Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 8)

— Байдуже, — буркнула Аннабет. — Чого вам треба, ваше коров’яче величносте?

Юнонині темні очі грізно блиснули.

— Аннабет Чейз. Чарівна як завжди.

— Ну, вибачте, — промовила Аннабет. — Я щойно повернулась з Тартару, тож дещо забула, як це бути ввічливою, особливо з богинею, яка стерла пам’ять мого хлопця, сховала його бозна-де на кілька місяців, а потім...

— Серйозно, дитя? Ти знову за старе?

— А в тебе хіба не має бути роздвоєння особистості? Ну... ще більшого, ніж зазвичай?

— Тихо-тихо, — втрутився Джейсон. Він мав достатньо причин ненавидіти Юнону, але зараз були нагальніші справи. — Юноно, нам потрібна ваша допомога. Ми... — Джейсон спробував сісти і тієї самої миті пошкодував про це. Його нутрощі наче накручували на велетенську виделку.

Пайпер його підхопила.

— Годі розмов! — випалила вона. — Джейсон поранений. Зціли його!

Богиня насупила брови. Її постать замерехтіла.

— Деякі рани навіть боги нездатні зцілити. Ця стосується не тільки тіла, а й душі. Ти мусиш боротись, Джейсоне Грейс... мусиш вижити.

— Так, дякую, — промовив Джейсон, ледве відчуваючи власний язик. — Я намагаюсь.

— Що означає стосується душі? — випалила Пайпер. — Чому ти не можеш...

— Герої, у нас обмаль часу, — перервала Юнона. — Я вдячна, що ви мене покликали. Останні тижні я провела у болі та розгубленості... мої грецька та римська особистості б’ються одна з одною. Ба більше, я змушена ховатись від розгніваного Юпітера, якого обманом запевнили, що це я спричинила війну.

— Овва, — промовила Аннабет, — як він міг у таке повірити?

Юнона роздратовано зиркнула на неї.

— На щастя, це місце священне. Вигнавши привидів, ви очистили його від скверни і на мить повернули мені ясність розуму. Тому ця розмова можлива... хоч і протриває вона недовго.

— Чому це місце священне? — Очі Пайпер округлились. — А. Шлюбне ложе!

— Шлюбне ложе? — перепитала Аннабет. — Не бачу...

— Ложе Пенелопи та Одіссея, — пояснила Пайпер. — Однією з ніжок було живе оливкове дерево. Це зробили для того, аби ліжко неможливо було пересунути.

— Так. — Юнона провела долонею по стовбуру оливкового дерева. — Незрушне шлюбне ложе. Який прекрасний символ! Подібний Пенелопі, найвірнішій дружині, яка роками не піддавалась на вмовляння сотні нахабних залицяльників, тому що знала, що її чоловік повернеться. Одіссей і Пенелопа — уособлення бездоганного шлюбу!

Навіть у напівпритомному стані Джейсон пригадав, що Одіссей неодноразово закохувався в інших жінок під час своїх мандрів. Але згадувати про це, мабуть, було не варто.

— Дай нам хоча б пораду, — попросив він. — Скажи, що нам робити.

— Обпливіть Пелопоннес, — відповіла богиня. — Як ви, мабуть, і припускали, це єдиний можливий шлях. В Олімпії знайдіть богиню перемоги. Вона вийшла з-під контролю. Якщо не приборкаєте її, ворожнеча між греками та римлянами ніколи не вщухне.

— Ти маєш на увазі Піку? — поцікавилася Аннабет. — Що означає «вийшла з-під контролю»?

Пагорб здригнувся від гуркоту грому.

— На пояснення немає часу, — відповіла Юнона. — Я мушу тікати, поки Юпітер мене не знайшов. Коли я піду, то більше не зможу вам допомагати.

Джейсон ледве не огризнувся: «А коли ти нам узагалі допомагала?»

— Що ще нам треба знати? — запитав він натомість.

— Як ви вже чули, велетні зібрались в Афінах. Небагато богів зможуть допомогти вам у подорожі, але я не єдиний олімпієць, який лишився милості Юпітера. Двійнята теж накликали на себе його гнів.

— Артеміда та Аполлон? — перепитала Пайпер. — Як?

Постать Юнони почала зникати.

— Дістаньтесь Делосу, і вони вам допоможуть. Вони в такому скрутному становищі, що ладні на все, аби загладити провину. А тепер ідіть. Якщо ви досягнете мети, в Афінах ми, можливо, зустрінемося знову. Якщо ж ні...

Богиня зникла або, можливо, Джейсонові просто почав зраджувати зір. Тілом прокотилася хвиля болю. Голова відкинулась назад. Джейсон побачив величезного орла високо вгорі. Тоді блакитне небо почорніло — і все поринуло у темряву.

V Рейна

Падіння у вулкан точно не входило до списку речей, що Рейна мріяла здійснити за життя.

Коли перед очима з’явились перші обриси Італії, Рейна була за п’ять тисяч футів над землею. На заході, уздовж серпоподібної Неаполітанської затоки блищали в передранкових сутінках вогні сплячих міст. На верхівці гори, за тисячі футів під Рейною, зяяла кальдера завширшки приблизно півмилі. Завитки білої пари здіймались над її центром.

Рейні знадобилась мить, щоб отямитися. Після подорожі тінями вона відчувала слабкість та нудоту, наче її витягли з холодної води фрігідарію[2] до сауни в римській лазні.

І тоді вона усвідомила, що зависла в повітрі. Подіяла сила тяжіння. Рейна почала падати.

— Ніко! — крикнула вона.

— Панові сопілки! — лайнувся Глісон Хедж.

— А-А-А! — Ніко заборсався в повітрі та ледве не випустив руку Рейни.

Вона міцно стиснула його долоню і схопила Хеджа за комір сорочки, тільки-но сатир почав вислизати. Їм не можна було розділятись. Інакше на них чекала смерть.

Уся трійця полетіла у вулкан, тоді як найбільша частина їхнього багажу — сорокафутова Афіна Парфенос, прив’язана ременями до спини Ніко, — наче дуже неефективний парашут пірнула слідом за ними.

— Це Везувій! — крикнула крізь шум вітру Рейна. — Ніко, перенеси нас звідси!

Очі Ніко були наляканими та розгубленими. Чорне волосся тріпотіло на вітру, наче пір’я підстреленого ворона.

— Я... я не можу! Бракує сил!

Тренер Хедж невдоволено забекав:

— Термінові новини, малий! Козли не літають! Забери нас звідси, або Афіна Парфенос зробить із нас омлет!

Рейна намагалась думати. Вона могла прийняти власну смерть, якщо це було потрібно, але знищення Афіни Парфенос означало кінець їхнього походу. Цього Рейна прийняти не могла.

— Ніко, у світ тіней, — наказала вона. — Я допоможу тобі.

Він тупо витріщився на неї.

— Як...

— Роби, що сказала!

Вона стиснула його руку. Символ Беллони на її передпліччі відізвався пекучим болем, наче його вперше випалювали на шкірі.

Ніко поривчасто зітхнув. Рум’янець повернувся до його обличчя. Саме перед клубами вулканічного диму їх затягнуло в темряву.

Повітря похололо. Шум вітру змінився какофонією голосів, що шепотіли тисячами різних мов. Нутрощі Рейни наче перетворились на величезну піраґву — подрібнений лід, политий тягучим холодним сиропом, — улюблені ласощі дитинства, проведеного в Старому Сан-Хуані.

Чому щось подібне спливало в її пам’яті перед самою смертю? В очах прояснилось. Рейна відчула під ногами тверду землю.

На сході розвиднювалося. На мить Рейна вирішила, що повернулась до Нового Рима. Доричні колони оточували атріум розміром з бейсбольне поле. Просто перед дівчиною, у центрі занедбаного фонтана, оздобленого мозаїкою, стояв бронзовий фавн.

Неподалік квітнули в садку лагерстремії та кущики троянд. Пальми та сосни тягнулись до неба. У кількох напрямках від центру подвір’я розходились бруковані доріжки. Вони утворювали рівненькі вулички добротної римської кладки, обабіч яких стояли низенькі кам’яні будинки з відкритими галереями.

Рейна повернулась. Неушкоджена Афіна Парфенос стояла позаду неї, підносячись над подвір’ям, наче до безглуздя велика садова прикраса. Маленький бронзовий фавн у фонтані здіймав перед нею обидві руки, тож здавалось, ніби він до смерті наляканий її неочікуваним прибуттям.

На обрії загрозливо маячив Везувій — темний горбатий обрис тепер був за кілька миль від них. Густі стовпи пари клубились над вершиною.

— Ми у Помпеях, — збагнула Рейна.

— О ні, це не добре, — промовив Ніко і тієї самої миті звалився без сил.

— Овва! — Тренер Хедж підхопив Ніко, перш ніж той упав на землю. Він опустив хлопця на Афінині ноги й ослабив ремінці, приєднані до статуї.