Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 58)

Лео сіпнувся.

— Вигляд у вас досить непоганий, як на мерця.

— О, я виправився. Це частина компромісу. Бачте, коли Зевс мене вбив, мій батько Аполлон дуже засмутився. Він не міг помститися самому Зевсу — цар богів занадто могутній. Але натомість Аполлон відігрався на творцях блискавок. Він убив кількох старших циклопів. За це Зевс покарав Аполлона... доволі суворо. А врешті-решт, щоб помиритися, Зевс погодився зробити мене богом медицини, за умови, що я нікого більше не поверну до життя. — В очах Асклепія з’явилися сумніви. — Але от я тут... даю вам це зілля.

— Тому що ви розумієте, наскільки це важливо, — промовила Пайпер, — ви згодні зробити виняток.

— Так... — Неохоче Асклепій поклав зілля у долоню Пайпер. — Хай там що, зілля треба використати одразу після смерті. Влити у рота або ввести у вену. І його вистачить тільки на одного. Зрозуміли? Він поглянув Лео в очі.

— Зрозуміли, — пообіцяла Пайпер. — Ви певні, що не хочете піти з нами, Асклепію? Ми подбали про варту. Ваша допомога буде дуже цінною на борті «Арго II».

Асклепій мрійливо усміхнувся.

— «Арго»... знаєте, коли я ще був напівбогом, то плавав на першому «Арго». Ех, знову стати безтурботним мандрівником!

— Еге... — буркнув Джейсон. — Безтурботним.

— Та, на жаль, не можу. Зевс і без цього дуже розгнівається через те, що я вам допоміг. До того ж, моя варта незабаром перепрограмується. Вам час. — Асклепій підвівся. — Щасти, напівбоги! І якщо знову побачите мого батька, будь ласка... передайте мої вибачення.

Лео не зрозумів, до чого це, але вони пішли.

Коли вони проходили крізь приймальну, статуя Гігеї сиділа на лаві, лила кислоту собі на обличчя і наспівувала: «Жили у бабусі два веселі гуси!», тоді як золота змія гризла її ногу. Ця мирна сцена майже підбадьорила Лео.

Коли вони повернулись на «Арго II», то зібрались з рештою команди у їдальні та розповіли про те, що сталось.

— Не подобається це мені, — промовив Джейсон. — Асклепій так подивився на Лео...

— Ой, просто відчув моє зажурене серце. — Лео видавив з себе усмішку. — Ти ж знаєш, як я побиваюся за Каліпсо.

— Це так мило, — промовила Пайпер. — Але щось мені здається, що не в цьому річ.

Персі, насупивши брови, розглядав сяючу червону пляшку, що лежала посеред столу.

— Будь-хто з нас може померти, так? Отже, треба просто тримати зілля попідруч.

— І сподіватись, що помре тільки один з нас, уточнив Джейсон. — Тут тільки одна доза.

Хейзел з Френком витріщились на Лео.

Він зиркнув на них, мовляв: «А ну припиніть».

Інші не бачили всієї картини. «У бурі чи полум’ї світ гине знову!» — це означає Джейсон або Лео. В Олімпії Ніка попередила їх, що помре один з присутніх напівбогів: Персі, Хейзел, Френк або Лео. Тільки одне ім’я збігалось у цих списках: Лео. І якщо задум Лео спрацює, у вирішальну мить нікого не має бути поряд.

Друзі нізащо не погодяться з його рішенням. Заперечуватимуть. Спробують його врятувати. Наполягатимуть на іншому виході.

Але цього разу Лео був переконаний, що іншого виходу немає. Як завжди казала Аннабет, боротись з пророцтвом марно. Зробиш тільки гірше. Він мусить запевнитись, що війна скінчиться, раз і назавжди.

— Ми повинні передбачити усі можливості, — запропонувала Пайпер. — Треба, не знаю, обрати когось, хто завжди носитиме зілля із собою — когось, хто швидко відреагує і поверне того, хто помре.

— Чудова думка, Королево Краси, — збрехав Лео. — Я пропоную обрати тебе.

Пайпер закліпала очима.

— Але... Аннабет розважливіша. Хейзел може швидко примчати на Аріоні. Френк перетворюється на тварин...

— Але у тебе золоте серце. — Аннабет стиснула її долоню. — Лео має рацію. Коли настане час, ти знатимеш, що робити.

— Угу, — погодився Джейсон. — Мені здається, ти — найкращий вибір, Пайпс. Що б не сталось, буря чи полум'я, ти знайдеш спосіб допомогти.

Лео підняв пляшку.

— Усі згодні?

Ніхто не заперечив.

Лео зустрівся очима з Хейзел: «Ти знаєш, що має статись».

Він дістав з пояса клапоть замшу, показово огорнув зілля і вручив Пайпер згорток.

— Ну, гаразд, — промовив він. — Афіни завтра вранці, бандо. Готуйтесь битись з велетнями.

— Еге... — пробурмотів Френк. — Не сумніваюсь, що чудово спатиму.

Коли з обідом було покінчено, Джейсон і Пайпер влаштували Лео засідку. Вони хотіли поговорити про те, що сталось у кабінеті Асклепія, але Лео від них вислизнув.

— Мені треба працювати над двигуном, — сказав він, що було правдою.

Опинившись у машинному відділенні, у товаристві одного тільки Буфорда, Лео глибоко зітхнув. Він сунув руки в пояс і дістав пляшку зі справжнім зіллям, а не ту підробку з Туману, яку вручив Пайпер.

Буфорд дмухнув на нього парою.

— Ну не міг я інакше, старий, — промовив Лео.

Диво-стіл увімкнув голографічного Хеджа.

— А НУ ВДЯГНИСЬ!

— Слухай, це єдиний вихід. Інакше ми усі помремо.

Буфорд жалібно пискнув, а потім з ображеним гуркотом поїхав у куток.

Лео втупив очі у двигун. Він стільки часу його будував. Місяцями зносив утому, біль та самотність.

Тепер «Арго II» наближався до кінця своєї подорожі. Усе життя Лео — дитинство з Тією Каллідою, мамина загибель у палаючому складі, роки сирітства, місяці у таборі з Джейсоном та Пайпер, — усе це дійде кульмінації завтра вранці, в одній останній битві.

Він відкрив кришку.

Крізь колонки заскрипів голос Фестуса.

— Так, друзяко, — погодився Лео. — Час.

Знову скрип.

— Знаю. Разом до самого кінця?

Фестус згодливо скрипнув.

Лео оглянув старовинну бронзову астролябію, до якої тепер був приєднаний кристал з Огігії. Хоч би вона спрацювала.

— Я повернусь, Каліпсо, — пробурмотів він. — Я присягнувся Стіксом.

Він клацнув перемикач і ввімкнув навігаційний пристрій, потім виставив таймер на двадцять чотири години.

Зрештою, Лео відчинив вентиляційний люк двигуна і запхав усередину пляшку з цілющим зіллям. Вона зникла поміж дротів з виразним глухим гуркотом.

— Тепер відступати пізно.

Лео згорнувся клубком на підлозі та заплющив очі, він був сповнений рішучості насолодитись рідним гудінням двигуна востаннє.

XXXVII Рейна

— Повертай назад.

Рейні не дуже хотілось попихати Пегасом, повелителем летючих коней, але ще менше вона бажала, щоб їх підстрелили в повітрі.

Коли вони у досвітні години першого серпня наближались до Табору Напівкровок, вона помітила шість римських онагрів. Навіть у темряві вони блищали бронею з Імперського золота. Масивні метальні важелі були вигнуті, наче корабельні щогли під час шторму. Загони артилеристів метушились біля машин, заряджали пращі, перевіряли натяг мотузок.

— Що це за штуки? — гукнув Ніко.