Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 66)

— Дякую.

Персі кивнув.

— Гадаєш, чари протримаються?

— Не знаю, — зізналась вона. — Якщо Кекропс повернеться за дві хвилини з армією велетнів, то ні.

Геїне серцебиття відлунювало від землі. Дивно, але воно нагадало Пайпер море — ніби гупали хвилі об скелі рідної Санта-Моніки.

Цікаво, що робить зараз її тато? У Каліфорнії приблизно середина ночі. Може, він спить, може, дає нічне інтерв’ю на телебаченні. Пайпер сподівалась, що він у своєму улюбленому куточку — на веранді за вітальнею — милується місяцем над Тихим океаном, насолоджується короткочасним спокоєм. Пайпер хотілось вірити, що цієї миті тато щасливий та задоволений... адже вони з друзями могли зазнати поразки.

Вона подумала про своїх братів та сестер з будиночка Афродіти. Подумала про кузенів в Оклагомі, що було дивно, оскільки вона ніколи не проводила з ними багато часу. Навіть не дуже добре їх знала. І тепер шкодувала про це.

Треба було більше брати від життя, більше усе цінувати. Вона завжди буде вдячною долі за родину на борті «Арго II»... але у неї стільки інших друзів та родичів, яких вона більше не побачить.

— Ви коли-небудь згадуєте про свої родини? — запитала вона.

Безглузде запитання, особливо напередодні битви. Пайпер мала б зосередитись на завданні, а не відволікати друзів.

Та вони не докоряли їй.

Очі Персі стали збентеженими. Нижня губа затремтіла.

— Мама... я... я навіть не бачив її відтоді, як Гера мене викрала. Я телефонував мамі з Аляски. Дав тренеру Хеджу кілька листів, щоб він надіслав їх їй. Я... — Його голос обірвався. — Вона все, що в мене є. Вона і мій вітчим, Пол.

— І Тайсон, — нагадала йому Аннабет. — І Ґровер. І...

— Так, авжеж, — промовив Персі. — Дякую. Мені тепер значно краще.

Пайпер, напевно, не слід було сміятись, але її занадто переповнювали тривога та туга, щоб стриматися.

— А ти, Аннабет?

— Тато... мачуха та зведені брати. — Вона перевернула на колінах свій меч з кістки драгона. — Після усіх подій минулого року здається безглуздим, що я так довго на них сердилась. І татові родичі... я багато років про них не згадувала. У мене є дядько та кузен у Бостоні.

Персі здавався ошелешеним.

— У тебе, з твоєю бейсболкою «Янкіз»? У тебе є родичі на території «Ред Сокс»?

Аннабет слабко всміхнулась.

— Ми не бачимось. Тато не ладнає з дядьком. Посварились колись давно. Чому, не знаю. Яка дурня тільки не розлучує людей!

Пайпер кивнула. Якби ж у неї були цілющі здібності Асклепія. Якби ж вона могла подивитись на людину і побачити, що її мучить, а потім дістати лікарський блокнот і все виправити. Та, мабуть, Зевс не без причини утримував Асклепія в підземному храмі.

Іноді біль не слід отак просто проганяти. Його треба перебороти, навіть прийняти. Без страждань минулих місяців Пайпер ніколи б не знайшла своїх кращих подруг — Хейзел та Аннабет. Ніколи б не відкрила в собі хоробрість. І безперечно, не знайшла б мужності співати змієнароду під Афінами пісні.

Зелена плівка в кінці тунелю вкрилася брижами.

Пайпер схопила меч і підвелась, готова до навали чудовиськ.

Але Кекропс з’явився один.

— Шлях безпечний, — промовив він. — Але покваптесь. Церемонія майже скінчилась.

Проштовхуватись крізь слизьку завісу виявилось жахливо весело.

Пайпер вибралась назовні з таким відчуттям, наче щойно в ніздрі велетня побувала. На щастя, до неї нічого не прилипнуло, але шкіру пощипувало від огиди.

Вона, Персі та Аннабет опинились у холодній, вологій ямі, схожій на підвал храму. Усюди нерівна земля під низькою кам’яною стелею простягалась у темряву. Просто над їхніми головами у прямокутному отворі виднілось небо. Пайпер розгледіла краї стін та верхівки колон, але чудовиськ не було... поки що.

Плівчаста завіса за ними зімкнулась і злилась із землею. Пайпер приклала до неї долоню. Твердий камінь. Тим самим шляхом вони не зможуть повернутися.

Аннабет провела долонею по слідах на землі — зазубрені, схожі на відбитки пташиних ніг, завдовжки не менші за тіло людини. Сліди були шорсткуватими та білими, наче шрам на кам’яній шкірі.

— Це те саме місце, — промовила вона, — це сліди Посейдонового тризубця.

Персі, вагаючись, доторкнувся до шрамів.

— Він певно взяв дуже, дуже великий тризубець.

— Тут він ударив землю і створив джерело солоної води, змагаючись з моєю мамою за право стати покровителем Афін.

— Отже, тут почалось суперництво.

— Так.

Персі притягнув Аннабет до себе і поцілував її... і цілував настільки довго, що Пайпер зніяковіла, але нічого не сказала. Вона подумала про давнє правило будиночка Афродіти: щоб отримати схвалення богині кохання, треба розбити комусь серце. Пайпер давно вирішила змінити це правило. Персі та Аннабет як ніхто підкріплювали її намір. Наділити чиєсь серце теплом — таке випробовування підходило значно краще.

Коли Персі відпустив Аннабет, та почала хапати ротом повітря, наче риба, яку викинуло на сушу.

— Кінець суперництву! — промовив Персі. — Я кохаю тебе, розумнице.

Аннабет тихо зітхнула, так наче щось розтануло у її грудях.

Персі глянув на Пайпер.

— Вибач, я мусив це зробити.

Пайпер всміхнулась.

— Хіба дочка Афродіти може таке не схвалювати? Ти — чудовий хлопець.

Аннабет знову зітхнула — чи то розчулено, чи то невдоволено.

— Е-е... на чому я зупинилась? А, ми під Ерехтейоном. Це спільний храм Афіни та Посейдона. Парфенон поряд, на південному сході. Нам треба непомітно обійти периметр та знешкодити якомога більше облогових машин, щоб забезпечити «Арго II» шлях усередину.

— Серед білого дня, — зазначила Пайпер. — Як ми пройдемо непоміченими?

Аннабет поглянула на небо.

— Про це подбають Френк та Хейзел. Сподіваюсь... Дивіться.

Угорі задзижчала бджола. За нею прилетіли інші, не менше сотні. Вони зароїлись навколо колони, а потім зависнули над отвором у стелі.

— Привітайтесь з Френком, — промовила Аннабет.

Пайпер помахала рукою. Бджолиний рій понісся геть.

— Як це взагалі працює? — промовив Персі. — Одна бджола це... типу палець? Дві інші бджоли — очі?

— Не знаю, — зізналась Аннабет. — Але він — наш зв'язківець. Щойно він сповістить Хейзел, вона...

— А! — скрикнув Персі.

Аннабет стулила його рот долонею.

Це мало дивний вигляд, оскільки вони обидва раптом перетворилися на вайлуватих шестируких земленароджених.

— Туман Хейзел, — голос Пайпер був низьким та сиплим.

Вона опустила очі й побачила, що теж тепер має гарненьке неандертальське тіло: волосся на животі, пов'язку на стегнах, кремезні ноги та величезні ступні. Якщо вона зосереджувалась, то бачила свої справжні руки. Та варто їй було поворухнути ними, і вони починали мерехтіти як міраж, розділяючись на три пари м’язистих рук.

Персі скорчив гримасу, що ще більше спотворила його обличчя.

— Боги, Аннабет... я дуже радий, що поцілував тебе до того, як ти перетворилась.

— Дуже дякую, — відповіла Аннабет. — Нам час. Я піду за годинниковою стрілкою навколо периметра. Ти, Пайпер, проти. Тобі, Персі, середина...