Роберт Хайнлайн – Двері у Літо (страница 15)

— Ти ж чув, що йому лікар сказав. Док перевірить, чи він, бува, не пиячив. Тестуватиме рефлекси та час реакції, подивиться зіниці… Власне, робитиме все те, що нам геть не потрібно. Не можна, щоб його оглядав медик. Майлзе, цей план не спрацює.

— А як щодо післязавтра? Можна зателефонувати й сказати, що він трохи затримується?

— Помовч-но і дай мені подумати. — Бель заповзялася гортати документи, які я приніс у сумці. Вийшла з кімнати та повернулася з лупою на кшталт тих, що використовують для роботи ювеліри. Уставила в око, наче монокль, і ще раз усе оглянула.

Майлз намагався дізнатися, що це вона робить, але Бель лише відмахувалася.

— На щастя, усі ці контори використовують ті ж державні бланки. — Вона нарешті прибрала лупу. — Пухтику, принесино мені телефонний довідник.

— Навіщо?

— Неси-неси. Хочу перевірити точну назву компанії, про всяк випадок… Тобто, я її знаю, але обережність не завадить.

Набурмосившись, Майлз приніс довідник.

— Так, каліфорнійська страхова компанія «Майстерність страхування»… місця вистачить. Прикро, що він не звернувся в «Моторне страхування» —  тоді взагалі б усе зійшлося. А втім, у мене там зв’язків немає, я навіть не впевнена, чи є в них кріовідділ. Вони переважно легковиками та вантажівками займаються. — Бель поглянула на Майлза. — Пухтику, мусиш відвезти мене на фабрику, і негайно.

— Навіщо?

— Хіба що тобі відомо, де тут поблизу взяти друкарську машинку з потрібним шрифтом та вугільною стрічкою. Ні, знаєш, сам привези. Мені треба декому зателефонувати.

— Я, здається, розумію, про що йдеться. — Майлз насупив брови. — Але… Бель, це ж божевілля! Це надзвичайно небезпечно!

— Це тобі так здається. — Бель засміялася. — Я тобі казала, що в мене чудові зв’язки. Ще до того, як ми зійшлися, пам’ятаєш? Хіба ти зміг би домовитися з «Маннікс» самотужки?

— Ну… не знаю.

— А от я знаю. Ти, мабуть, не чув, але «Майстерність страхування» — дочірня компанія «Маннікс».

— Авжеж, не знав, але я не розумію, яке це має значення.

— Таке, що в мене й там є зв’язки. Розумієш, Пухтику, фірма, де я раніше працювала, колись допомагала «Маннікс» ухилятися від податків… аж доки директору не довелося тікати з країни. А ти як думав, чому нам запропонували такі розкішні умови? І це попри те, що ми аж ніяк не гарантували, що наш любий Денні погодиться. Мені про «Маннікс» відомо геть усе. А тепер поквапся, привези мені машинку. Побачиш справжнє мистецтво. І пильнуй кота!

Майлз іще трохи побурчав. Він уже збирався йти, коли раптом похопився:

— Бель, хіба Ден не просто перед будинком автівку залишив?

— А що?

— Нема її там. — Майлз розхвилювався.

— Та, мабуть, за рогом її поставив. Облиш це. І чимшвидше привези машинку. Хутчіш!

Чоловік пішов. Я міг би сказати йому, де автівка, але, оскільки мене не запитали, я й не подумав. Я взагалі не думав.

Бель кудись заподілася, залишивши мене на самоті. Коли Майлз повернувся, вже сходило сонце. Він утомлено проніс повз мене важелезну машинку, і я знову залишився сам. Нарешті Бель повернулася й сказала:

— Дене, у тебе є документ, де написано, що на час анабіозу твої акції «Покоївки» належать страховій компанії. Тобі це не потрібно. Ти хочеш віддати акції мені.

Я не відповів.

— Добре, переформулюю, — роздратовано просичала вона. — Ти справді дуже-дуже хочеш віддати акції мені. Ти впевнений, що хочеш віддати акції мені. Ти впевнений, еге ж?

— Так. Я хочу віддати акції тобі.

— Гаразд. Ти хочеш віддати акції мені. Ти мусиш віддати акції мені. Ти не зможеш бути щасливим, аж доки не віддаси акції мені. То де сертифікат? У машині?

— Ні.

— А де?

— Я надіслав його поштою…

— Що?! — зойкнула Бель. — Коли? Кому? Чому?

Якби порядок запитань був трохи іншим, я сказав би, кому саме надіслав документи. Але я мусив відповідати лише на останнє запитання — і не міг відповісти на інші.

— Бо я їх відписав.

— То де акції? — Майлз зазирнув до вітальні.

— Він каже, що вже надіслав їх поштою… відписав їх! Може, й справді варто знайти його автівку та й обшукати… Може, йому лишень здається, що сертифіката в нього нема. Коли Ден підписував документи зі страховою, сертифікат у нього точно був.

— Відписав? — сторопів Майлз. — Боже… кому?

— Я в нього запитаю. Дене, хто тепер володіє твоїми акціями?

— Банк Америки.

Вона не запитала мене, навіщо я передав акції у володіння Банку Америки, інакше я розповів би про Ріккі.

— Нічого не вдієш, Пухтику. — Похнюпившись, Бель зітхнула. — Про акції можна забути. Забрати їх у банку — це тобі не нігті почистити… — Зненацька вона випростала плечі. — Це якщо він і справді надіслав документи. Якщо ні, то я зможу охайненько підчистити сертифікат, як та хімчистка —  ніхто не присікається. А потім він відпише акції знову… але тепер уже мені.

— Нам, — нагадав Майлз.

— Це вже подробиці. Подивись у нього в автівці.

Згодом Майлз повернувся.

— Я шість кварталів навколо проїхав, у всі провулки позаглядав — немає його автівки. Мабуть, на таксі приїхав, — відзвітував він.

— Ти ж чув, Ден сказав, що приїхав на власній машині.

— Атож, а тепер її тут немає. Запитай, коли й де саме він надсилав акції. Бель так і зробила.

— Я вкинув лист у поштову скриньку на розі Сепульведи та бульвару Вентура перед тим, як їхати сюди.

— Бреше, як гадаєш? — припустив Майлз.

— Він у цьому стані просто не здатен збрехати. І чітко відповів, тут плутанини бути не може. Облиш, Майлзе. Може, після того як ми його здихаємося, виявиться, що акт передання акцій був незаконним, бо до цього Ден уже продав ці акції нам… Хоча я про всяк випадок змушу його підписати пару бланків — подивимося, чи варто буде спробувати.

Деякий час Бель намагалася отримати мій підпис, себто я намагався виконати її наказ. Але через дію препарату мені не вдавалося розписатися так, щоб жінку це влаштувало.

— Мене від тебе просто верне! — не витримала Бель. — Я сама краще за тебе розпишуся. — Вихопивши папір у мене з рук, вона нахилилася до мого вуха й роздратовано просичала: — Прикро, що кота твого не вколошкала!

Після цього мені дали спокій.

— Денні, любчику мій, зараз я тобі дещо вколю. — Проминуло досить багато часу, перш ніж Бель повернулася. — Ти почуватимешся набагато краще. Зможеш встати, рухатися. Поводитимешся так само, як і завжди. Ні на кого не гніватимешся, особливо на мене та Майлза. Ми твої найкращі друзі. Саме так, еге ж? Хто твої найкращі друзі?

— Ви. Ти та Майлз.

— Але я не просто твій найкращий друг. Я твоя сестра. Повтори.

— Ти моя сестра.

— Добре. Тепер ми трохи проїдемося, і потім ти вкладешся у Довгий Сон. Ти хворів, а коли прокинешся, то одужаєш. Розумієш?

— Так.

— Хто я?

— Ти мій найкращий друг. Ти моя сестра.

— Молодець. Закоти рукав.

Саму ін’єкцію я не відчув, але потім місце уколу заболіло.

— Йой, сестричко, ото неприємно було! — Я сів та розім’яв плечі. — Що це?