Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 56)

Поки Пайпер імпровізувала з відповідями, Лео вскочив змії на спину. Тепер він знав, що саме шукає. Якоїсь миті плазун його навіть не помічав. Лео відірвав кришку біля зміїної голови, міцно вчепився ногами і, попри біль та липку кров на долонях, почав мудрувати над електропроводкою.

Джейсон стояв поруч, готовий до бою, але змія здавалась поглинутою труднощами Пайпер зі страховим покриттям «Синьої Блискавки».

— Потім медсестра сказала, що я маю зателефонувати у сервісний центр, — повідомила Пайпер. — І мій страховий план не покриває лікування! І...

Змія смикнулась, але Лео вже з’єднав останні два дроти. Він зіскочив на підлогу — і золотий плазун несамовито затрясся.

Гігея обернулась.

— Що ти накоїв? Моїй змії потрібна медична допомога!

— Вона застрахована? — запитала Пайпер.

— Що? — Статуя знову повернулась до неї.

Джейсон викликав порив вітру і всадив Лео на плечі статуї, як батькові маленького сина на параді. Лео відкрив кришку на потилиці статуї. Та захиталась, розплескуючи кислоту.

— Злізь з мене! — заволала вона. — Це негігієнічно!

— Агов! — крикнув Джейсон, який кружляв у повітрі навколо неї. — У мене питання щодо страхового внеску!

— Що? — завищала богиня.

— Гігеє! — загорланила Пайпер. — Мені треба оплатити медичну квитанцію!

— Ні, стійте!

Лео знайшов головний чіп статуї. Він поклацав по кнопочках, витягнув кілька дротів, вдаючи, ніби Гігея — лише величезний, небезпечний ігровий автомат від «Нінтендо».

Лео навмання з’єднав дроти і Гігея закрутилась, зойкаючи та розмахуючи руками. Хлопець зіскочив униз, ледве уникнувши кислотної ванни.

Уся трійця напівбогів позадкувала, тоді як Гігея з її змією здригались у якомусь шаленому містичному танку.

— Що ти накоїв? — випалила Пайпер.

— Режим ідіота, — відповів Лео.

— Перепрошую?

— У таборі, — почав пояснювати Джейсон, — у Хіроновій кімнаті дозвілля, є один такий допотопний ігровий автомат. Ми з Лео іноді грали на ньому. Там ти граєш проти, ну, комп’ютера...

— І у нього є три рівні складності, — продовжив Лео. — Легкий, середній та важкий.

— Дякую, я грала у відеоігри. То що ти зробив?

— Ну... мені набридли ці рівні. — Лео знизав плечима. — Тож я винайшов четвертий: режим ідіота. Він робить штучний інтелект настільки тупим, що це просто сміх. Комп’ютер починає робити бозна-що.

Пайпер витріщилась на статую і змію, які корчились та вже починали диміти.

— Ти певен, що поставив «режим ідіота»?

— За хвилину дізнаємось.

— А що, коли ти поставив надзвичайну складність?

— Ну, про це ми теж дізнаємось.

Змія припинила здригатись, скрутилась і спантеличено подивилась навколо.

Гігея заціпеніла. З правого вуха вилетіла хмарка диму. Статуя опустила очі на Лео.

— Я тебе вб’ю! Добридень! Я тебе вб’ю!

Вона здійняла чашу і вилила кислоту собі на обличчя, а потім повернулась і почала таранити головою сусідню стіну. Змія встала на хвіст і застукала головою по підлозі.

— Ну, — промовив Джейсон. — Здається, ми домоглись «режиму ідіота».

— Добридень! Помри! — Гігея відступила від стіни і знову навалилась на неї головою.

— Ходімо. — Лео кинувся до металевих дверей біля п’єдесталу.

Він схопився за ручку. Двері досі були зачинені, але Лео відчув механізми всередині — вздовж рами тягнулись дроти, приєднані до...

Він витріщився на табло над дверима.

— Джейсоне, — промовив син Гефеста, — підштовхни мене.

Порив вітру підняв його угору. Лео дістав плоскогубці та почав перепрограмовувати вивіски, поки верхня не спалахнула:

Лікар: Приймає всіх з обіймами.

Нижня змінилась на:

Зараз обслуговується: Усі дівчата дуріють від Лео.

Металеві двері різко відчинилися, і Лео приземлився на підлогу.

— Бачите, не такі вже й страшні тут черги! — Лео ошкірився до друзів. — Зараз лікар нас прийме.

XXXVI Лео

У кінці коридору були двері з червоного дерева і з бронзовою табличкою:

Асклепій

Головний лікар, акушер-гінеколог, алерголог, анестезіолог, бактеріолог, вірусолог, гастроентеролог, гематолог, генетик, геріатр, дієтолог...

Це був тільки початок списку, але мозок Лео вже був на межі вибуху.

Пайпер постукала.

— Лікарю Асклепію?

Двері розчинилися. Чоловік за ними мав лагідну усмішку, зморшки біля очей, коротке чорне волосся із сивиною й охайно підстрижену бороду. На ньому був білий халат зверх ділового костюма, на шиї висів стетоскоп — таке собі стереотипне лікарське вбрання, окрім одного: Асклепій тримав відполірований чорний жезл, обвитий живим зеленим пітоном.

Лео не дуже зрадів черговій змії. Пітон зміряв його блідо-жовтими очима, які точно не свідчили про «режим ідіота».

— Добридень! — промовив Асклепій.

— Лікарю! — Усмішка Пайпер була такою теплою, що розплавила б навіть Бореада. — Ми були б неймовірно вдячні допомозі. Нам потрібне цілюще зілля.

Пайпер навіть не зверталась до Лео, але її чаромовство цілковито оволоділо його розумом. Він був готовий на все, аби тільки допомогти їй здобути зілля. Пішов би навчатись на лікаря, здобув би дванадцять наукових ступенів і придбав би величезного зеленого пітона на паличці.

Асклепій приклав долоню до грудей.

— О, люба, залюбки допоможу.

Усмішка Пайпер поблякла.

— Справді? Тобто авжеж допоможете.

— Заходьте! Заходьте! — Асклепій провів їх у кабінет.

Чолов’яга був таким люб’язним, що Лео очікував побачити в його кабінеті купу катувальних знарядь, але кімната... ну, це був звичайний лікарський кабінет: великий кленовий стіл, уставлені медичними книгами полиці та пластикові моделі органів, якими Лео полюбляв гратись у дитинстві. Він пригадав, як одного разу зробив з поперечного зрізу нирки та гомілкових кісток ниркове чудовисько, чим налякав медсестру і заподіяв шкоди.

Яким легким життя було тоді!

Асклепій всівся у зручне лікарське крісло і поклав жезл з пітоном на стіл.