Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 7)
— Можна скористатись сигнальними ракетами, але...
— Ні, — відрізав Джейсон. — Лео спопелить пагорб грецьким вогнем. Може, якщо ви допоможете, я зможу дійти пішки...
— Ні, — заперечила Пайпер. — Це занадто довго. — Вона попорпалася в мішечку на поясі, дістаючи маленьке дзеркальце. — Аннабет, ти знаєш азбуку Морзе?
— Авжеж.
— Так само як і Лео. — Пайпер передала Аннабет дзеркало. — Він дивитиметься з корабля. Йди до гребня...
— Посвітити тілом! — Аннабет зашарілась. — Я не це мала на увазі. Але так, чудова думка.
Вона побігла до краю руїн.
Пайпер дістала пляшку з нектаром і дала Джейсонові ковток.
— Тримайся. Не смій помирати від якогось нікчемного уколу.
Джейсон насилу всміхнувся.
— Принаймні не по голові дали. Я протримався притомним цілий бій.
— Ти перебив не менше двох сотень ворогів. Це було до смерті дивовижно.
— Ви допомагали.
— Так, але... агов, не залишай мене.
Джейсонова голова почала хилитись.
— Голова паморочиться, — пробурмотів він.
— Треба більше нектару, — наказала Пайпер. — Пий. Як смакує?
— Добре. Добре.
Насправді нектар смакував, наче рідка тирса, але Джейсон вирішив цього не казати. Відтоді як він склав із себе обов’язки претора в Домі Аїда, амброзія та нектар припинили смакувати, як улюблена їжа з Табору Юпітера. Спогади про колишній дім наче втратили свою цілющу силу.
Джейсон подивився на дим, що клубився над бинтами. Кровотеча була далеко не найбільшою його проблемою. Аннабет мала рацію щодо Імперського золота. Ця штука згубна для богів, так само як і для чудовиськ. Рано чи пізно рана від Варусового клинка витягне з нього останні сили.
Колись він уже бачив схожу смерть. Вона була не швидкою і не приємною.
Антиноєві слова залунали в його голові — велетні в Афінах; нездійсненна подорож, що чекала на «Арго II»; таємничий мисливець, якого Гея послала перехопити Афіну Парфенос.
— Рейна, Ніко і тренер, — промовив він. — Вони в небезпеці. Треба їх попередити.
— Подбаємо про це, коли повернемось на корабель, — пообіцяла Пайпер. — Твоє діло — відпочивати. — Її тон був легким та впевненим, але очі блищали від сліз. — До того ж, ця трійця може подбати про себе. З ними все буде гаразд.
Джейсон сподівався, що вона не помиляється. Рейна ризикувала всім, що мала, аби допомогти їм. Тренер Хедж іноді дратував, але був надійним захисником для всієї команди. І Ніко... через нього Джейсон хвилювався найбільше.
Пайпер провела пальцем по шраму на його губі.
— Коли війна скінчиться... Ніко все для себе з’ясує. Ти зробив найбільше, що міг — ти став чудовим другом для нього.
Джейсона заціпило. Він нічого не казав Пайпер про свої розмови з Ніко. Він зберіг таємницю ді Анжело.
Однак... Пайпер наче відчувала, у чому річ. Можливо, такою була особливість дочки Афродіти — бачити наскрізь нещасно закоханих. Але вона не тиснула на Джейсона розмовами про це, і він був удячний.
Ще одна хвиля болю змусила його поморщитись.
— Зосередься на моєму голосі. — Пайпер поцілувала його у чоло. — Подумай про щось хороше. Святковий торт у римському парку...
— Було мило.
— Минулої зими, — запропонувала вона. — Як ми клеїли дурня біля вогнища.
— Ну й отримала ти тоді від мене!
— Ти цілий тиждень ходив з маршмелоу у волоссі!
— Не було такого.
Джейсон подумки повернувся до кращих часів.
Йому хотілось просто залишитись там — говорити з Пайпер, тримати її за руку, не хвилюватись про велетнів, чи Гею, чи божевільну матір.
Він розумів, що треба повертатись до команди. Йому потрібна допомога. Вони отримали те, за чим прийшли. Але лежачи там, на холодному камінні, Джейсон відчував якусь незавершеність. Історія із залицяльниками та царицею Пенелопою... думки про родину... нещодавні сни. Усе це виром кружляло в голові. Це місце досі щось приховувало... він дещо пропустив.
Аннабет кульгаючи повернулась з краю пагорба.
— Ти поранена? — запитав її Джейсон.
Аннабет глянула на свою щиколотку.
— Пусте. Просто старий перелом з римських печер. Іноді, коли я хвилююсь... Неважливо. Я дала Лео сигнал. Френк на щось перетвориться, прилетить і віднесе нас на корабель. Треба зробити ноші, щоб тебе не трясло.
Джейсон із жахом уявив, як хитається у гамаку мі^ велетенськими Френковими пазурами, але потім вирішив, що це таки краще за смерть.
Аннабет узялася за справу. Вона зібрала добро, залишене залицяльниками: шкіряний пояс, рвану туніку, ремінці від сандалій, червону ковдру і кілька зламаних списів. Її руки заметались над сировиною — почали рвати, плести, затягувати вузли.
— Де ти такого навчилась? — вражено поцікавився Джейсон.
— У римських катакомбах. — Аннабет не відводила очей від плетіння. — Раніше не було нагоди спробувати, але виявилось, що це може бути корисним, наприклад коли треба вшитись від павуків...
Вона затягнула останній шкіряний шнур, і всі побачили ноші спеціально для Джейсона, з ручками зі списів та ремінцями безпеки посередині.
Пайпер схвально присвиснула.
— Коли мені знадобиться підшити сукню, я прийду до тебе.
— Замовкни, МакЛін, — відповіла Аннабет, але її очі задоволено блиснули. — Кладіть на ноші його...
— Стривайте, — промовив Джейсон.
Його серце закалатало. Побачивши, як Аннабет майструє ноші, він пригадав історію Пенелопи — як цариця двадцять років чекала на повернення Одіссея.
— Ліжко, — промовив Джейсон. — У палаці було одне особливе ліжко.
Пайпер занепокоєно поглянула на нього.
— Джейсоне, ти втратив багато крові.
— Я не марю, — наполіг він. — Шлюбне ложе було священним. Якщо десь можливо було поговорити з Юноною... — Він глибоко вдихнув і покликав: — Юноно!
Тиша.
Можливо, Пайпер має рацію. Він втрачає глузд.
Аж раптом за шість футів від них тріснула кам’яна підлога. Із землі вирвались гілки і швидко витягнулись в оливкове дерево, що вкрило тінню все подвір’я. Під кроною сіро-зеленого листя стояла темноволоса жінка у білій сукні. На її плечах лежала леопардова накидка, а в руці вона тримала жезл, увінчаний білим лотосом. Від царственого обличчя віяло холодом.
— Герої, — промовила богиня.
— Гера, — відповіла Пайпер.
— Юнона, — виправив Джейсон.