Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 9)

Коліна Рейни теж підкосились. Щось подібне ставалось щоразу, коли вона ділилась своєю силою, тож це не було цілковитою несподіванкою. І все ж, вона не очікувала настільки нестерпного болю. Ледве притомна, Рейна тяжко опустилася на землю.

О боги Риму! Якщо це була тільки частка від болю Ніко... як він його витримує?

Вона намагалася перевести дихання, поки тренер Хедж порпався у припасах. Навколо черевиків Ніко тріснуло каміння. Від нього навсібіч розлетілась чорнильна темрява, наче тіло Ніко намагалось виштовхнути із себе всі тіні, крізь які пройшло.

Учора було гірше — тоді зів’яла ціла лука, а із землі виповзли скелети. Рейні не кортіло знову це побачити.

— Промочи горло. — Вона протягнула йому флягу з настоянкою єдинорога — мелений ріг, змішаний з освяченою водою з Малого Тибру.

З’ясувалось, що ця настоянка діє на Ніко краще за нектар. Вона допомагала прогнати втому та темряву з його організму з меншим ризиком спопелити всі нутрощі.

Ніко зробив жадібний ковток. Вигляд він однаково мав кепський. Шкіра посиніла. Щоки запали. Скіпетр Діоклетіана, що висів на поясі, горів хворобливим пурпуром, наче радіоактивний опік.

— Як ти це зробила?.. — В очах Ніко була зацікавленість. — Цей приплив сили?

Рейна показала йому своє татуювання. Символ Беллони з чотирма позначками років служби досі пік, наче гарячий віск.

— Не люблю про це говорити, — промовила вона. — Але це мій дар від матері. Я можу ділитися своєю силою з іншими.

Тренер Хедж відволікся від свого рюкзака.

— Серйозно? А зі мною не хочеш поділитись? Я хочу суперм’язи!

Рейна нахмурилась.

— Так це не працює, тренере. Моя здібність діє тільки за надзвичайних обставин. Від неї більше користі, якщо людей багато. У бою я можу поділитись будь-якими своїми рисами — силою, відвагою, стійкістю, — помноженими на розмір війська.

Ніко здійняв брову.

— Корисна здібність для римського претора.

Рейна не відповіла. Саме через це їй і не подобалось говорити про свою силу. Вона не хотіла, щоб підлеглі їй напівбоги вважали, ніби ними маніпулюють або що їй удалось стати лідером завдяки якимсь особливим чарам. Вона могла поділитись тільки рисами, притаманними їй самій, і не могла вплинути на того, хто не гідний бути героєм.

Тренер Хедж фиркнув.

— Шкода. Суперм’язи стали б у пригоді.

Він повернувся до копирсання в рюкзаку, що, здавалось, містив у собі нескінчений запас кухонного посуду, похідного та спортивного споряддя.

Ніко зробив ще один великий ковток настоянки. Його очі ледве заплющувалися від виснаження, але Рейна бачила, як він щосили бореться зі сном.

— Тебе похитнуло, — помітив він. — Коли ти скористалась своєю силою... ти отримала щось на кшталт, ну, віддачі?

— Я не читаю думок. Немає навіть емоційного зв’язку. Тільки... тимчасова хвиля знесилення. Найсильніші відчуття. Мене охопив твій біль. Я взяла на себе частину твого тягаря.

Обличчя Ніко стало настороженим.

Він покрутив срібне кільце на пальці, точнісінько як робила Рейна зі своїм, коли задумувалась. Вона почувалася незручно від того, що вони поділяють одну звичку.

За коротку мить зв’язку із Ніко їй передалося більше болю, ніж від цілого легіону під час битви з Поліботом. Рейна не почувалась настільки виснаженою, навіть коли востаннє скористалась даром, аби підтримати сили Сципіо під час подорожі через Атлантику.

Вона намагалася відігнати спогад. Її хоробрий крилатий друг помирав від отрути, його голова лежала на її колінах, очі довірливо дивилися на неї, тоді як вона здійняла кинджал, аби позбавити його страждань... О боги, ні. Вона мусить рухатись далі, інакше почуття провини її зламає.

І все ж біль, що передав їй Ніко, був гострішим.

— Відпочинь, — сказала вона йому. — Після двох стрибків поспіль, навіть із допомогою... тобі пощастило, що ти живий. Як зсутеніє, твоя сила знадобиться знову.

Вимагати від нього щось подібне було жорстоко. На жаль, Рейні доволі часто доводилось змушувати напівбогів робити неможливі речі.

Ніко стиснув щелепи і кивнув.

— Поки що ми тут застрягли. — Він оглянув руїни. — Але, якби я міг, то обрав би будь-яку іншу зупинку замість Помпей. Це місце кишить лемурами.

— Лемури? — Тренер Хедж, здавалось, майстрував щось на зразок капкана з нитки, тенісної ракетки та мисливського ножа. — Ти про милих пухнастих тваринок...

— Ні. — Роздратовано відповів Ніко, так наче постійно чув це питання. — Інші лемури. Лихі духи. Вони є в усіх римських містах, але у Помпеях...

— Усе населення загинуло, — пригадала Рейна. — У 79 році до н. е. пробудився Везувій і поховав місто в попелі.

Ніко кивнув.

— Подібні катастрофи породжують дуже багато сердитих духів.

Тренер Хедж просвердлив оком вулкан удалечині.

— Димиться. Це поганий знак?

— Я... я не знаю. — Ніко знервовано колупав дірку на штанях. — Гірські духи, ураї, відчувають Дідових дітей. Можливо, тому ми й збилися зі шляху. Духи Везувія намагалися нас убити. Але я сумніваюсь, що вони нашкодять нам з такої відстані. На повне виверження вулкана знадобиться занадто багато часу. Безпосередня загроза криється навколо нас.

Шиєю Рейни поповзли мурашки.

Вона звикла до ларів, мирних духів Табору Юпітера, але навіть вони її бентежили. Особистий простір абсолютно нічого для них не означав. Іноді вони проходили просто крізь Рейну, через що в неї голова йшла обертом. Тут, у Помпеях, вона мала те саме відчуття, наче місто було одним-єдиним великим привидом, що проковтнув її.

Вона не могла розповісти друзям, наскільки боїться привидів або чому боїться. Привиди були головною причиною того, що вони із сестрою втекли із Сан-Хуана багато років тому... ця таємниця мусила померти разом із Рейною.

— Ти зможеш дати їм раду? — запитала вона.

Ніко підняв долоні.

— Я передав їм повідомлення: «Тримайтеся подалі». Але щойно я засну, користі від цього буде небагато.

Тренер Хедж торкнувся свого винаходу з тенісної ракетки та ножа.

— Не хвилюйся, малий. Я встановлю периметром сигналізацію та пастки. А ще буду повсякчас стежити за тобою із биткою.

Не здавалось, що це втішило Ніко, але його очі вже були наполовину заплющені.

— Гаразд. Але... не передайте куті меду. Не треба нам ще однієї Албанії.

— Не треба, — погодилась Рейна.

Їхня перша спільна подорож світом тіней, два дні тому, була цілковитим фіаско, можливо, найпринизливішим епізодом за тривалий час Рейниної служби. Колись, мабуть, якщо вдасться вижити, вони пригадуватимуть це зі сміхом, але не зараз. Усі троє погодились ніколи не говорити на цю тему. Що сталося в Албанії, залишиться в Албанії.

Тренер Хедж здавався ображеним.

— Добре, як скажете! Відпочивай, малий. Ми за тобою доглянемо.

— Гаразд, — зм’якшився Ніко. — Може, трохи...

Він устиг лише зняти із себе льотну куртку і скрутити її в подушку, перш ніж звалився на землю та захропів.

Рейну вразив мирний вираз його обличчя. Від тривоги не залишилось і сліду. Він дивним чином походив на янгола... наче Ді Анжело було більше, ніж просто прізвище. На мить можна було навіть повірити, що він звичайний чотирнадцятирічний хлопець, а не Аїдів син, якого витягли із сорокових років минулого століття і змушували витримати стільки страждань та випробувань, скільки не доводилось більшості напівбогів за ціле життя.

Коли Ніко вперше прийшов до табору, Рейна поставилась до нього з підозрою. За його словами, він був просто посланцем свого батька Плутона, але в цій історії відчувались недомовки. Авжеж, тепер Рейна знала правду. Він був грецьким напівбогом — першим, відомим їй, та, мабуть, узагалі першим, хто бував і в грецькому, і в римському таборах, але не розповідав жодній із груп про існування іншої.

Дивно, але через це Рейна тільки більше довіряла Ніко.

Авжеж, він не був римлянином. Ніко ніколи не полював з Лупою і не знав жорсткої легіонерської підготовки. Але він заслужив на повагу іншими своїми вчинками. Зберігав таємниці таборів, щоб запобігти війні. Добровільно самотужки спустився у Тартар, аби знайти Браму Смерті. Пережив полон у велетнів. Провів команду «Арго II» у Дім Аїда... а тепер погодився на ще одне жахливе завдання і ризикував власним життям, аби доставити Афіну Парфенос у Табір Напівкровок.

Темп їхньої подорожі був нестерпно повільним. Вони долали кілька сотень миль щоночі та відпочивали цілий день, аби Ніко міг відновити сили; та навіть це потребувало від Аїдового сина надзвичайної стійкості.

Він носив на собі такий тягар смутку та самотності, стільки душевного болю. І однаково ставив завдання на перше місце. Завзято рухався далі. Рейна це поважала. Розуміла.

Їй ніколи не була притаманна сентиментальність, проте у неї з’явилось дивне бажання вкутати Ніко своєю накидкою. Вона подумки лайнула себе. Він її товариш, а не маленький братик, тому не зрадіє такому жесту.

— Чуєш? — Тренер Хедж перервав її думки. — Тобі теж треба поспати. Я повартую першим і приготую що-небудь перекусити. Сонце сходить, тож привиди нам навряд чи сильно загрожують.

Рейна й не помітила, як розвиднілося. Уздовж східного обрію тягнулись рожеві та бірюзові хмари. Маленький бронзовий фавн відкидав тінь на висохлий фонтан.