Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 52)

— Овва, музико. — Лео насилу втримав порив сховатись за Френком і крикнути: «Візьміть краще канадця!» — Ми на твоєму боці, пам’ятаєш? Нащо тобі нас убивати?

— Може, це поліпшить мені настрій! — відповів Аполлон. — Щось таки я маю зробити!

— Ну, — швидко промовив Лео, — можеш допомогти нам. Бач, я тут дещо придумав...

Він розповів їм, як Гера направила їх до Ділосу, а Ніка описала складові частини цілющого зілля.

— Цілюще зілля? — Аполлон підскочив і розтрощив укулеле об каміння. — І це твій план?

Лео здійняв руки.

— Слухай, я зазвичай не проти трощіння укулеле, але...

— Я не можу тобі допомогти! — крикнув Аполлон. — Якщо я розповім таємницю зілля, Зевс ніколи мені не пробачить!

— У тебе і так неприємності, — нагадав Лео. — Хіба може стати гірше?

Аполлон вп’явся у нього очима.

— Якби ти знав, смертний, на що здатен мій батько, ти не питав би. Значно легше буде просто позбутися вас. Це може догодити Зевсові...

— Брате... — промовила Артеміда.

Близнята зустрілись поглядами і вдалися до безсловесної суперечки. Вочевидь, Артеміда перемогла. Аполлон важко зітхнув і копняком відправив укулеле через усю сцену.

Артеміда підвелась.

— Хейзел Левек, Френку Чжане, ходімо зі мною! Ви повинні дещо дізнатись про Дванадцятий Легіон. Щодо тебе, Лео Вальдезе... — Богиня звернула до нього холодні сріблясті очі. — Аполлон тебе вислухає. Намагайся укласти угоду. Брат обожнює поторгуватись.

Френк і Хейзел глянули на нього, мовляв: «Будь ласка, не помри».

І пішли за Артемідою вгору сходами амфітеатру, а незабаром зникли за гребнем пагорба.

— Ну, Лео Вальдезе? — Аполлон схрестив руки. Його очі заблищали золотом. — Поторгуємось. Що такого ти можеш запропонувати, аби переконати мене допомогти тобі, а не вбити?

XXXIV Лео

— Поторгуємось. — Пальці Лео сіпнулись. — Так. Залюбки.

Руки почали працювати раніше, ніж мозок збагнув, що вони роблять. Лео діставав речі з кишень чарівного пояса: мідні дроти, болти, латунну лійку. Він місяцями збирав різноманітні деталі, бо ніколи не вгадаєш, що може стати в пригоді. І що довше Лео користувався поясом, то краще вони розуміли один одного. Варто було тільки опустити руку — і з’являлась потрібна річ.

— Отже, — промовив Лео, закручуючи дріт, — Зевс вже сердиться на тебе, так? Якщо ти допоможеш нам перемогти Гею, то, можливо, повернеш його прихильність.

Аполлон зморщив носа.

— Можливо. Але легше було б просто вбити тебе.

— І що за балада з цього вийде? — Руки Лео несамовито працювали. Він з’єднав важелі та закріпив металеву лійку на валі-шестерні. — Ти ж бог музики, так?

Захотів би ти слухати пісню «Аполлон убиває напівбога-коротуна»? Я б ні. А от: «Аполлон перемагає Матір-Землю і рятує триклятий Всесвіт»... Оце вже схоже на лідера хіт-параду!

Аполлон утупив очі вгору, наче уявляючи своє ім’я на плакатах.

— Чого саме ти хочеш? Який зиск я з цього отримаю?

— По-перше, пораду. — Лео протягнув кілька дротів крізь отвір лійки. — Я хочу знати, чи спрацює мій задум.

Лео пояснив, що мав на думці. Він обмірковував ідею вже кілька днів, ще відтоді, як Джейсон повернувся з морського дна, а сам він заговорив з Нікою.

«Первісного бога вже перемагали, — сказала Джейсону Кімополея. — Ти знаєш, про кого йдеться».

Розмови з Нікою допомогли Лео доопрацювати план, але він однаково хотів почути думку ще одного бога. Адже, щойно його задум почне здійснюватися, вороття не буде.

Частково він навіть сподівався, що Аполлон розсміється і скаже йому забути цю ідею.

Натомість бог задумливо кивнув.

— Я дам тобі цю пораду задарма. Ти можеш перемогти Гею цим способом, подібно до того, як перемогли Урана багато тисячоліть тому. Однак усі смертні поблизу без... — Аполлон запнувся. — Що це ти змайстрував?

Лео подивився на пристрій у своїх руках. Усередині лійки перехрещувались витки мідних дротів, схожі на численні набори гітарних струн. Важелі назовні конуса керували низкою молоточків. Сама лійка кріпилася до прямокутної металевої коробки з купою заводних ручок.

— О, це?.. — У голові Лео зароїлись думки. Штукенція водночас походила і на музичну скриньку, і на старомодний фонограф. Але що воно таке?

Прихований козир.

Артеміда сказала йому поторгуватись з Аполлоном.

Лео пригадав розповідь, якою любили вихвалятись таборяни з Одинадцятого будиночка — як їхній батько, Гермес, уникнув покарання за викрадення Аполлонових священних корів. Коли Гермеса впіймали, він змайстрував музичний інструмент — першу ліру — і подарував винахід Аполлону, який одразу його пробачив.

Кілька днів тому Пайпер згадала про те, що бачила в Пілосі печеру, де Гермес ховав тих корів. Це напевно запалило першу іскру в підсвідомості Лео. Навіть мимохіть він змайстрував музичний інструмент (що доволі дивувало, оскільки в музиці він зовсім не тямив!).

— Е-е, ну, — промовив Лео, — це безсумнівно найдивовижніший музичний інструмент усіх часів!

— Як він працює? — поцікавився бог.

«Слушне питання», — подумав Лео.

Він повернув ручки, сподіваючись, що винахід не вибухне просто перед його обличчям. Пролунало кілька чистих нот — металічних, але приємних. Лео помудрував над важелями та шестернями. Він упізнав пісню, що вирвалась з інструмента — ту саму мелодію наспівувала йому Каліпсо в Огігії... про тугу за домівкою та нездійсненні мрії. Але струни в латунній лійці робили мелодію ще більш сумною, наче то був романс машини з розбитим серцем — так само співав би Фестус, якби міг.

Лео забув про Аполлона поруч. Він дограв пісню до кінця. В очах саднило. Лео майже відчував запах свіжоспеченого хліба з кухні Каліпсо. А єдиний поцілунок, що вона йому подарувала, наче й не сходив з губ.

Аполлон вражено вип яв очі на інструмент.

— Я мушу його отримати. Як він називається? Що ти за нього хочеш?

На мить Лео захотілось сховати інструмент і залишити його собі. Але він проковтнув свою тугу. Йому треба було виконати завдання. Каліпсо... він мусив досягти мети заради Каліпсо.

— Це ж Вальдезінатор! — Лео випнув груди. — Працює він так, що, гм, переводить почуття в музику, поки обертаєш ручки. Чесно сказати, він призначений для мене, для Гефестового сина. Не знаю, чи...

— Я — бог музики! — крикнув Аполлон. — Я безперечно можу опанувати Вальдезінатор. Навіть мушу! Це мій обов’язок!

— Ну тоді поторгуємось, музико. Я дам тобі інструмент, а ти мені зілля.

— О... — Аполлон прикусив губу. — Ну, у мене немає самого зілля.

— Я гадав, ти бог медицини.

— Так, але я бог багатьох речей! Поезії, музики, Дельфійських оракулів... — Він раптом розридався і затулив рота кулаком. — Вибач. Усе гаразд, усе гаразд. Як я казав, я впливаю на численні сфери життя. До того ж, мені ще треба дбати про цю дурню з «богом сонця», успадковану від Геліоса. Я це до чого: я радше лікар широкого профілю. А за цим твоїм зіллям треба звернутись до фахівця — єдиного, хто зміг вилікувати смерть: мого сина Асклепія, бога цілителів.

Серце Лео наче впало у шкарпетки. Авжеж, їм доведеться шукати ще одного бога, який, майже напевно, захоче собі пам’ятну футболку або власний Вальдезінатор.

— Шкода, Аполлоне. Я сподівався, що ми домовимося. — Лео закрутив ручки Вальдезінатора, витягуючи ще більш сумну мелодію.

— Припини! — завив Аполлон. — Це занадто прекрасно! Я розповім тобі, як знайти Асклепія. Він дуже близько!

— А звідки нам знати, що він допоможе? У нас тільки два дні до пробудження Геї.

— Допоможе! — пообіцяв Аполлон. — Мій син дуже любить допомагати. Просто згадайте моє ім’я. Ви знайдете його у старому храмі в Епідаврі.

— А в чому каверза?

— А... ну, та ні в чому. Окрім того, що його охороняють.

— Хто?

— Не знаю! — Аполлон безпомічно скинув руки. — Мені відомо тільки, що Зевс тримає Асклепія під охороною, щоб той не бігав світом і не відроджував усіх поспіль. Коли Асклепій уперше воскресив померлого... ну, стільки галасу зчинилося. Довго пояснювати. Але я впевнений, що ти переконаєш його допомогти.

— Підозріла якась угода. А як щодо останнього інгредієнта — прокляття Ділосу. Що це таке?