Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 65)

— Так, — погодився зміїний цар. — Мною керує тільки пісня цього дівчиська. Ненавиджу її. Будь ласка, заспівай ще.

Пайпер обдарувала його ще одним куплетом.

Лео теж узявся за діло. Він підняв дві ложки та почав підігравати, стукаючи ними по столу, поки Хейзел не ляснула його в плече.

— Я піду, — промовила вона, — якщо це під землею.

— Ні, — відповів Кекропс. — Дитя Підземного світу? Мій народ повстане проти твоєї присутності. Жодна чарівна музика не спинить їхню жагу вбити тебе.

Хейзел важко глитнула.

— Або я можу залишитись тут.

— Ми з Персі, — запропонувала Аннабет.

— Е-е... — Персі здійняв руку. — Це так, до речі. Гея саме цього і хоче — нас із тобою, нашої крові на камінні й таке інше.

— Знаю. — Обличчя Аннабет було непохитним. — Але це найрозважливіший вибір. Найдавніші вівтарі в Акрополі присвячені Посейдонові та Афіні. Кекропсе, це приховає нас?

— Так, — визнав зміїний цар. — Ваш... ваш запах буде важко розрізнити. У руїнах завжди віє силою цих двох богів.

— І я, — промовила Пайпер наприкінці пісні. — Я знадоблюсь вам, щоб тримати нашого нового приятеля в шорах.

Джейсон потиснув її долоню.

— Мені досі не подобається рішення розділятись.

— Але кращого варіанта немає, — промовив Френк. — Вони втрьох прослизнуть всередину і знешкодять онагри, здіймуть сум’яття. А потім прилетить решта, у повному озброєнні.

— Так, — погодився Кекропс, — це може спрацювати. Якщо я не вб’ю вас раніше.

— Є ідея, — промовила Аннабет. — Френку, Хейзел, Лео... ходімо поговоримо. Пайпер, розважиш нашого приятеля музикою?

Пайпер почала нову пісню, «Щасливі стежки», дурнувату мелодію, яку любив співати тато щоразу, коли вони вирушали з Оклагоми додому в Лос-Анджелес. Лео, Френк та Хейзел пішли обговорювати стратегію.

— Ну. — Персі підвівся і простягнув Джейсонові руку. — До зустрічі в Акрополі, старий. Цього разу я вбиватиму велетнів.

XLII Пайпер

Тато часто казав, що перебування в аеропорті не вважається візитом до міста. Пайпер була такої самої думки щодо каналізації.

За весь шлях з порту до Акрополя вона не побачила в Афінах нічого, окрім огидних темних тунелів. Крізь залізний дощоприймач на пристані змієлюди провели їх просто до свого підземного лігва, що смерділо гнилою рибою, пліснявою та зміїною шкірою.

У такому затишку було важко співати про літо, бавовну та безтурботне життя, але Пайпер не спинялась. Якщо вона замовкала довше, ніж на одну-дві хвилини, Кекропс з його вартою починали шипіти та супити брови.

— Не подобається мені тут, — пробурмотіла Аннабет. — Нагадує римські підземелля.

Кекропс чи то зашипів, чи то всміхнувся.

— Наші володіння значно давніші.

Аннабет узяла Персі за руку, через що Пайпер трошки занепала духом. Якби ж Джейсон був з нею. Біса, та навіть Лео було б достатньо... хоч вона, напевно, не взяла б його за руку. Долоні Лео мали схильність спалахувати, коли він нервував.

Її голос лунав крізь тунелі. Що далі вони просувалися у зміїне лігво, то більше його мешканців збирались послухати пісню. Незабаром за напівбогами утворилась ціла процесія — десятки гемінів, погойдуючись, повзли за ними.

Пайпер справдила дідусеве пророцтво. Вона вивчила зміїну пісню, що виявилась хітом Джорджа Ґершвіна 1935-го року. Поки що зміїний цар навіть не вкусив її, точнісінько як у давній черокійській розповіді. От тільки у цієї легенди був один недолік: воїн, який навчився зміїної пісні, мусив пожертвувати дружиною заради сили. Пайпер ніким жертвувати не хотіла.

Пляшка з цілющим зіллям, загорнута у замшу, досі ховалась у її сумці на поясі. Пайпер не встигла порадитись з Джейсоном та Лео перед уходом. Залишалось тільки сподіватись, що всі вони возз’єднаються на вершині пагорба, перш ніж комусь знадобиться зілля. Якщо хтось із них помре, а вона не встигне до нього дістатись...

«Просто співай», — наказала вона собі.

Вони пройшли крізь неотесані кам’яні кімнати, усипані кістками. Подолали настільки крутий та підступний схил, що майже неможливо було втриматись на ногах. Якоїсь миті вони опинились у теплій печері розміром зі спортивну залу. Усюди лежали зміїні яйця, верхівки яких укривав шар слизьких, сріблястих волокон, схожих на різдвяну мішуру.

Більше і більше змієлюдей приєднувалось до процесії. Вони шаркали позаду, видаючи такі звуки, наче були армією футболістів зі шмерґельованим папером на бутсах.

Скільки їх тут живе? Сотні? Тисячі?

Пайпер почала чути власне серцебиття. Воно лунало крізь тунелі та ставало дедалі гучнішим, що глибше вони просувались. Тоді вона збагнула, що цей сталий стукіт усюди навколо них, він струшує стіни та повітря.

— Я прокидаюсь, — промовив жіночий голос, чистий, як спів Пайпер.

Аннабет застигла.

— О, це недобре.

— Як у Тартарі, — знервовано промовив Персі. — Пам'ятаєш... його серцебиття. Коли він з’явився...

— Припини, — промовила Аннабет. — Не згадуй про це.

— Вибач. — У світлі бронзового меча обличчя Персі скидалось на величезного світляка — яскраву пляму світла, що плавала у темряві.

Голос Геі пролунав знову, вже гучніше:

— Нарешті.

Спів Пайпер затремтів.

Її охопив страх, так само як у храмі в Спарті. Але Фобос та Деймос стали її хорошими друзями. Вона дозволила страху перегоріти всередині неї, наче паливу. Її голос став навіть сильнішим. Вона співала для змієнароду, для друзів. Чому б не співати і для Геї також?

Зрештою вони дістались вершини крутого схилу, де шлях закінчувався завісою зеленого слизу.

Кекропс повернувся до напівбогів.

— За завісою — Акрополь. Ви повинні залишитись тут. Я перевірю, чи там безпечно.

— Почекай. — Пайпер звернулась до натовпу гемінів. — Нагорі на вас чекає лише смерть. У тунелях безпечніше. Покваптесь назад. Забудьте, що бачили нас. Захищайтесь самі.

Страх у її голосі бездоганно поєднався з чаромовством. Змієлюди, навіть охоронці, відвернулись і поповзли у темряву. Залишився тільки їхній цар.

— Кекропсе, — промовила Пайпер, — ти збираєшся зрадити нас, щойно пройдеш крізь цей слиз.

— Так, — погодився він. — Я попереджу велетнів. Вони вас знищать. — Він зашипів. — Навіщо я це сказав?

— Прислухайся до Геїного серцебиття, — наполегливо промовила Пайпер. — Ти ж відчуваєш її гнів?

Кекропс затремтів. Верхівка його посоху мляво засвітилась.

— Так, відчуваю. Вона гнівається.

— Вона знищить усе, — промовила Пайпер. — Перетворить Акрополь на обвуглений кратер. Спопелить Афіни — твоє місто — і твій народ разом із ними. Ти ж мені віриш?

— В-вірю.

— Яку б ненависть ти не плекав до людей, напівбогів та Афіни, ми — твоя єдина надія зупинити Гею. Тому ти не зрадиш нас. Заради себе, заради свого народу ти розвідаєш місцевість і запевнишся, що там безпечно. Ги нічого не скажеш велетням, а потім повернешся.

— Це... саме те, що я зроблю. — Кекропс зник за слизькою плівкою.

Аннабет вражено похитала головою.

— Пайпер, це було неймовірно.

— Подивимось, чи спрацює.

Пайпер сіла на холодну кам’яну підлогу. «Чому б не відпочити, поки можна», — подумала вона.

Друзі сіли навпочіпки біля неї. Персі передав їй флягу з водою.

Тільки тепер, коли Пайпер зробила ковток, вона зрозуміла, наскільки пересохло її горло.