Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 51)

— Чому? Хіба він не бог поезії?

— Просто довіртеся мені.

— Зрозумів. — Лео підвівся. — І, народе, якщо у Ділосі є сувенірна крамниця, я обов’язково принесу вам колекційні фігурки Аполлона та Артеміди!

Аполлон, здавалось, був не в настрої для хайку. І колекційних фігурок він теж не продавав.

Френк перетворився на велетенського орла, аби долетіти до Ділоса, але Лео вирішив, що краще проїдеться з Хейзел на спині Аріона. Не сказати, що він сумнівався у Френкових здібностях, але після фіаско у форті Самтер, Лео став запеклим противником подорожей на велетенських орлах. Перший його політ видався занадто невдалим.

На острові, схоже, не було людей, мабуть, тому що море було занадто неспокійним для туристичних човнів. Вітер продував пагорби зусібіч — ані деревця, тільки каміння, трава, дикі квіти і, авжеж, купка розвалених храмів. Усі ці уламки безперечно когось вражали, але після Олімпії Лео неабияк наситився античними руїнами. Він побачив стільки білих мармурових колон, що залюбки прожив би без них решту життя. Хотілось повернутись до Штатів, де найстарішими будівлями були державні школи та рідненький «Макдональдс».

Вони йшли алеєю, уставленою білими кам'яними левами, морди яких були майже позбавлені рис під багатовіковим впливом вітру.

— Моторошно тут, — промовила Хейзел.

— Відчуваєш привидів? — запитав Френк.

Вона похитала головою.

— Саме їхня відсутність і моторошна. В античні часи Ді лос був священною землею. Смертним заборонялось тут народжуватися чи вмирати. На усьому острові буквально жодного людського духа.

— Мене влаштовує, — промовив Лео. Тобто нікому не можна нас тут вбивати?

— Цього я не казала. — Хейзел зупинилась на вершині невисокого пагорба. — Дивіться. Там знизу.

Схил під ними утворював амфітеатр. Низькорослі рослини пробились між кам’яними лавами, тож уся картина походила на концерт для чагарників. На самому дні, на кам’яній плитці посеред сцени, сидів Аполлон і, зігнувшись над укулеле, тягнув якусь сумну мелодію.

Принаймні, Лео припускав, що це Аполлон. Чуваку на вигляд було років сімнадцять. Він мав кучеряве світле волосся і бездоганну засмагу. На ньому були рвані джинси, чорна футболка та білий лляний піджак з блискучими стразами на лацканах — він наче намагався походити водночас на Елвіса, «Рамоунз» і «Біч Бойс».

Лео до цього не вважав укулеле сумним інструментом (жалюгідним — так, але не сумним). Проте, та мелодія, яку тягнув Аполлон, була настільки меланхолічною, що Лео ледве не розплакався.

На першому ряду сиділа дівчина років тринадцяти: у чорних легінсах та срібній туніці, з темним волоссям зібраним у хвіст. Вона обстругувала довгу дерев’яну палку — майструвала лук.

— Ми цих богів шукали? — поцікавився Френк. — Не схожі на близнят.

— Ну, от подумай, — промовила Хейзел. — Якщо ти бог, то можеш мати вигляд, який забажаєш. Якби у тебе був близнюк...

— Я обрав би будь-яку зовнішність, тільки б не бути схожим на нього, — погодився Френк. — То що робитимемо?

— Не стріляйте! — заволав Лео.

Це здавалось непоганим привітанням для зустрічі з двома богами стрілецького мистецтва. Він здійняв руки і попрямував до сцени.

Жодний з богів, здавалося, не здивувався їхній появі. Аполлон зітхнув і продовжив грати на укулеле.

Коли вони дійшли до першого ряду, Артеміда пробурчала:

— Нарешті. Ми вже почали гадати, де ви.

Це вибило повітря з поршнів Лео. Він було приготувався відрекомендуватися, пояснити, що вони прийшли з миром, може, розповісти кілька жартів і запропонувати м’ятних льодяників.

— Отже, ви на нас чекали, — підсумував він. — Це видно з ваших бадьорих облич.

Аполлон забренькав щось схоже на похоронну версію «Ти ж мене підманула».

— Ми чекали на те, що нас знайдуть, докучатимуть нам та набридатимуть. Не знали тільки хто. Хіба ви не можете залишити нас наодинці зі своїм горем?

— Ти знаєш, що не можуть, — докорила йому Артеміда. — Їм потрібна допомога з походом, нехай надії на успіх уже майже нема.

— З вас двох так і пре радість, — промовив Лео. Чому ви, власне, тут ховаєтесь? Хіба ви не мусите... ну, битись з велетнями чи щось таке?

Від безпристрасного погляду Артеміди Лео почувався оленячою тушою, яку от-от випатрають.

— Ділос — наша перша домівка, — промовила богиня. — Тут ми поза впливом греко-римського розколу. Повір мені, Лео Вальдез, якби я могла, то була б зі своїми мисливицями, билась з нашим давнім ворогом Оріоном. На жаль, якщо я залишу цей острів, біль позбавить мене здорового глузду. Я тільки й можу, що дивитись, як Оріон перебиває моїх прибічниць. Багато хто з них загинув, щоб захистити твоїх друзів та цю трикляту статую Афіни.

Хейзел видала такий звук, наче їй перехопило дихання.

— Ти про Ніко? Він у безпеці?

— У безпеці? — Аполлон схлипнув над укулеле. — Жодний з нас не у безпеці, дівча! Гея прокидається!

Артеміда люто зиркнула на Аполлона.

— Твій брат досі живий, Хейзел Левек. Він хоробрий воїн, як і ти. Хотіла б я сказати те саме про свого брата.

— Неправда! — завив Аполлон. — Мене збили зі шляху Гея та це жахливе римське хлоп’я!

Френк кахикнув.

— Е-е, ви це про Октавіана, пане Аполлоне?

— Не промовляй його імені! — Аполлон бринькнув мінорний акорд. — О, Френку Чжане, якби ж моїм сином був ти. Знаєш, я чув усі твої молитви впродовж тижнів, коли ти прагнув, аби тебе визнали. Дзуськи! Усі найкращі дістаються Марсу. Я ж отримав... цього типа в нащадки. Він забив мені баки лестощами. Обіцяв збудувати величні храми на мою честь.

Артеміда фиркнула.

— До тебе неважко підлизатися, брате.

— Тому що в мені так багато гідних рис для вихваляння! Октавіан сказав, що хоче повернути Риму колишню силу. Я сказав гаразд! Дав йому своє благословення.

— Якщо я не помиляюсь, — промовила Артеміда, — він також пообіцяв зробити тебе найважливішим богом легіону, вищим навіть за Зевса.

— Ну а чого мені відмовлятись від такої пропозиції? Хіба у Зевса є бездоганна засмага? Він уміє грати на укулеле? Ні! Але я нізащо б не подумав, що Октавіан розпочне війну! Гея затьмарила мій розум, шепотіла мені на вухо.

Лео пригадав божевільного вітряного бога Еола, у якому прокинулась маніакальна жага крові після Геїного шепотіння.

— Ну, так виправ усе, — промовив він. — Скажи Октавіану припинити. Або, ну, пусти в нього стрілу. Це теж підійде.

— Не можу! — завив Аполлон. — Поглянь!

Укулеле перетворилась на лук. Бог прицілився у небо і вистрілив. Золота стріла пролетіла двісті футів, а потім розвіялася димом.

— Щоб стріляти з лука, я мушу залишити Ділос, — заверещав Аполлон. — А тоді я втрачу розум, або мене вб’є Зевс. Батько ніколи мене не любив. Він не довіряє мені вже кілька тисячоліть!

— Ну, — промовила Артеміда, — на його захист скажу, що ти одного разу змовився з Геєю, щоб скинути його з трону.

— Це було непорозуміння!

— А ще ти вбив кількох його циклопів.

— І мав на те поважну причину! Хай там що, тепер Зевс звинувачує мене в усьому: в Октавіанових інтригах, у падінні Дельф...

— Стоп. — Хейзел зробила жест тайм-аут. — Падіння Дельф?

Аполлонів лук перетворився назад на укулеле. Він бренькнув драматичним акордом.

— Коли почалась суперечка між греками та римлянами, поки я боровся з невизначеністю, Гея скористалась нагодою! Вона відродила мого давнього ворога, Пітона, великого змія, аби захопити Дельфійського оракула. Ця жахлива істота оселилась у стародавніх печерах і перешкоджає чарам пророцтв. Я застряг тут, тож не можу навіть битися з ним.

— От лажа, — промовив Лео, хоча подумав, що відсутність пророцтв, може, не така вже й погана новина. У нього було вдосталь планів на майбутнє.

— Ще й яка лажа! — Аполлон зітхнув. — Батько і до цього злився на мене, через те що я зробив своїм Оракулом цю дівчинку, Рейчел Дер. Зевс чомусь уважає, що цим я наблизив війну з Геєю, оскільки Рейчел прочитала Пророцтво Сімох, щойно я її благословив. Але пророцтва так не діють! Батькові просто потрібно було звалити на когось провину. І, авжеж, він обрав найвродливішого, найталановитішого, невблаганно дивовижного бога.

Артеміда зробила такий жест, наче її от-от знудить.

— Ой, годі тобі, сестро! Ти теж у біді!

— Тільки тому, що я підтримувала зв’язок з мисливицями проти батькової волі. Але я завжди можу вмовити його пробачити мені. Він ніколи довго на мене не сердиться. А от через тебе я переймаюся.

— Я теж через себе переймаюся! — погодився Аполлон. — Ми повинні цьому зарадити. Ми не можемо вбити Октавіана. Гм. Може, вбити цих напівбогів?