Роберт Хайнлайн – Двері у Літо (страница 14)

Здається, вони до нього навіть доторкнутися не змогли.

Це найгірше, що сталося зі мною тієї ночі: то була Пітова мить слави, його найважливіший бій і найважливіша перемога, а я не лише не зумів усе побачити — я ще й не зміг оцінити його звитягу. Я все бачив і чув, але не відчував. Тієї Миті Істини я закам’янів.

Згадуючи про ці події зараз, я намагаюся викликати ті емоції, які не міг пережити тоді. Але це не одне й те ж. Ту мить у мене вкрали. Мабуть, щось схоже відчуває нарколептик, який проспав увесь свій медовий місяць.

Грюкіт та прокльони зненацька увірвалися, і незабаром Майлз та Бель повернулися до вітальні.

— Хто ту бісову сітку з гачка скинув?! — засапано просичала Бель.

— Ти. Досить уже розводитися про це. Втік — та й по всьому. — Обличчя й руки Майлза були закривавлені, він затискав свіжі подряпини, але це не допомагало. Мабуть, якоїсь миті він зашпортнувся й упав, принаймні, судячи з одягу. Піджак було геть пошматовано.

— Досить?! Оце вже дзуськи! У тебе пістолет є?

— Га?

— Я цього клятого кота застрелю! — Бель мала гірший вигляд, ніж Майлз, адже в неї було більше оголеної шкіри, яку Піт зміг подряпати.

Ноги, руки, плечі — найближчим часом коротенькі відкриті платтячка їй не носити, а якщо вчасно не обробити рани, то й шрами, імовірно, залишаться. Бель нагадувала гарпію після бою без правил із сестричками.

— Сядь! — наказав Майлз.

Жінка коротко вилаялася — схоже, її відповідь аж ніяк не свідчила про згоду. І додала:

— Вколошкаю цього кота!

— Ну гаразд, не сідай. Хоча б рани промий. А потім я допоможу тобі з йодом та бинтами, а ти — мені. Забудь про цього кота, ми його вже здихалися.

Бель щось нерозбірливо пробурчала, але Майлз її зрозумів.

— А сама? Ще й як! Слухай, Бель, навіть якби в мене був пістолет… а я не кажу, що він є… Так от, якби ти вийшла та здійняла стрілянину, то вже за десять хвилин до нас увірвалися б поліціянти, хоч влучила б ти в того кота, хоч ні. Пхали б носа всюди, розпитували б. Воно тобі треба із цією халепою? — Він тицьнув пальцем у мій бік. — А якщо ти сьогодні вийдеш без пістолета, ця тварюка тебе, певно, зжере. — Майлз спохмурнів іще сильніше. — Має бути якийсь закон, який забороняє тримати вдома таких тварин. Він же становить загрозу для суспільства! послухайно лишень!

Ми всі чули, як Піт нишпорить біля вікон. Він уже не вив, лише інколи лунав його бойовий клич — мовляв, виберіть зброю та виходьте: на двобій станемо, я хоч із юрмою ворогів битимуся!

Бель, почувши це, аж смикнулася.

— Не хвилюйся, в дім йому не потрапити. Я не лише сітку, яку ти не запнула, закріпив, а й двері замкнув.

— Усе я запнула!

— Як скажеш… — чоловік пройшовся кімнатою, перевіряючи, чи щільно зачинені вікна.

Тим часом Бель пішла з вітальні, а за нею й Майлз. Незабаром і Піт принишк. Не знаю, чи довго вони десь ходили: час наче втратив для мене будь-яке значення.

Першою повернулася Бель: бездоганні макіяж та зачіска, сукня з високим коміром та довгими рукавами. Навіть ущент розідрані панчохи змінила. Окрім шматочків пластиру на обличчі, про герць із Пітом уже ніщо не свідчило. Якби не бузувірський вираз личенька, за інших обставин я замилувався б її чарівною вродою.

Бель підійшла до мене. Наказала встати — я підкорився. Швидко й вправно мене обшукала, не забувши про кишеню для годинника, кишені на сорочці та навіть навкісну кишеню на внутрішньому боці поли піджака, хоча зазвичай у чоловічих костюмах її не роблять. Здобич виявилася нікчемною: гаманець, де лежало трохи готівки, паспорт, водійське та інші посвідчення, ключі, якісь монетки, назальний інгалятор від смогу, дрібний непотріб. І конверт із чеком, який вона сама мені й надіслала.

— Що це, Дене? — здивувалася Бель, прочитавши напис про зміну власника на звороті чека. — Застрахуватися вирішив?

— Ні. — Я розповів би їй геть усе, але міг відповідати лише на останнє запитання, з яким до мене зверталися.

Насупившись, Бель запхала все назад до кишень. Позирнула в бік Пітової сумки та, вочевидь, згадала про відділ, яким я користувався замість портфеля. Узяла сумку, розстібнула.

І відразу ж знайшла ту силу-силенну папірців у чотирьох примірниках, які я підписав у компанії «Спільна відповідальність». Сівши, Бель заповзялася читати. А я стояв, де вона мене покинула, наче той манекен, який от-от потрібно прибрати.

Незабаром прийшов і Майлз — у халаті та капцях, ледь не весь обмотаний бинтами та обклеєний пластиром. Точнісінько як безталанний боксер-невдаха середньої ваги, якого менеджер змусив битися із чемпіоном-важковаговиком. На голомозій макітрі стирчала, наче ірокез, величезна пов’язка — від лоба аж до потилиці. Мабуть, Піт накинувся, коли Майлз упав.

Звівши очі на чоловіка, Бель жестом наказала йому мовчати та тицьнула пальцем у бік документів, які вже прочитала. Він сів. Теж поринув у читання, наздогнав жінку й дочитував останній папірець, зазираючи їй через плече.

— Це все дещо змінює, — замислилася Бель.

— Ще б пак… Процедуру заплановано на четверте грудня, а це ж завтра. Бель, та нас спіймають на гарячому — гарячішому за опівденну спеку в пустелі Мохаве! Ми мусимо його здихатися. — Майлз позирнув на годинник. — Уже завтра його шукатимуть.

— Майлзе, от завжди ти лякаєшся, щойно треба діяти рішуче. Це виверт долі, але на краще ми й сподіватися не могли.

— Чому ти так вважаєш?

— У цього зомбувального супчику, попри всі переваги, є один недолік. Наприклад, вколов ти комусь цей препарат та й вщерть напхав цій людині свідомість наказами. Гаразд, вона й робить, що ти хочеш. Виконує твої вказівки, бо мусить. Про гіпноз чув?

— Не дуже.

— Ти взагалі хоч про щось, окрім своєї юриспруденції, чув, Пухтику мій? Ет, немає в тебе цікавості. Постгіпнотичний наказ — а дія препарату ґрунтується на тому ж принципі — може суперечити тому, що людина насправді хоче зробити. Власне, не лише може, а й майже завжди суперечить. Із часом ця суперечність іноді підштовхує таких людей в обійми психіатрів. І якщо психіатр на своєму ділі знається, то допетрає, в чому проблема. Цілком можливо, що Ден звернеться до когось — і звільниться від моїх наказів. Це може призвести до неабиякого клопоту.

— Трясця, ти ж казала, що препарат надійний!

— Їй-богу, Пухтику, ну треба ж іноді ризикувати. Завдяки ризику й жити не нудно. Дай-но мені подумати. — Вона трохи помовчала. — Найпростіше та найбезпечніше — дозволити йому подорож у майбутнє уві сні, як він і планував. Так ми спекаємося його навіть кращим чином, ніж якби він помер. І ризикувати, власне, не доведеться. Не треба вигадувати складні накази, а потім сподіватися, що він не позбудеться гіпнотичного блоку. Натомість можна наказати Дену впасти в анабіоз, нейтралізувати дію препарату та й вигнати його звідси… або просто вигнати його й дочекатися, доки він остаточно отямиться. — Бель підійшла до мене. — Дене, коли ти збирався вкладатися у Довгий Сон?

— Я не збирався.

— Отакої! А це тоді що? — Вона махнула рукою в бік документів.

— Папери щодо анабіозу. Усі угоди зі «Спільною відповідальністю».

— Він збожеволів, — припустив Майлз.

— Хм… Справді, він же зараз не при своєму розумі — я щоразу забуваю, що зазомбовані не можуть мислити, доки препарат діє. Вони чують, здатні щось сказати, відповісти на запитання… От лише запитання мають бути правильними. — Бель наблизилася майже впритул і зазирнула мені у вічі. —  Дене, я хочу, щоб ти розповів мені про договір щодо анабіозу. Починай спочатку й розкажи, як усе було. Ти оформив геть усі документи, щоб лягти у Довгий Сон. Судячи з усього, підписав їх сьогодні. А тепер кажеш, що не збираєшся цього робити. Розкажи мені все, бо я маю знати, чому ти хотів піти на цей крок і чому тепер уже не хочеш.

І я їй розповів. За такого формулювання я міг відповісти. Минуло досить багато часу, адже я точно виконував наказ і розповідав усе вкрай докладно.

— То ти кажеш, що сидів біля того ресторанчика та й передумав? Вирішив натомість поїхати сюди та здійняти бучу?

— Саме так.

Я хотів продовжити, хотів розповісти їй про те, що я сказав Піту, і що він відповів. Про те, як я зайшов до крамниці та позбувся акцій «Покоївки». Як їхав до будинку Майлза, як Піт не захотів сидіти в автівці, як…

Але не встиг.

— Ти знову передумав, Дене. Ти хочеш вкластися в анабіоз. І ляжеш в анабіоз. Ніщо у світі не втримає тебе від анабіозу, адже ти цього не дозволиш. Зрозумів? Що ти робитимеш?

— Я ляжу в анабіоз. Я хочу… — Мене хитнуло вбік. Я простояв на місці понад годину, здається, і жодним м’язом не ворухнув, адже ніхто не наказав мені ворушитися. І тепер моє тіло повільно хилилося вперед, прямісінько на Бель.

— Сядь! — сахнувшись, наказала вона.

Я й сів.

— Ось і все, — сказала Бель Майлзу. — Я повторюватиму навіювання, аж доки не переконаюся, що Ден нічого не наплутає.

— Він сказав, що має прийти до лікаря опівдні. — Майлз позирнув на годинник.

— Часу вдосталь. Але маємо його самі туди відвезти, просто щоб… Ох, чорт!

— Що таке?

— Не встигнемо. Я вколола йому таку дозу, що й коняку зазомбувати можна. Хотіла, щоб препарат подіяв миттєво… власне, до того, як він би мене вдарив. Опівдні він оговтається настільки, щоб одурити майже всіх. Але не лікаря.

— Може, це лише формальність? Медогляд він уже пройшов, там і підпис є.