Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 54)

— Там.

Лео усміхнувся.

— Саме так. Погляньте-но, архітекторка знає свою справу.

Решта команди оточила їх.

— На що дивимось? — запитав Френк.

— А, сеньйоре Чжан, — промовив Лео, — пам'ятаєш, як ти сказав мені: «Лео, ти єдиний справжній геній серед напівбогів»?

— Здається, я такого не казав.

— Що ж, виявляється, існують інші справжні генії! Тому що один із них зробив цей витвір мистецтва внизу.

— Це кам’яне коло, — промовив Френк. — Швидше за все, фундамент старого храму.

Пайпер похитала головою.

— Ні, це не просто фундамент. Погляньте на заглиблення, висічені навколо краю.

— Схожі на зубці шестерень, — помітив Джейсон.

— А ці концентричні кола... — Хейзел вказала на центр споруди, де кам’яні стіни утворювали щось, схоже на яблуко мішені. — Візерунок нагадує мені кулон Пасифаї: символ Лабіринту.

— Гм. — Лео насупив брови. — Ну, я так не вважаю. Але подумайте як механіки. Френку, Хейзел... де ви ще бачили такі кільця?

— У лабораторії під Римом, — промовив Френк.

— Архімедів замок на дверях, — пригадала Хейзел. — Там теж були концентричні кола.

Персі фиркнув.

— Хочете сказати, що це величезний кам’яний замок? Він не менше п'ятдесяти футів у діаметрі.

— Гадаю, Лео має рацію, — промовила Аннабет. — За античних часів храм Асклепія був чимось на кшталт головної лікарні Греції. Усі йшли сюди за найкращим лікуванням. На поверхні було ціле велике місто, але вважається, що головна діяльність відбувалась під землею. Там верховні жреці лікували найтяжчі захворювання. Це був супермагічний лазарет, дістатись якого можна було тільки таємним тунелем.

Персі почухав вухо.

— Отже, якщо ця велика кругла штука — замок, то де нам шукати ключ?

— Про це я давно подбав, Аквамене, — промовив Лео.

— Так, ніколи не називай мене Акваменом. Це навіть гірше за водяника.

Лео повернувся до Пайпер і Джейсона.

— Пам’ятаєте, я розповідав, що будую велетенську Архімедову руку-хапалку?

Джейсон здійняв брову.

— Я вважав, ти жартуєш.

— О, друже мій, я ніколи не жартую про велетенські хапалки! — Лео потер долоні від збудження. — Час рибалити!

Порівняно з іншими корабельними модифікаціями, хапалка була дитячою забавкою. За Архімедовим задумом, вона мала вихоплювати з води ворожі кораблі, але Лео придумав їй нове застосування.

Син Гефеста став за контрольну консоль, відчинив передній люк у корпусі та висунув механічну руку назовні. Джейсон літав за бортом і скеровував його криками.

— Ліворуч! Ще кілька дюймів... так! Гаразд, опускай. Ще трохи. Досить.

Користуючись трекпадом і поворотною платформою, Лео розкрив металеву клішню. Зубці опустились у виїмки круглої споруди. Він перевірив повітряні стабілізатори і подивився на вид з камери на хапалці.

— Гаразд, подружко. — Лео погладив Архімедову сферу, вбудовану в штурвал. — Тепер усе на тобі.

Він увімкнув сферу.

Хапалка закрутилась, наче штопор. Зовнішнє кам’яне кільце зі скреготом та гуркотом почало обертатись, але, на щастя, не розкололось. Потім клішня від’єдналась, закріпилась на другому кільці та повернулась у протилежному напрямку.

Пайпер, яка стояла поруч із Лео біля монітора, поцілувала його в щоку.

— Працює! Лео, ти неперевершений.

Лео ошкірився. Він хотів було бовкнути щось про свою неперевершеність, але пригадав задум, яким поділився з Хейзел і Френком... І той факт, що після завтрашнього дня, напевно, ніколи більше не побачить Пайпер. Жарт наче застряг у горлі.

— Так, еге... дякую, Королево Краси.

Знизу обернулось останнє кільце і зупинилось з гучним пневматичним шипінням. Уся п’ятдесятифутова панель, наче телескоп, витягнулась у гвинтові сходи.

Хейзел голосно зітхнула.

— Лео, я навіть звідси відчуваю щось дуже лихе там унизу. Щось... велике і небезпечне. Ти впевнений, що не хочеш, аби я пішла з вами?

— Дякую, Хейзел, але ми впораємось. — Він поплескав Пайпер по спині. — Ми з Пайпер і Джейсоном — фахівці з усього великого та небезпечного.

Френк простягнув пляшку з пілоською м’ятою.

— Не розбий.

Лео із серйозним виглядом кивнув.

— Не розбити пляшку зі смертельною отрутою. Добре, що ти сказав. Сам би я нізащо не здогадався.

— Стули пельку, Вальдез. — Френк стиснув його у ведмежих обіймах. — І будь обережним.

— Ребра, — пискнув Лео.

— Вибач.

Аннабет і Персі побажали їм удачі, а потім Персі перепросив і помчав до вбиральні.

Джейсон викликав вітри і відніс Пайпер та Лео на землю.

Гвинтові сходи простягалися на шістдесят футів під землю, перш ніж врізались у кімнату, не меншу за Дев’ятий Бункер — що, до речі, був величезним.

Відполіровані білі кахлі на стінах і підлозі так добре відбивали світло Джейсонового меча, що Лео навіть не знадобилося викликати вогонь. Низки довгих кам’яних лав займали майже весь простір; це нагадало Лео величезні церкви, що весь час рекламували у Г’юстоні. У дальньому кінці кімнати, де мусив би стояти вівтар, біліла десятифутова статуя з чистого алебастру — молода жінка в білій туніці, з безтурботною усмішкою на обличчі. Однією рукою вона здіймала чашу, над вінцями якої схилилася золота змія, так наче збиралась пити.

— От і велика та небезпечна, — припустив Джейсон.

Пайпер оглянула кімнату.

— Тут ночували пацієнти. — Луна від її голосу дещо різала вуха. — Уважалось, що Асклепій прийде до них уві сні та розповість, які ліки шукати.

— Звідки ти це знаєш? — поцікавився Лео. — Аннабет розповіла?

Пайпер здавалась ображеною.

— Я теж читаю. Ця статуя — Гігея, дочка Асклепія. Богиня здоров’я. Звідси й утворилося слово гігієна.

Джейсон підозріло придивився до статуї.

— А до чого змія та чаша?

— Ну, цього не знаю, — визнала Пайпер. — Але у давні часи це місце — Асклепейон — було не тільки лікарнею, а й медичною школою. Тут навчались усі найкращі лікарі-жреці. Вони вклонялися і Асклепію, і Гігеї.

Лео кортіло відповісти: «Гаразд, чудова екскурсія. Ходімо назад».

Тиша, блискучі білі кахлі, моторошна усмішка на обличчі Гігеї... від усього цього у Лео повзли мурашки по спині. Але Джейсон з Пайпер рушили просто до статуї, тож він вирішив піти за ними.