Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 49)
У темному небі кружляла зграя воронів. Потім вони перетворились на коней, які галопом неслись по прибою.
Він побачив свою сестру Б’янку разом з мисливицями Артеміди в обідньому павільйоні Табору Напівкровок. Вона весело сміялась разом з новими друзями. Потім Б’янка перетворилась на Хейзел, яка поцілувала Ніко у щоку та промовила: «Я хочу, щоб ти став винятком».
Він побачив гарпію Еллу з її кудлатим рудим волоссям, червоним пір’ям і очима кольору темної кави. Вона вмостилася на дивані у вітальні Великого Будинку. Біля неї лежала чарівна голова Сеймура — леопарда-опудала. Елла гойдалася на одному місці та годувала Сеймура сирними паличками.
— Сир — не добре для гарпій, — пробурмотіла вона, а потім зморщила обличчя і продекламувала рядок із заучених напам’ять пророцтв: —
Сеймур гаркнув на знак згоди.
Елла перетворилась на вагітну темноволосу хмарну німфу, яка корчилась від болю у табірній койці. Клариса Ла Ру сиділа поруч, прикладаючи їй до чола холодний рушник.
— Меллі, все буде добре, — промовила Клариса, хоча сама здавалась збентеженою.
— Ні, нічого не добре! — завила Меллі. — Гея прокидається!
Картина змінилась. Ніко стояв біля Аїда на пагорбах Берклі у день, коли той вперше привів його до Табору Юпітера.
— Йди до них, — промовив бог. — Скажи, що ти — син Плутона. Ти мусиш з ними поладнати.
— Навіщо? — спитав Ніко.
Аїд розчинився. Ніко опинився у Тартарі, віч-на-віч з Ахліс, богинею нещастя. З її щік сочилась кров. З очей лилися сльози, що капали на щит Геркулеса в її обіймах.
— Хіба я можу ще щось дати тобі, дитя Аїда? Ти бездоганний! Стільки горя та болю!
Ніко перехопило дихання.
Очі різко розплющилися.
Він лежав на спині, витріщаючись на сонячне світло, що проходило крізь гілки дерев.
— Дякувати богам. — Рейна схилилась над ним, її прохолодна долоня торкнулась його чола. Від кривавого порізу на обличчі не залишилось і сліду.
Поруч із нею з’явилось насуплене обличчя тренера. На жаль, перед Ніко відкрився занадто чудовий вид на сатирові ніздрі.
— Добре, — промовив тренер. — Ще кілька компресів, і годі.
Він узяв величезну прямокутну пов’язку, вкриту якоюсь липкою коричневою гидотою, і приклеїв її до носа Ніко.
— Що? Фе!
Невідома субстанція пахла як земля з квіткового горщика, кедрові тріски, виноградини сік і все це з легкою ноткою добрива. У Ніко не було сил зняти її.
Відчуття повернулися. Він усвідомив, що лежить на спальному мішку біля намету. На ньому майже не було одягу — тільки труси-боксери і тисяча огидних коричневих пов’язок, розклеєних по всьому тілу. Руки, ноги, груди свербіли від бруду, що потроху засихав.
— Ви... ви що хочете врожай з мене отримати? — пробурмотів він.
— Спортивна медицина і трошки природних чарів, — відповів тренер. — Моє маленьке хобі.
Ніко намагався зосередитися на Рейниному обличчі.
— І ти це схвалила?
Вона мала такий вигляд, наче от-от знепритомніє від втоми, але насилу усміхнулась.
— Тренер повернув тебе з того світу. Єдинорожа настоянка, амброзія, нектар... нічим цим ми не могли скористатись. Ти так швидко згасав.
— Згасав?
— Тепер вже не треба цим перейматись, малий. — Хедж підсунув до рота Ніко коктейльну соломинку. — Попий «Ґаторейду».
— Я-я не хочу...
— Пий, кажу тобі, — наполіг тренер.
Ніко випив «Ґаторейд». Він здивувався своїй спразі.
— Що зі мною сталося? — запитав він. — Що з Брайсом... з тими скелетами?
Рейна з тренером обмінялись збентеженими поглядами.
— Є гарні новини і погані, — промовила Рейна. — Але спочатку поїси. Тобі знадобляться сили, щоб почути погані новини.
XXXII Ніко
Три дні?
Перші десять разів Ніко не певен був, що добре її розчув.
— Ми не могли тебе перенести, — промовила Рейна. — Тобто...
— Пусте, — втішив його тренер. — Одного разу, посеред півфінального матчу, мені довелось накладати шину з одних тільки гілок та липкої стрічки.
Попри безтурботність, у сатира були мішки під очима і запалі щоки. Він мав вигляд не кращий за Ніко.
Ніко не вірив, що пролежав непритомним так довго. Він переказав свої дивні сни: бурмотіння гарпії Елли, коротка сцена з вітряною німфою Меллі (що не на жарт збентежила тренера). Йому здавалось, що ці видіння тривали лише кілька секунд. Однак, за словами Рейни, була середина тридцятого липня. Він провів у тіньовій комі декілька
— Римляни нападуть на Табір Напівкровок через день. — Ніко зробив ковток «Ґаторейда», приємного та прохолодного, але без смаку. Його рецептори наче залишились у тіньовому світі. — Нам треба поквапитись. Я мушу приготуватись.
— Ні. — Рейна натиснула долонею на його передпліччя, зім’явши пов’язки. — Ще один стрибок тебе вб’є.
Ніко стиснув щелепи.
— Якщо вб’є, то вб’є. Ми
— Слухай, малий, — промовив тренер. — Я ціную твою відданість справі, але якщо ти закинеш нас у вічний морок разом з Афіною Парфенос, користі від цього не буде нікому. У цьому Брайс Лоуренс мав рацію.
Від згадки про Брайса металеві собаки Рейни насторочили вуха і загарчали.
Рейна втупила змучені очі у пам’ятник, наче з могили могли знову вилізти незвані духи.
Ніко вдихнув, набравши повний ніс пахощів від Хеджевих ліків.
— Рейно, я... я не подумав. Що я зробив з Брайсом...
— Ти знищив його, — промовила Рейна. — Перетворив на привида. І, так, це нагадало мені про те, що трапилось з батьком.
— Я не хотів тебе лякати, — гірко промовив Ніко. — Я не хотів... губити ще одну дружбу. Вибач.
Рейна придивилась до його обличчя.
— Ніко, я буду чесною. Спочатку я не знала, що ду. мати чи відчувати. Те, що ти зробив... на це важко було дивитись... і важко усвідомити.
Тренер Хедж пожував паличку.
— Тут я погоджусь з дівчиною, малий. Луснути когось по голові биткою — це одна річ. Але перетворити того гада на привида? Моторошну ти штуку вчинив.
Ніко думав, що відчує злість — крикне на них за те, що осуджують його. Так він робив зазвичай.
Але злість не з’являлась. Він досі відчував чималий гнів на Брайса Лоуренса, і Гею, і велетнів. Йому хотілось знайти Октавіана і вдавити його своїм поясом. Але він не злився на Рейну чи тренера.
— Чому ви мене повернули? — поцікавився він. — Ви знали, що я більше нічим не допоможу. Ви мусили знайти інший спосіб продовжити подорож зі статуєю. Але змарнували три дні на догляд за мною. Навіщо?
Тренер фиркнув.
— Ти частина команди, йолопе. Ми не залишимо тебе.
— Це не все. — Рейна поклала свою долоню на долоню Ніко. — Поки ти спав, я багато думала. Те що я розповіла тобі про батька... я ні з ким більше цим не ділилась. Мабуть, я відчула, що ти надійна людина. Ти забрав трохи мого тягарю. Я довіряю тобі, Ніко.