Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 53)

Аполлон жадібно свердлив очима Вальдезінатор. Лео почав хвилюватися, чи не вирішить бог просто забрати інструмент. Як його зупиниш? Кидатись вогнем у бога сонця навряд чи ефективно.

— Я дам тобі останній інгредієнт, — промовив Аполлон. — Тоді ти матимеш усе потрібне, щоб Асклепій міг приготувати зілля.

Лео знову закрутив ручку.

— Не знаю. Віддавати цей прекрасний Вальдезінатор в обмін на прокляття Ділосу...

— Насправді це не прокляття! Почекай-но... — Аполлон помчався до найближчого дикого кущика і вирвав жовту квітку з тріщини у камінні. — Це — прокляття Ділосу.

Лео вип’яв очі.

— Проклята стокротка?

Аполлон роздратовано зітхнув.

— Це просто назва така. Коли моя мати Лето от-от мала народити мене й Артеміду, Гера розгнівалась на Зевса за те, що той знову їй зрадив. Тому вона обійшла кожний куточок землі та змусила всіх природних духів пообіцяти, що вони проженуть мою мати, аби та ніде не могла народити.

— Дуже схоже на Геру.

— І не кажи. Словом, Гера домоглась обіцянок від кожної нерухомої частки суші — але не від Ділосу, бо тоді цей острів був плавучим. Природні духи Ділосу прийняли мою матір. Вона народила нас із сестрою, а острів на радощах, що став нашою священною домівкою, вкрився маленькими жовтими квіточками. Квіти — це благословення, тому що ми з Артемідою неперевершені. Але вони також символізують прокляття, тому що після нашого народження Ділос став прикутим до одного місця і більше не може плавати морем. От чому жовті квітки називаються прокляттям Ділосу.

— Отже, я міг просто зірвати стокротку і піти собі.

— Ні, ні! Не для того зілля, що в тебе на думці. Квітку мусимо зірвати я або моя сестра. То що скажеш, напівбоже? Координати Асклепія та останній чарівний інгредієнт в обмін на цей новий музичний інструмент — домовились?

Лео зовсім не хотілось віддавати цілковито справний Вальдезінатор в обмін на дику квітку, але він не бачив іншого виходу.

— Вмієш ти торгуватись, музико.

Вони обмінялись.

— Чудово! — Аполлон закрутив ручки Вальдезінатора, але той видав такі звуки, наче автомобільний двигун холодного ранку. — Гм... мабуть, потрібна практика, але я навчусь! А зараз ходімо шукати твоїх друзів. Що швидше ви підете, то краще!

Хейзел з Френком чекали біля ділоської пристані. Артеміди ніде не було видно.

Коли Лео озирнувся, щоб попрощатись з Аполлоном, той теж кудись зник.

— Оце так, — пробурмотів Лео, — йому, певно, дуже кортіло пограти на своєму новенькому Вальдезінаторі.

— На новенькому чому? — перепитала Хейзел.

Лео розповів їм про своє нове захоплення з винаходу геніальних музичних інструментів.

Френк почухав голову.

— І в обмін ти отримав стокротку?

— Це останній інгредієнт для зілля проти смерті, Чжане. Це суперстокротка! А що у вас? Дізнались що-небудь від Артеміди?

— На жаль, так. — Хейзел подивилась у бік моря, де похитувався на якорі «Арго II». — Артеміда багато знає про метальну зброю. Вона розповіла, що Октавіан замовив деякі... сюрпризи для Табору Напівкровок. Він майже повністю спустошив скарбницю легіону, щоб придбати циклопські онагри.

— О, ні, тільки не онагри! — випалив Лео. — І що це, власне, таке?

Френк нахмурився.

— Ти будуєш машини. Як ти можеш не знати, що таке онагр? Це найбільша, найзагрозливіша катапульта з-поміж усіх, що коли-небудь використовувала римська армія.

— Зрозуміло, — промовив Лео. — Але онагр — тупа назва. Треба було назвати їх Вальдезапультами.

Хейзел пустила очі під лоба.

— Лео, це серйозно. Якщо Артеміда не помиляється, шість таких машин прибудуть на Лонг-Айленд завтра ввечері. От чого чекав Октавіан. На світанку першого серпня він матиме достатньо вогневої міці, аби зрівняти Табір Напівкровок із землею без жодної римської жертви. Він уважає, що це зробить його героєм.

Френк лайнувся латиною собі під ніс.

— От тільки він ще закликав «на допомогу» стільки чудовиськ, що легіон зусібіч оточений дикими кентаврами, племенами кінокефалів і біс його знає ще ким. Щойно легіон знищить Табір Напівкровок, чудовиська обернуться проти Октавіапа і переб’ють усіх римлян.

— І тоді Гея прокинеться, — промовив Лео. — І буде халепа. — У його голові клацнули шестерні, наче усе нарешті стало на свої місця. — Гаразд... це робить мій план навіть важливішим. Щойно ми отримаємо цілюще зілля, мені знадобиться ваша допомога.

Френк занепокоєно глянув на стокротку.

— Яка саме допомога?

Лео розповів їм про свій задум. Що більше він розповідав, то більш ошелешеними ставали їхні обличчя. Але коли Лео закінчив, жодний з друзів не сказав йому, що він збожеволів. На щоці Хейзел блиснула сльоза.

— Іншого виходу немає, — промовив Лео. — Ніка це підтвердила. Аполлон теж. Інші нізащо не погодяться, але ви... ви справжні римляни. Тому я хотів, щоб ви пішли зі мною до Ділосу. Ви розумієте всі ці штуки з самопожертвою — моральний обов'язок, відданість спільній страві.

Френк хлюпнув носом.

— Ти, напевно, хотів сказати «справі».

— Та яка різниця, — промовив Лео. — Ви знаєте, що це єдиний варіант.

— Лео... — Френк запнувся.

Лео і самому захотілось заскиглити, як Вальдезінатор, але він зібрався.

— Гей, здорованю, я розраховую на тебе. Пам’ятаєш, як розповів мені про свою розмову з Марсом? Твій татко сказав, що тобі доведеться узяти все під контроль, так? Гобі доведеться ухвалити правильне рішення, коли ніхто інший не зможе.

— Або ми програємо у війні, — пригадав Френк. — І все ж таки...

— І Хейзел, — перервав Лео. — Шалена чаклунка Хейзел, Тобі треба буде мене прикрити. Тільки ти на це здатна. Мій прадід Семі бачив, яка ти особлива. Гадаю, він благословив мене, коли я народився, тому що якимсь дивовижним чином знав — ти повернешся і допоможеш мені. Наші життя, ті amiga[17], від самого початку вели до цієї миті.

— Лео... — Вона розридалась, схопила його і стиснула в обіймах, що було дуже зворушливо, поки Френк теж не розплакався і не огорнув їх обох своїми руками.

Тоді стало трохи дивно.

— Ну все, все... — Лео обережно звільнився. — Отже, домовились?

— Жахливий план, — промовив Френк.

— Гірше й не придумаєш, — промовила Хейзел.

— Згоден, — відповів Лео. — Але ви знаєте, що кращого немає.

Ніхто не заперечив. Частинка Лео навіть шкодувала, що вони згодні.

— Гайда повертатись на корабель, — промовив він. — Нам треба знайти одного цілителя.

XXXV Лео

Таємний вхід Лео помітив одразу.

— Оце краса. — Він спрямував корабель до руїн Епідавра.

«Арго II» був не в найкращому стані, але Лео за одну ніч роботи таки зміг підняти його в небо. Думка про те, що наступного ранку настане кінець світу, дуже його надихала.

Він полагодив весла. Залив води з Стіксу в самофланж. Напоїв Фестуса його улюбленим напоєм — сумішшю моторної оливи та соусу табаско. Навіть Буфорд намагався допомогти. Диво-стіл з гуркотом носився по трюму, тоді як його голографічний міні-Хедж волав: «ТРИДЦЯТЬ ВІДЖИМАНЬ!», — щоб підбадьорити двигун.

Нарешті вони зависнули над стародавнім храмом бога медицини Асклепія. Лео сподівався, що тут вони нарешті знайдуть цілюще зілля, а ще, може, амброзію, нектар та трохи «Фонзіс», бо корабельні припаси вже майже вичерпалися.

Поруч із ним, на шканцях, стояв Персі та визирав через перила.

— І ще нові руїни, — зазначив він.

Його обличчя досі було зеленуватим від підводного отруєння, але він уже рідше бігав до вбиральні. Через нього та хитавицю Хейзел протягом кількох минулих днів на борту неможливо було знайти вільний туалет.

Аннабет вказала на споруду у формі диска приблизно за п'ятдесят ярдів від лівого борту.