Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 10)

— Я читала про це місце, — усвідомила Рейна. — Це одна з небагатьох віл у Помпеях, що чудово зберіглись до нашого часу. Її називають будинком Фавна.

Глісон з відразою поглянув на статую.

— Ну, що ж, сьогодні це будинок Сатира.

Рейна слабко усміхнулась. Вона починала розуміти різницю між сатирами та фавнами. Якби вона заснула з фавном на варті, то прокинулась би обібраною та з намальованими вусами на обличчі, а злодія б як водою змило. Тренер Хедж був не таким — здебільшого у гарному сенсі. Хоча він здавався дещо занадто одержимим бойовими мистецтвами та бейсбольними битками.

— Гаразд, — погодилась вона. — Ви вартуєте першим. Аурум та Арґентум вам допоможуть.

Хедж хотів було заперечити, але Рейна гучно свиснула. Металеві хорти матеріалізувались з руїн та кинулись до неї з різних боків. Навіть після багатьох років Рейна гадки не мала, звідки вони з’являються або куди зникають, коли вона не потребує їхньої охорони, але поява собак поліпшила їй настрій.

Хедж прокашлявся.

— Вони точно не далматинці? Бо дуже схожі.

— Вони хорти, тренере. — Рейна не знала, чому Хедж боїться далматинців, але була занадто втомлена, аби розпитувати його зараз. — Ауруме, Арґентуме, охороняйте нас, поки я спатиму. Слухайтесь Глісона Хеджа.

Собаки закружляли подвір’ям, тримаючись на відстані від Афіни Парфенос, що випромінювала ворожість до всього римського.

Рейна сама тільки-но почала звикати до статуї та була певна, що та не в захваті від зупинки посеред стародавнього римського міста.

Претор лягла і вкрилась своєю пурпуровою накидкою. Пальці стиснули мішечок на поясі, де лежала срібна монета, яку дала Аннабет перед тим, як вони розділились в Епірі.

«Це символ того, що речі змінюються, — сказала їй тоді Аннабет. — Знак Афіни тепер твій. Можливо, монета принесе тобі удачу».

У її руках був символ чужої богині. Радіти цьому чи ні, Рейна не знала.

Вона востаннє поглянула на бронзового фавна, що скрючився перед Афіною Парфенос, заплющила очі та поринула у сни.

VI Рейна

Зазвичай Рейна мала владу над своїми кошмарами.

Вона навчила розум починати всі сни в улюбленому місці — у Саду Бахуса на найвищому пагорбі Нового Рима. Там їй було безпечно та спокійно. Коли видіння втручалися в сон — як завжди буває у напівбогів, — вона стримувала їх, уявляючи, що це всього лише віддзеркалення у фонтані. Так Рейна могла спати спокійно, а вранці не прокидалась у холодному поту.

Але цієї ночі їй так не пощастило.

Сон почався нормально. Вона пополудні стояла в садку, у повитій квітучою жимолостю альтанці. Було тепло. У центральному фонтані з маленької статуї Бахуса дзюрчала вода.

Знизу простягались золотаві бані та червоні черепичні дахи Нового Рима. У півмилі на захід здіймались укріплення Табору Юпітера. За ними плавно звивався Малий Тибр, окреслюючи гребні пагорбів Берклі, затягнутих серпанком та золотавих під літнім сонцем.

Рейна тримала чашку свого улюбленого напою гарячого шоколаду.

Вона із задоволенням зітхнула. Це місце варто захищати — заради себе, заради друзів, заради усіх напівбогів. Чотири роки в Таборі Юпітера не були легкими, але це був найкращий час у її житті.

Раптом обрій потемнішав. «Гроза», — подумала Рейна, але потім усвідомила, що пагорби накриває лавина темного суглинку, вивертаючи навиворіт поверхню землі і не залишаючи нічого за собою.

Рейна з жахом дивилась, як земляний вал наближається до долини. Термін намагався захистити табір чарівним бар’єром, але той тільки на мить затримав руйнівну силу. Пурпурові часточки світла злетіли в небо, наче розбите скло, і лавина прорвалась усередину. Вона трощила дерева, знищувала дороги, стерла з лиця землі Малий Тибр.

«Це видіння, — подумала Рейна. — Я можу ним управляти».

Вона намагалася змінити сон. Уявила, що руйнування є лише віддзеркаленням у фонтані, незагрозливим зображенням у телевізорі, Але кошмар продовжив бушувати, стаючи дедалі реальнішим.

Земля поглинула Марсові Поля і не залишила й сліду від укріплень та траншей для військових навчань. Міський акведук розвалився, наче дитячий конструктор. Табір Юпітера пав — сторожові вежі розтрощило, мури та бараки розсипались. Крики напівбогів ущухнули, а земля рушила далі.

До Рейниного горла підступив клубок. Блискучі вівтарі та пам’ятники на Священному Пагорбі розкришились. Амфітеатр та іподром було знищено за лічені секунди. Земляна лавина дісталась Померійської межі та з ревом ринула в місто. Родини бігли через форум. Діти закричали від жаху.

Будівля Сенату обрушилась. Вілли та сади зникли, наче бур’ян під газонокосаркою. Лавина, вируючи, підіймалась до Саду Бахуса — останньої частки Рейниного світу.

— Ти залишила їх без захисту, Рейно Рамірез-Ареллано. — Пролунав з чорного рельєфу жіночий голос. — Твій табір знищать. Твій похід — безглузда авантюра. Мій мисливець прийде за тобою.

Рейна насилу відірвала руки від поручнів альтанки і кинулась до фонтана з Бахусом. Вхопившись за обід чаші, вона відчайдушно вп’ялась очима у воду і наказала кошмару стати безпечним віддзеркаленням.

СТУК.

Чашу розкололо навпіл стрілою розміром з граблі. Рейна ошелешено витріщилась на вороняче перо і ратище, розмальоване червоним, жовтим та чорним, наче коралова змія. Потім її погляд дістався наконечника зі стигійського заліза, що стирчав з її живота.

Ледве щось тямлячи від болю, Рейна підвела очі. На краю саду з’явилась темна постать — силует чоловіка, чиї очі горіли, наче мініатюрні фари, осліплюючи Рейну. Почувся звук тертя заліза об шкіру. Незнайомець дістав із сагайдака ще одну стрілу.

Тоді сон змінився.

Сад та мисливець зникли, разом зі стрілою у Рейниному животі.

Вона опинилась у занедбаному винограднику. Незліченні зів'ялі виноградні лози висіли перед нею на дерев’яних решітках, наче маленькі скорчені кістяки. На дальньому краю поля стояв обшитий кедром будинок з відкритою верандою. Далі земля обривалась у море.

Рейна впізнала це місце — виноградний завод «Голдсміт» на північному узбережжі Лонг-Айленду. Її розвідувальні загони захопили його для того, аби зробити передовою оперативною базою для штурму Табору Напівкровок.

Вона наказала основній частині легіону залишатись у Мангеттені до подальших розпоряджень, але Октавіан, вочевидь, порушив її наказ.

Дванадцятий Легіон отаборився на найпівнічнішому полі. Вони взялись за справу з характерною римською старанністю — траншеї у десять футів завглибшки та земляні рви з частоколом уздовж периметра, по оснащеній балістами сторожовій вежі на кожному куті. Усередині акуратними рядками вишикувались червоні та білі намети. Прапори всіх п’яти когорт майоріли на вітру.

Вид легіону мав би підбадьорити Рейну. Це було невелике військо з двохсот напівбогів, але чудово підготованих та організованих. Якби Юлій Цезар повернувся зі світу мертвих, то відразу зрозумів би, що Рейнині загони варті називатися римськими.

Але їм було не місце поруч із Табором Напівкровок. Обурена непокорою Октавіана, Рейна стиснула кулаки. Він навмисне провокував греків, сподіваючись на битву.

Сон відніс її до веранди будинку, де у підозріло схожому на трон позолоченому кріслі сидів Октавіан. На додаток до сенаторської тоги з пурпуровою стрічкою, значка центуріона та авгурового кинджала він прийняв нову відзнаку — білу мантію, що вкривала його голову та відзначала Великим понтифіком, верховним жрецем.

Рейні закортіло придушити його. Жодний напівбог в історії не оголошував себе Великим понтифіком. Зробивши це, Октавіан підвищив себе ледве не до імператора.

Праворуч від нього, на низькому столику лежали звіти та мапи. Ліворуч стояв мармуровий вівтар, повний фруктів та золота. Він безсумнівно призначався богам, але Рейні здавалось, що самому Октавіану.

Біля авгура, виструнчившись та пітніючи в накидці з левової шкури, стояв хорунжий Джейкоб. У його руках була жердина із золотим орлом легіону.

Октавіан когось приймав. Біля підніжжя сходів стояв навколішки хлопець у джинсах та подертій кофті з каптуром. Збоку від незнайомця, схрестивши руки на грудях і з очевидним невдоволенням, хмурив брови інший центуріон Першої Когорти, Майкл Кагейл.

— Ну, що ж. — Октавіан оглянув пергамент. — Отже, ти далекий нащадок Орка.

Хлопець у кофті підвів очі. У Рейни перехопило подих. Брайс Лоуренс. Вона впізнала його копицю каштанового волосся, зламаний ніс, жорстокі зелені очі та самовдоволену криву посмішку.

— Так, повелителю, — промовив Брайс.

— О, я не повелитель. — Октавіанові очі блиснули. — Лише центуріон, авгур і скромний жрець, який щосили намагається служити богам. Я так розумію, тебе демобілізували за... гм, проблеми з дисципліною.

Рейна спробувала закричати, але не змогла вимовити ані слова. Октавіан чудово знав, за що вигнали Брайса. Подібно до свого батька, підземного бога кари, Брайс був цілковито безжалісним. Малолітній психопат легко пройшов Лупині випробовування, але в перші ж дні у таборі довів, що його неможливо чогось навчити. Він намагався підпалити кішку заради сміху. Вколов ножем коня, який після цього в паніці носився Форумом. Брайса навіть підозрювали в саботажі облогового знаряддя, що вбило його власного центуріона під час військових навчань.

Якби Рейні вдалось це довести, покаранням для Брайса була б смерть. Але через те, що докази були опосередкованими, а Брайсова родина — заможною та впливовою, він відбувся вигнанням.