Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 11)

— Так, понтифіку, — повільно промовив Брайс. — Але, дозвольте зауважити, що обвинувачення не були доведені. Я вірний римлянин.

Кагейл мав такий вигляд, наче щосили боровся з нудотою.

Октавіан усміхнувся.

— Я вірю в реабілітацію. Ти відгукнувся на мій заклик. Маєш належні документи та рекомендаційні листи. Ти обіцяєш коритись моїм наказам та служити легіону?

— Беззаперечно, — відповів Брайс.

— Тоді тебе відновлено до статусу пробатіо, — промовив Октавіан, — поки не пройдеш випробовування мечем.

Він подав знак Майку. Той сунув руку у свою сумку, витягнув звідти свинцеву табличку на шкіряному шнурку і повісив її на Брайсову шию.

— Рушай у П’яту Когорту, — продовжив Октавіан. — Їм не завадить свіжа кров, нова точка зору. Якщо твоєму центуріону Дакоті щось буде не до вподоби, скажи йому, щоб ішов до мене.

Брайс посміхнувся так, наче йому щойно дали гострий ніж.

— Із задоволенням.

— І, Брайсе. — Під білою мантією Октавіанове обличчя нагадувало обличчя гуля: очі занадто пронизливі, щоки неприродньо запалі, губи тонкі та мертвенно бліді. — Якими б заможними, впливовими та престижними не були Лоуренси, це ніщо проти моєї родини. Я особисто протегую тобі, так само як усім новобранцям. Корись моїм наказам, тоді швидко просунешся по службі. Незабаром я доручу тобі деяку справу — можливість проявити себе. Але якщо спробуєш чинити мені супротив, я не буду таким милостивим, як Рейна. Ти мене зрозумів?

Брайсова усмішка розтанула. Він розкрив було рота, аби щось відповісти, але передумав і кивнув.

— Чудово, — промовив Октавіан. — А ще зміни зачіску. Маєш вигляд, як один із цих пропащих греку сів. Вільний.

Коли Брайс пішов, Майкл Кагейл похитав головою.

— З ним — це вже дві дюжини.

— Так, це чудові новини, друже мій, — запевнив його Октавіан. — Нам потрібні люди.

— Вбивці. Крадії. Зрадники.

— Вірні напівбоги, — промовив Октавіан, — які зобов'язані своїм положенням мені.

Майкл нахмурився. До зустрічі з ним Рейна й гадки не мала, що в когось можуть бути настільки величезні біцепси. Майклові руки були завтовшки з гарматні стволи. Він мав грубі риси обличчя, шкіру кольору смаженого мигдалю, чорне, наче онікс, волосся та гордовиті темні очі, як у стародавніх гавайських царів. Смішно подумати, що мамою цього велетня з Гіло[3] була Венера, але ніхто у таборі не жартував з цього приводу — особливо після того, як побачили, що він здатен трощити каміння голіруч.

Рейні завжди подобався Кагейл. На жаль, він був дуже вірним своєму покровителеві. І цим покровителем був Октавіан.

Понтифік підвівся і випростався.

— Не хвилюйся, давній мій друже. Облогові загони оточили грецький табір. Орли захопили повітряний простір. Греки нікуди не втечуть до нашої атаки. За одинадцять днів збереться все моє військо. Будуть готові мої маленькі сюрпризи. Першого серпня, на Святі Спеси, грецький табір паде.

— Але Рейна сказала...

— Ми це вже обговорювали. — Октавіан висмикнув залізний кинджал з-за пояса і кинув його в стіл. Клинок пронизав мапу Табору Напівкровок. — Рейна втратила свою посаду. Вона вирушила до античних земель, а це протизаконно.

— Але Матір-Земля...

— ...ворушиться через війну між грецьким та римським таборами? Боги позбавлені дієздатності? І як нам розв’язати цю проблему, Майкле? Треба усунути розбіжність поглядів. Стерти греків з лиця землі. Повернути богам належну їм подобу — римську. Коли боги відновлять сили, Гея не наважиться повстати. Вона знову порине у свій сон. Ми, напівбоги, будемо сильними та єдиними, як у давні часи імперії. До того ж, перший день серпня найбільш сприятлива дата. Augustus[4] — місяць, названий на честь мого пращура Августа. А ти знаєш, як він об’єднав римлян?

— Захопив владу та став імператором, — буркнув Майкл.

Октавіан відмахнувся від цих слів.

— Нісенітниці. Він урятував Рим, ставши Першим Громадянином. Він прагнув миру та процвітання, а не влади! Повір мені, Майкле, я хочу піти за його прикладом. Я врятую Новий Рим, а коли зроблю це, не забуду про друзів.

Майк незграбно тупцювався.

— У твоїх словах немає ані краплі сумнівів. Твій дар пророцтва?..

Октавіан застережливо підняв руку. Він зиркнув на хорунжого Джейкоба, який досі стояв струнко позаду.

— Ти вільний, Джейкобе. Чому б тоді не піти відполірувати орла чи ще щось таке?

Джейкоб із полегшенням розслабив плечі.

— Так, авгуре. Тобто центуріоне! Тобто понтифіку! Тобто...

— Йди.

— Йду.

Джейкоб пошкандибав геть. Щойно він пішов, Октавіан нахмурився.

— Майкле, я наказував тобі не говорити про мою, ну, проблему. Але я відповім на твоє запитання: ні, щось досі перешкоджає мені користатись Аполлоновим даром. — Він обурено зиркнув на купу скалічених плюшевих тваринок у кутку веранди. — Я не бачу майбутнього. Можливо, цей фальшивий оракул у Таборі Напівкровок використовує якусь чорну магію. Але як я вже тобі говорив, винятково конфіденційно, Аполлон говорив зі мною минулого року в нашому таборі! Він особисто благословив мої наміри, пообіцявши, що мене пам’ятатимуть як рятівника римлян.

Октавіан простягнув руки і показав своє татуювання у вигляді арфи — символ свого батька. Сім смужок позначали роки його служби — більше ніж у будь-кого з вищих офіцерів, включно з Рейною.

— Прожени свій страх, Майкле! Ми розіб’ємо греків. Зупинимо Гею та її посіпак. А після цього заберемо ту гарпію, яку переховують у себе греки, — ту що запам’ятала текст Сивілиних Книг, — і змусимо її повернути нам знання предків. Щойно це станеться, я певен, Аполлон відновить мій дар пророкування. Табір Юпітера стане могутнішим, ніж будь-коли. Ми керуватимемо майбутнім.

Майкл не припинив хмуритися, але здійняв кулак, віддаючи честь.

— Ти тут головний.

— Так, головний. — Октавіан витягнув кинджал зі столу. — А тепер іди подивись, як там почуваються ці двоє карликів, яких ти спіймав. Я хочу, щоб їх добряче залякали перед тим, як я допитаю їх ще раз і відправлю у Тартар.

Сон розтанув.

— Агов, прокидайся. — Очі Рейни різко розплющилися. Глісон Хедж, нахилившись, трусив її за плечі. — У нас неприємності.

Його могильний тон сполошив її.

— Що трапилося? — Ошелешена, вона ніяк не могла підвестись. — Привиди? Чудовиська?

Хедж насупив брови.

— Гірше. Туристи.

VII Рейна

Орда прибула.

Туристи заполонили руїни. Групами по двадцятеро-тридцятеро осіб вони купчилися коло вілл, блукали бруківкою, з роззявленими ротами витріщались на барвисті фрески та мозаїки.

Рейна боялась, що сорокафутова Афіна посеред подвір'я приверне увагу туристів, але Туман, вочевидь, приховав її від смертних очей.

Щоразу, коли якась група наближалась, вона зупинялась біля краю подвір’я і розчаровано дивилась на статую. Один з екскурсоводів, судячи з вимови британець, оголосив:

— А, риштовання. Здається, ця ділянка на реставрації. Шкода. Ходімо далі.

І вони йшли геть.

Принаймні статуя не загриміла: «ПОМРІТЬ, БЕЗБОЖНИКИ!» — і не спопелила смертних. Рейні одного разу довелось мати справу зі статуєю Діани, яка поводилась таким чином. День тоді видався нелегкий.

Вона пригадала, що сказала їй Аннабет про Афіну Парфенос: чарівна аура статуї привертала увагу чудовиськ і водночас відлякувала їх. І справді, час від часу Рейна помічала краєм ока сяючих білих духів у римських тогах, які ширяли серед руїн та з острахом поглядали на статую.

— Ці лемури усюди, — буркнув Глісон. — Поки що тримаються на відстані... але як зсутеніє, треба забиратись. Уночі з привидами найважче.

Рейні не варто було про це нагадувати.

Крізь садок неподалік прошкандибала літня пара у схожих сорочках пастельного тону та шортах-бермудах. Рейна була рада, що вони не наблизилися. Тренер Хедж оточив стоянку всілякими сільцями, капканами та велетенськими мишоловками, що не зупинили б жодне чудовисько з почуттям власної гідності, але могли серйозно покалічити пенсіонера.

Попри те, що ранок був теплим, Рейна тремтіла після своїх снів. Вона не могла вирішити, що жахало її більше — нависла над Новим Римом загроза чи те, як Октавіан зсередини отруював легіон.

«Твій похід безглузда авантюра.»

Вона потрібна Табору Юпітера. Потрібна Дванадцятому Легіону. Але сидить на іншому краю світу і спостерігає за сатиром, який смажить чорничні вафлі на наличці на відкритому вогні.