Роберт Хайнлайн – Двері у Літо (страница 13)
Майлз стримався. Навіть на Бель не поглянув. А вона аж показилася від ненависті — навряд чи її вираз обличчя змінився б, навіть якби її зараз хтось ножем зненацька шпортнув. Але така версія здалася мені ймовірною, тому я вирішив наразі не відкидати цю здогадку.
— Дене, я поводився з тобою терпляче. Намагався помиритися. І за це отримав лише кривду, — нарешті відповів Майлз. — Гадаю, тобі час іти. Інакше, присягаюся, схоплю тебе за бісові барки та й виштовхаю геть. І кота цього блохастого забирай!
— Овва! — зрадів я. — Нарешті як чоловік заговорив. Хіба що дарма ти Піта «блохастим» називаєш. Він людську мову незлецько розуміє, і за такі слова й подряпати може. Гаразд, друзяко мій колишній, я піду… Але хочу ще дещо сказати насамкінець, зовсім стисло. Мабуть, це ми з тобою востаннє говоримо, більше ти від мене нічого не почуєш. Добре?
— Ет… гаразд. Якщо стисло.
— Майлзе, я хочу з тобою поговорити, — притьмом втрутилася Бель.
Але Майлз відмахнувся — мовляв, мовчи. Навіть не позирнув на неї.
— Кажи, що хотів. Та хутчіш.
— Тобі, мабуть, не варто це чути, Бель, — сказав я колишній нареченій. — Залиш нас наодинці.
Звісно, нікуди вона не пішла. Як я й хотів.
— Майлзе, я на тебе на надто гніваюся. Заради звабливиці чоловік може накоїти таке, що й повірити важко. Якщо вже Самсон та Марк Антоній були вразливі до жіночих чарів, то хіба можу я вимагати від тебе, щоб ти не піддався? Насправді я не злість маю відчувати, а вдячність. Мабуть, я тобі справді вдячний, нехай і зовсім трішечки. І, певно, мені тебе шкода. — Я поглянув на Бель. — Вона дісталася тобі, і тепер це лише твій клопіт… а я втратив лише гроші та нерви пошарпав — ну то нехай, минеться. А що втратиш
— Майлзе! — скрикнула Бель.
— Забирайся! — прогарчав Майлз, і я зрозумів, що він налаштований серйозно.
— Ми з Пітом уже йдемо. — Я встав із крісла. — Мені тебе справді шкода, старий. Ми обидва припустилися тієї ж помилки, і я винен так само, як і ти. Але розплачуватися за це лише тобі. Прикро… Помилка ж бо була геть безглузда.
— Ти про що? — зацікавився Майлз, не стримавшись.
— Ми мали б замислитися, чому така розумниця, така красуня, такий фахівець та й загалом людина з безліччю можливостей у житті погодилася працювати в нас секретаркою. Якби ми попросили її здати відбитки пальців, як це заведено у великих компаніях, та й перевірили її минуле, ми, либонь, не взяли б її на роботу… і тоді досі були б партнерами.
Достоту — знову здогадався! Майлз раптом поглянув на дружину. Вона була точнісінько як… Ет, хотів сказати «загнаний пацюк», але ж де пацюки, а де Бель.
І я не зміг просто піти звідти, я просто-таки мусив до неї прискіпатися.
— То що, Бель? — Я підійшов до жінки. — Якщо я візьму оцей келих, з якого ти пила віскі, та перевірю відбитки пальців, що я дізнаюся? Що тебе розшукують за федеральні злочини? Шахрайство? Чи, може, ти двічі заміжня? Одружуєшся з багатими глупаками, еге ж? Майлз тобі взагалі законний чоловік? — Я простягнув руку й узяв келих.
Бель вибила його в мене з пальців.
Майлз вилаявся.
І виявилося, що я занадто вже ліз чортові на роги. Телепень, я зайшов у клітку до диких звірів без зброї та й забув наріжний принцип будьякого приборкувача: не повертатися спиною. Майлз заволав — і я повернувся до нього. Бель схопила сумочку… Пам’ятаю, я ще подумав: ото вже Бель достобіса слушну мить вибрала, щоб цигарку дістати.
Аж раптом — біль від ін’єкції.
Пам’ятаю, як коліна підігнулися, мене потягло вниз, на килим, і я відчував лише одне — щире здивування. Як Бель могла вчинити так зі мною? Як виявилося, я досі їй довіряв.
IV
Я так і не знепритомнів. У голові запаморочилося, перед очима все попливло. Препарат подіяв дуже швидко — навіть швидше, ніж морфін. Але на цьому все й скінчилося. Майлз щось крикнув Бель і схопив мене за барки, коли я почав осуватися. Підтягнув мене до крісла, туди й пхнув. Тієї миті в мене й голова вже обертом не йшла.
Я був при повній тямі, а втім, частинка мене наче змертвіла. Я второпав, що саме мені вкололи: препарат «зомбі», відповідь Дядька Сема на інформаційне зомбування. Наскільки мені відомо, ми ніколи не використовували його під час допитів полонених, але якось наші хлопці розслідували випадок промивання мізків — і виявили цей препарат, незареєстрований, але вкрай ефективний. Зараз цю ж формулу застосовують під час одноденної психотерапії, утім, здається, навіть психіатри мають отримувати спеціальний судовий дозвіл на таку ін’єкцію.
Бог його знає, як Бель його до рук прибрала. Хоча, знову ж таки, бог його знає, яким ще невдахам вона мізки закрутила.
Але я не думав про цих телепнів. Я взагалі не думав. Просто лежав собі, вилежувався — безклепкий, як той овоч. Чув, що відбувається, бачив усе переді мною, але, хай би навіть сама леді Ґодіва повз мене пройшла, зістрибнувши з коня, я не зміг би простежити за нею, щойно вона вийшла б із мого поля зору..
Хіба що мені хтось наказав би це зробити.
Піт вистрибнув із сумки та підбіг до крісла, в якому я зігнувся. Нявкнув — запитував, що не так. Коли я не відповів, кіт узявся рішуче термосити мені ноги, вимагаючи пояснень. Я не реагував, лише ноги сіпалися. Тож Піт застрибнув мені на коліна, сперся лапами на груди, зазирнув в обличчя. Вимогливо нявчав — мовляв, негайно поясни, що сталося, й облиш цю маячню.
Я мовчав. І тоді кіт заголосив.
Лише після цього Майлз та Бель звернули на нього увагу.
— Що ти накоїла?! — Кинувши мене в крісло, Майлз скрушно поглянув на жінку. — Зовсім збожеволіла?
— Не нервуй, Пухтику. Розберемося з ним раз і назавжди.
— Що?! Якщо ти думаєш, що я допомагатиму тобі
— Та йди ти під три чорти! Звісно, логічно було б його добити… але ж у тебе гайка заслабка. На щастя, із цією поганню в тому немає потреби.
— Ти про що?
— Він тепер наш хлоп. Робитиме, що я скажу. Більше жодного клопоту.
— Але… Господи, Бель, ти ж не можеш його вічно труїти. Щойно він оговтається…
— Годі вже ламати із себе юриста. На відміну від тебе я знаю, на що цей препарат здатний. Як оговтається — робитиме те, що я скажу. Що завгодно. Скажу ніколи не позиватися з нами — не позиватиметься. Скажу не пхати носа до наших справ — гаразд, він дасть нам спокій. Скажу їхати до Тімбукту — поїде. Скажу забути наказ — забуде… Одначе все зробить, як я звеліла.
Я слухав. Розумів її слова. Але вони мене анітрохи не цікавили. Якби зараз хтось скрикнув: «Пожежа! У будинку спалахнула пожежа!» — я й ці слова зрозумів би, але мені теж було би байдуже.
— Не вірю.
— Не віриш, га? — Бель якось дивно позирнула на чоловіка. — От ти якраз мусив би не сумніватися…
— Що? В якому сенсі?
— Облиш, облиш, неважливо… Ця штука працює, Пухтику. Але насамперед ми маємо…
Цієї миті Піт завив. Не часто почуєш, як кіт виє, — можна все життя прожити й жодного разу такого не вчути. Вони не виють, коли б’ються, навіть коли тяжко поранені. Не виють, коли їх просто щось не влаштовує. Кіт виє лише зі страшенного відчаю, коли ситуація стає вкрай нестерпною і тварина геть нічого не може вдіяти — лише голосити.
Цей звук змушує згадати банші. Навряд чи хтось витримає таке виття, бо лунає воно на частотах справжніх тортур для нервів.
— Клятий кіт! Треба його забрати звідси.
— Убий його, — запропонувала Бель.
— Е ні! Завжди ти прагнеш занадто вже безоглядно діяти, Бель. Розумієш, навіть якби ми його до цурки обідрали, Ден зчинив би набагато більшу колотнечу через цю жалюгідну істоту. Ось… — Майлз підняв дорожню сумку Піта.
— Тоді я його вб’ю! — визвірилася Бель. — Я цю бісову тварюку вже кілька місяців як вколошкати хочу! — Вона озирнулася в пошуках зброї, угледіла коцюбу біля коминка та кинулася до неї.
Майлз схопив Піта й спробував запхати в сумку.
Ото вже точно, «спробував». Піт не любить, коли його бере на руки хтось, окрім мене та Ріккі, і навіть я не чіпав би його, доки він виє, принаймні не домовившись із ним. Кіт у такому емоційному стані небезпечніший за гримучу ртуть. Ба навіть і в ті моменти, коли Піта все влаштовувало, він нізащо не дозволив би брати себе за загривок — у всякому разі пручався б.
Пазурі Піта вп’ялися в долоню Майлза, а ікла — в м’ясисту частину пальця на лівій руці. Зойкнувши, чоловік впустив кота.
— Ану відійди, любий! — заволала Бель, замахнувшись коцюбою.
Намір жінки був цілком очевидним, сили їй вистачало, та й зброя була нівроку. А от майстерності бракувало — натомість Піт неабияк битися вміє. Кіт ухилився від удару навідліг — та й вчепився в Бель усіма чотирма лапами, по дві на кожну ногу.
Скрикнувши, Бель впустила коцюбу.
Решту я вже не бачив: мій погляд усе ще був спрямований уперед, тобто було видно вітальню майже повністю, але не геть усе. Бо ніхто не сказав мені позирнути в інший бік. Я сприймав лише звуки — крім однієї миті, коли Бель, Майлз і Піт повернулися в поле мого зору. Ось люди женуться за котом — аж раптом, у якийсь неймовірний спосіб — уже кіт женеться за людьми. За винятком тієї короткої сцени, я осягав цей бій на слух: до мене долинали скреготіння, гупання, крики, прокльони та зойки.