Роберт Хайнлайн – Двері у Літо (страница 16)

— Укол, щоб ти краще почувався. Ти хворієш.

— І не кажи… А де Майлз?

— Зараз прийде. Треба ще й другий укол зробити. Дай-но мені другу руку та підійми рукав.

— Навіщо? — Попри цікавість, я засукав рукав.

Бель зробила ще одну ін’єкцію, і я смикнувся.

— От бачиш, геть не боляче було, чи не так? — Бель усміхнулася.

— Що? А, ні, не боляче… То навіщо це?

— Щоб ти трохи подрімав у дорозі. Коли ми приїдемо, я тебе розбуджу.

— Гаразд. Мені подобається спати. І я хочу вкластися у Довгий Сон. —  Щось мене непокоїло. Я роззирнувся. —  А де Піт? Піт мав лягати в анабіоз разом зі мною.

— Піт? Хіба ти не пам’ятаєш, любий? Ти віддав Піта Ріккі, вона його доглядатиме.

— Ай справді! — Я зітхнув із полегшенням. Піт у Ріккі. Я пам’ятав, як надсилав їй листа про нього. Усе гаразд. Ріккі любить Піта, вона піклуватиметься про нього, доки я спатиму.

Майлз відвіз нас у кріоприхисток під назвою «Консолідація» в районі Сотел — тут вкладалися в анабіоз клієнти дрібних страхових компаній, які не мали власних приміщень для Довгого Сну. Я куняв усю дорогу, але прокинувся, щойно Бель заговорила зі мною. Майлз залишився в автівці, а ми з Бель попрямували до приймальні.

— Це пан Девіс? — уточнила дівчина за столиком.

— Саме так, — відповіла Бель. — Я його сестра. Представник «Майстерності страхування» вже тут?

— Він у дев’ятій палаті, там уже все підготували та чекають на вас. — Дівчина з цікавістю поглянула на мене. — Медогляд він пройшов?

— Звісно! — запевнила її Бель. — Братик вкладається у Довгий Сон, щоб дочекатися лікування. Він під опіатами… через біль, розумієте?

— Тоді не зволікаймо! — Секретарка співчутливо цокнула язиком. — Онде потрібні вам двері, а потім поверніть ліворуч.

У дев’ятій палаті нас зустріли двоє якихось чоловіків — у діловому костюмі та в білому халаті — і жінка в медсестринській формі. Мені допомогли роздягнутися, звертаючись до мене наче до ідіота. Бель знову пояснила, що це на мене так діють знеболювальні препарати. Коли мене вклали на стіл, чоловік у білому взявся ретельно обмацувати мені живіт, мало не пальці попід шкіру запускав.

— З ним усе гаразд, — зрештою повідомив він. — Порожньо.

— Ден відучора нічого не пив та не їв, — підтвердила Бель.

— Оті добре. А то інколи, знаєте, прийде клієнт ущерть напханий, наче той різдвяний гусак. Мізків у деяких людей немає…

— Авжеж. Достоту так і є.

— Атож… Гаразд, синку, стисни кулак, а я тобі укол зроблю.

Усе навколо наче оповила імла, аж раптом я дещо згадав і спробував сісти.

— Де Піт? Я хочу побачити Піта.

— Ну ж бо, братику, заспокойся. — Бель нахилилася й поцілувала мене в тім’я. — Піт не зміг прийти, пам’ятаєш? Піт мав лишитися з Ріккі.

Я вгамувався.

— У нашого брата Пітера донька захворіла, — м’яко пояснила Бель іншим.

Я поринув у сон. Було дуже холодно. Хотілося взяти ковдру, але чомусь я не міг поворухнутися.

V

Я скаржився бармену на кондиціонер — мовляв, нащо так накручувати потужність, ми ж усі тут застудимося.

— Байдуже, — заспокоював мене цей чолов’яга. — Ви геть нічого не відчуватимете, коли прийде сон. Сон, сон… Ох же й смачний черепаховий суп, ах, який суп, страх, який сон…7 — У бармена чомусь було обличчя Бель.[7] — У бармена чомусь було обличчя Бель.

— Може, тепленького чогось хильнути? Налийте-но мені коктейль «Том і Джеррі». Або ром, гарячий ром. Ром-ром-сором…

— Та в нього ж сором не прикритий! — обурився лікар. — Ану викиньте його геть із бару, нічого йому тут вилежуватися!

Я намагався вчепитися ногами за мідне бильце, щоб мене звідси не вигнали, але в цьому барі чомусь не було жодного бильця, і це здавалося дивним. А ще я лежав на спині — оце так чудасія! Мабуть, тут подавали напої в ліжко — ото придумали, але це добре, якщо ніг немає. Ніг у мене не було, тож як я міг за бильце вхопитися? І рук не було… «Дивись, ненажеро, без рук, без рук!»[8] Піт сидів у мене на грудях і вив.

Аж раптом — я знову на військовій базі в Кемп-Хейлі, на тренуванні… Здається, то був курс перепідготовки, і я мусив терпіти ту дурну вправу, коли тобі за комір пхають сніг, щоб виховати з тебе справжнього чоловіка. Я мав піднятися на кляту найвищу гору в усьому Колорадо. Не гора — суцільна крига, а ніг досі не було. Утім, я мусив видряпуватися, ще й тягнути величезний мішок — ніхто ніколи таких мішків, мабуть, і не бачив. Я згадав, що це експеримент: потрібно дізнатися, чи можна замінити в’ючених віслюків дипломованими інженерами, і для дослідів обрали саме мене, бо мене не шкода. Я нізащо на ту гору не заліз би, якби крихітка Ріккі не допомогла: наздогнала мене та й заповзялася штовхати.

Сержант озирнувся, і я помітив, що в нього теж обличчя Бель.

— Ану не барися! — Він аж казився від люті. — Саме так, ти! Чи я тебе чекати маю? Ото вже дзуськи! Мені начхати, виборсаєшся ти чи ні… Але доки не долізеш, спати заборонено!

Ніг не було, я вже не міг рухатися — та й беркицьнувся в сніг, крижаний теплісінький сніг. Поринув у сон, а маленька Ріккі вила поруч, благала мене не спати. Мусив спати…

Прокинувся в ліжку з Бель. Вона трусила мене, примовляючи:

— Дене, прокидайся! Я не можу чекати на тебе тридцять років, дівчина має дбати про майбутнє.

Я спробував піднятися, хотів віддати їй клунки із золотом, сховані під ліжком, але Бель уже зникла… Байдуже, бо «Покоївка» з обличчям Бель уже підняла все золото, поклала на лоток у себе на кришці та й покотилася собі з кімнати. Я хотів помчати за нею, але ніг не було, та й узагалі тіла не було, як виявилося. «Тіла нема, та й діла нема, нікому діла нема»[9]. Світ повнився лише сержантами та працею… Тож яка різниця, де працювати і як? Я дочекався, доки на мене знову надягнуть збрую, та й поплентався на крижану гору — білу, ніжну, звабливо-круглясту. І якби я лише дотягнувся до рожевої верховини, мені дозволили б заснути, бо ж я мусив заснути. Але я так і не зміг торкнутися її… бо не мав ані рук, ані ніг — узагалі нічогісінько не мав.

Аж враз на горі здійнялася пожежа, що охопила ліс. Сніг не танув, але я відчував, як розжарене повітря хвилями накочується на мене, і я корчився в цьому жарі…

Сержант нахилився наді мною та взявся повторювати:

— Прокидайтеся… прокидайтеся… прокидайтеся…

Щойно мене розбудили, як негайно вклали спати знову. Я невиразно пам’ятаю, що відбувалося далі, якийсь час усе було наче в тумані: ось я на столі, поверхня вібрує піді мною, усюди яскраве світло, зусібіч якесь приладдя зі схожими на змій дротами, сила-силенна людей.

Остаточно прийшовши до тями, я зрозумів, що лежу в лікарняній палаті й загалом почуваюся добре, якщо не зважати на млявість і млосність, ніби мене гойдає на хвилях. Точнісінько як буває після турецької бані. Тепер у мене були і руки, і ноги! Прикро, що ніхто зі мною не розмовляв, а коли я намагався говорити, медсестра пхала щось мені до рота. Ще мені періодично робили масаж, доволі часто.

Потім якось уранці я прокинувся цілком здоровим — і негайно підхопився з ліжка. У голові трохи паморочилося, але в іншому все було гаразд. Я знав, хто я і як потрапив сюди. Знав, що мені приверзлися якісь чудернацькі сни.

І знав, хто все це накоїв. Якщо Бель і наказала мені забути її лиходійство, вколовши ту отруту, то наказ або не засвоївся, або втратив гіпнотичний вплив через тридцять років анабіозу. Подробиці дещо забулися, проте я пам’ятав, як саме мене одурманили та викрали.

Я навіть не надто розлютився через це. Звісно, усе це трапилося лише «вчора», оскільки вранці ми згадуємо день, коли востаннє лягали спати, як «учора», але ж насправді проминуло тридцять років. Важко описати це відчуття, адже відчуття — це дещо суто суб’єктивне. Але, хоча я дуже чітко пам’ятав «учорашні» події, на емоційному рівні вони сприймалися як щось дуже далеке. Знаєте, як під час трансляції бейсбольних матчів, коли пітчер заміряється з м’ячем, на екрані телевізора показують «картинку в картинці»: дальній план бейсбольного поля, а вгорі — крупний план пітчера, який привидом висить над усіма? Щось на кшталт такого… Мої спогади сприймалися наче «впритул», а емоційна реакція — «здаля».

Я збирався знайти Бель та Майлза і порубати їх на котячий корм, але відчував, що квапитись не варто. Либонь, до наступного року? Зараз мені кортіло поглянути на рік двохтисячний.

До речі, щодо котячого корму… Де Піт? Він мав бути десь поблизу… хіба що неборака не пережив Довгий Сон.

І лише тоді — не раніше — я згадав, що мій ретельно підготовлений план із перенесення Піта в майбутнє було зруйновано.

Проблема пошуку Бель і Майлза негайно перемістилася з категорії «Якось потім» до категорії «Нагальні справи». Хотіли кота мого вбити, покидьки?!

Хотіли вбити, але вчинили ще гірше: змусили його здичавіти… Мабуть, Піт до кінця життя вештався кривими провулками у пошуках недоїдків, схуд, як тріска, а його милу пустотливу вдачу спотворила, скалічила зневіра в усіх двоногих істотах.

Вони залишили його вмирати — а я не сумнівався, що Піта вже немає в живих, — і він пішов із життя, думаючи, що я кинув його напризволяще.

Майлз та Бель заплатять за це… якщо вони досі живі. Їй-бо, я сподівався, що вони досі живі, як я на це сподівався! Як вони могли скоїти таке… жахіття?!

Як виявилося, я стояв біля ліжка, вчепившись в бильце, щоб не впасти. З одягу на мені була лише піжама. Я озирнувся, намагаючись допетрати, як мені когось покликати. Лікарняні палати не надто змінилися. Хіба що тут не було жодного вікна, тому я не розумів, звідки береться світло, але ліжко було таке ж високе й вузьке, як і завжди у шпиталях. Утім, схоже, над ліжком попрацював якийсь інженер, і тепер це було не лише місце для сну — зокрема, внизу я помітив якесь механічне приладдя, котре, судячи з усього, виконувало функцію судна, а столик виявився частиною самого ліжка. Попри те, що за звичайних умов мене вкрай зацікавила б така конструкція, тієї миті хотілося просто знайти звичайнісінький дзвінок виклику медсестри. Кортіло негайно вдягнутися.