Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 50)
Ніко спантеличено витріщився на неї.
— Як ти можеш мені довіряти? Ви обидва відчули мою злість, побачили мої найгірші почуття...
— Слухай, малий, — промовив тренер уже м’якішим тоном. — Усі ми колись сердимося. Навіть такий добряк, як я.
Рейна посміхнулась і стиснула долоню Ніко.
— Тренер має рацію, Ніко. Не лише ти час від часу випускаєш темряву назовні. Я розповіла тобі, що сталося з моїм батьком, а ти підтримав мене. Ти поділився болісними спогадами... Як нам не підтримати тебе? Ми друзі.
Ніко не знав, що сказати. Рейна і тренер побачили його найпотаємніші думки, пізнали його по-справжньому. Але це начебто їх не турбувало. Навпаки... вони почали турбуватися про нього
Не засуджували його. Просто хвилювались. Він нічого не розумів.
— Але Брайс. Я... — Ніко не зміг продовжити.
— Ти зробив те, що мусив. Тепер я це збагнула, — промовила Рейна. — Тільки пообіцяй мені більше не перетворювати нікого на привидів, якщо цього можна уникнути.
— Еге, — погодився тренер. — Хіба що даси мені відлуплювати їх
Рейна кивнула.
— Інших римлян ніде не видно, отже, Брайс нікому не повідомив, де був. Також нема жодних ознак Оріона. Сподіваюсь, це означає, що мисливиці дали йому раду.
— А Гіла? — поцікавився Ніко. — Талія?
Рейна стиснула губи.
— Ні слова. Але я вірю, що вони досі живі.
— Ти не розповіла йому найкращих новин, — підказав тренер.
Рейна насупилась.
— Мабуть, тому що у це важко повірити. Тренер уважає, що знайшов інший спосіб перевезти статую. Він тільки про це і теревенить останні три дні. Але поки що я не бачила жодних...
— Гей, треба тільки почекати! — Тренер ошкірився до Ніко. — Пам’ятаєш той паперовий літак, що я отримав саме перед тим, як з’явився той паскудник Лоуренс? Це було повідомлення від однієї знайомої Меллі з палацу Еола. Ця гарпія Наґетс, — вони з Меллі дуже давні друзі. Словом... вона знає одного хлопця, який знає іншого хлопця, який знає одного коня, який знає одного козла, який знає іншого коня...
— Тренере, — докорила йому Рейна, — він через вас шкодуватиме, що вийшов з коми.
— Гаразд, — сатир фиркнув. — Якщо коротко, я зв’язався з купою давніх знайомих і передав повідомлення певним вітряним духам. Пам’ятаєш лист, що я з’їв? То було підтвердження того, що кавалерія вже йде. Мені сказали, що на підготування знадобиться деякий час, але незабаром він тут буде... власне, з хвилини на хвилину.
— Хто цей він?
Рейна різко вскочила і втупила очі на північ. Здавалось, у неї от-от відвалиться щелепа від подиву.
Ніко простежив за її поглядом. Наближалась зграя птахів —
За мить Ніко збагнув, що це не птахи, а коні з крилами — щонайменше півдюжини без вершників летіли ключем.
Попереду строю летів масивний жеребець із золотавою шкірою, різнобарвною гривою та розмахом крил, удвічі більшим, ніж у решти коней.
— Пегаси, — промовив Ніко. — Ви закликали достатньо, щоб віднести статую.
Тренер задоволено розсміявся.
— Не просто пегаси, малий. Я приготував для вас дещо дуже особливе.
— Жеребець попереду... — Рейна потрусила головою, наче не йняла віри очам. — Це
XXXIII Лео
Як завжди.
Щойно Лео закінчив удосконалювати корабель, з'явилась якась штормова богиня і вибила з нього усі кренгельси.
Після сутички з Кімо-як-її-там «Арго II» ледве волочився крізь Егейське море: занадто пошкоджений, щоб злетіти, і занадто повільний, щоб утекти від чудовиськ. Вони бились з голодними морськими зміями ледве не щогодини, приваблювали до себе косяки допитливих риб, а одного разу взагалі застрягли в скелі. Персі та Джейсону довелось зійти та підштовхнути корабель.
Двигун видавав такі звуки, що Лео хотілось плакати. За довгі три дні він нарешті більш-менш привів корабель до ладу, але вони вже пришвартовувалися в порті острова Міконос. А це могло означати, що невдовзі корабель знову розіб’ють ущент.
Персі з Аннабет зійшли на берег розвідати місцевість, а Лео залишився на шканцях налаштовувати контрольну консоль. Він так захопився з’єднанням дротів, що навіть це помітив, як повернулась розвідка, поки Персі не промовив:
— Агов, старий! Тримай джелато[16].
День Лео миттю поліпшився. Вперше за кілька днів уся команда зібралась на палубі. Не треба було хвилюватись ані через шторми, ані через чудовиськ. Тож усі вони просто сиділи та їли морозиво. Ну, окрім Френка, чий організм не переносив лактози. Йому дали яблуко.
Було спекотно та вітряно. У морі здіймалися невеликі хвилі, але Лео більш-менш полагодив стабілізатори, тож Хейзел, начебто, не дуже сильно нудило.
За лівим бортом вигинався Міконос — скупчення білих будівель з однаково блакитними дахами, вікнами та дверима.
— Тут майже всюди пелікани, — повідомив Персі. — Ходять собі повз крамниці, зупиняються біля барів.
Хейзел нахмурилась.
— Замасковані чудовиська?
— Ні, — зі сміхом промовила Аннабет, — звичайні пелікани. Талісмани міста чи щось таке. А ще тут є район «Маленька Італія». Тому джелато таке смачне.
— Дивна ця Європа. — Лео похитав головою. — Спочатку ми шукаємо у Римі Іспанські сходи. Тепер приїхали до Греції за італійським морозивом.
Але до морозива зауважень не було. Лео їв своє подвійне шоколадне та намагався уявити, ніби просто відпочиває з друзями на канікулах. Але від цього йому захотілось, щоб Каліпсо була поруч, і щоб війна скінчилась, і щоб усі вціліли... Йому стало сумно. Вже було тридцяте липня. Менше ніж сорок вісім годин до дня, коли Божевільна Повелителька Бруду Гея пробудиться в усій своїй брудоликій величі.
Дивна річ, але що менше часу залишалось до першого серпня, то бадьорішими ставали друзі. Хоча «бадьорий», може, не зовсім слушне слово. Вони наче збиралися із силами для останнього забігу — наче знали, що наступні два дні або загартують їх, або зламають. Який сенс хандрити перед загрозою неминучої смерті. Кінець світу робив джелато значно смачнішим.
Однак решта команди не спускалась останні три дні з Лео у стайні та не розмовляла з Нікою...
Пайпер опустила свій стаканчик з морозивом.
— Отже, Ділос одразу за гаванню. Рідна земля Артеміди та Аполлона. Хто піде?
— Я, — миттю промовив Лео.
Усі витріщились на нього.
— Що? — випалив Лео. — Я дипломатичний і таке інше. Френк і Хейзел визвались піти зі мною.
— Так? — Френк опустив недоїдене яблуко. — Тобто... авжеж, так.
Очі Хейзел блиснули на сонці.
— Лео, ти щось бачив уві сні?
— Так, — бовкнув Лео. — Ну... ні. Не зовсім. Але... ви повинні мені з цим довіритись. Я мушу поговорити з Аполлоном та Артемідою. Я дещо придумав, і мені треба, щоб вони мені у цій справі підсобили.
Аннабет нахмурилась. Здавалось, що вона от-от заперечить, але заговорив Джейсон.
— Якщо Лео щось придумав, ми повинні йому довіритися.
Лео відчув провину. Знав би Джейсон, що саме він придумав. І все ж Лео видавив із себе усмішку.
— Дякую, старий.
Персі знизав плечима.
— Гаразд. Але от вам порада: коли зустрінете Аполлона, не згадуйте про хайку.
Хейзел здійняла брови.