провели в гіпотермії — тридцять років. Невже справа аж така невідкладна? Або ви можете приділити їй увагу, скажімо, ввечері? Або навіть завтра?

Я ледь не бовкнув, мовляв, справа достобіса нагальна, але отямився.

— Може, не така вже вона й невідкладна, — присоромлено визнав я.

— Тоді зробіть мені ласку — поверніться до ліжка та дозвольте вас обстежити. А потім поснідайте. Може, нам варто трохи побалакати, перш ніж ви помчите навскач на всі чотири вітри? Либонь, я навіть зможу підказати вам, куди, власне, мчати.

— Ет… Гаразд, пане лікарю. Вибачте, що влаштував тут вам колотнечу. —  Я сів на ліжко. І добре, бо навалилася втома. Мене раптом залихоманило.

— Не переймайтеся. Знали б ви, яку бучу деякі клієнти, бува, здіймають. Мало не на стелю видряпуються. — Коли я приліг, лікар накрив мені плечі простирадлом і нахилився до вбудованого в ліжко столика. — Це доктор Альбрехт із сімнадцятої палати. Нехай санітар принесе сніданок, скажімо… меню чотири-мінус. — Лікар поглянув на мене. — Лягайте долілиць і підніміть сорочку: мені потрібно прослухати міжребер’я. Доки я вас оглядаю, можете мене розпитати. Якщо хочете…

Альбрехт заповзявся тицяти мені під ребра якийсь прилад — гадаю, це був стетоскоп, хоча зовні інструмент нагадував мініатюрний слуховий апарат. Утім, одну деталь так і не покращили: головка приладу була холодною і твердою, як і в 1970-х.

Я замислився. Проминуло тридцять років — то про що ж маю запитувати? Чи долетіли ми до зірок? Хто нині закликає розпочати «війну, що зупинить війну»[10]? Чи з’явилися вже «діти з пробірки»?

— Лікарю, а в кіно у фоє досі попкорн продають?

— Як я востаннє туди ходив, продавали. У мене на такі розваги завжди часу не вистачає. До речі, тепер це називається не «кіно», а «помац».

— Отакої! Чому?

— Спробуйте якось сходити, дізнаєтеся. Головне, ремінь пристебніть, а то під час деяких сцен увесь зал на нулі. Слухайте, пане Девісе, ми щодня стикаємося з такою проблемою, як ваша, і розробили стандартну послідовність дій на такий випадок. Для кожного року вкладання в анабіоз створені адаптарії: словники, описи історичних подій, переліки змін у культурі. З ними необхідно ознайомитися, оскільки, попри всі намагання пом’якшити шок від пробудження, дезорієнтація може виявитися вкрай болючою.

— Ну… Мабуть, ви маєте рацію.

— Авжеж. Особливо, коли йдеться про такий надзвичайно довгий період стазису, яку вас. Тридцять років!

— Тридцять років — це максимум?

— І так, і ні. Перші платні камери для анабіозу з’явилися в грудні 1965 року, тому наразі тридцять п’ять років — найдовший термін, з яким ми мали справу. У мене ви перший Сновидник після тридцяти років стазису. Зараз у клініці є клієнти, які вкладалися в анабіоз на сто, а то й сто п’ятдесят років. Але вас не мали приймати на гібернацію на цілих тридцять років, адже в ті часи стазис іще не було достатньою мірою досліджено, тож ваше життя піддали значному ризику. Вам пощастило прокинутися.

— Серйозно?

— Серйозно. Перевертайтеся горілиць. — Альбрехт продовжив мене оглядати. — 3 теперішнім станом знань у кріоніці я міг би підготувати клієнта до тисячорічного стрибка в часі, якби хтось міг собі таке дозволити. Для цього тіло охолоджують до температури анабіозу, якою послуговувалися у ваш час, і клієнт спить у такому стані рік. А потім, переконавшись, що все гаразд, лікар за мілісекунду знижує температуру до мінус двохсот: беркиць — готово! І клієнт виживе. Принаймні я так вважаю. Ну що, час перевірити ваші рефлекси.

Оці його слова про «беркиць» мені не надто сподобалися.

— Сядьте, покладіть ногу на ногу. З мовою у вас проблем не буде. Звісно, я намагаюся дотримуватися словникового запасу, характерного для 1970 року. Я, власне, пишаюся вмінням спілкуватися часомов’ям будьякого пацієнта — навіть гіпнокурси для цього проходив. Утім, ви засвоїте всі сучасні вирази щонайбільше за тиждень: насправді просто деякі нові слова потрібно буде вивчити, та й усе.

Мені подумалося, чи не сказати лікарю про кілька слів із нашої розмови, яких у 1970-му ще не існувало — або вони використовувалися в іншому значенні. Мабуть, це було б не надто ввічливо, тому я промовчав.

— Ось і все. — Альбрехт завершив огляд. — 3 вами, до речі, якась пані Шульц намагалася зв’язатись.

— Хто?

— Ви її не знаєте? Пані Шульц наполягала на розмові з вами, мовляв, ви її давній друг.

— «Шульц»… — повторив я. — Може, я й був знайомий з якоюсь пані з таким прізвищем, либонь, навіть із декількома… Але мені спадає на думку лише пані Шульц, яка викладала в мене в четвертому класі. А вона, мабуть, давно померла.

— Напевно, теж у Довгий Сон вклалася. У будь-якому разі ви зможете отримати повідомлення від неї, коли повністю оговтаєтеся. Я підпишу вам бланк виписки, але раджу затриматися тут на декілька днів та пройти реорієнтацію — це розумний вибір. Потім ще до вас зазирну. Тому — «майтеся файно, най боги боронять!», чи як там у ваші часи, бува, казали? От уже й санітар вам сніданок приніс.

Я саме подумав, що лікар із цього пана вийшов кращий, аніж лінгвіст, але всі думки про Альбрехта забулися, щойно я побачив санітара. Він вкотився до палати, обережно оминаючи лікаря, а той просто пішов геть, не звертаючи на прибулого жодної уваги та навіть не намагаючись уникнути зіткнення.