Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 45)
— Ні? — Білі очі Кім блиснули. — До речі, твій слуга вентус хоче, щоб його звільнили. Він сподівається, що, на знак подяки за допомогу, ти відпустиш його, діставшись поверхні. І обіцяє не турбувати тебе втретє.
Кім зробила паузу, наче прислуховуючись.
— Він сказав, що приєднався до шторму вгорі, щоб помститися. Але якби знав, яким сильним ти став після Великого Каньйону, то нізащо б не наблизився до корабля.
— Великий Каньйон... — Джейсон пригадав той день на відкритому майданчику, коли один недоумок-однокласник виявився вітряним духом. — Ділане? Це що жарт? Я дихаю
— Так, — відповіла Кім. — Це його ім’я.
Джейсон здригнувся.
— Я відпущу його, щойно дістанусь поверхні. Жодних питань.
— Тоді прощавай, — промовила богиня. — І нехай Мойри тобі усміхнуться... якщо, звісно, виживуть.
Вони мусили йти.
У Джейсона закінчувалось повітря (Ділановітря — яка гидота!), і всі на «Арго II» напевно дуже хвилювались. Але Персі досі був слабким від отрути, тож вони присіли на кілька хвилин на краю розбитої золотої бані. Персі треба було передихнути... чи
— Дякую, старий, — промовив Персі. — Ти врятував мені життя.
— Ну, а навіщо ще потрібні друзі.
— Так, але, гм, син Юпітера рятує сина Посейдона на дні океану... Не заперечуєш, якщо подробиці залишаться між нами? Від мене ж не відчепляться потім.
Джейсон ошкірився.
— Зрозумів. Як почуваєшся?
— Краще. Зізнаюсь... Коли задихався в тій пастці, не міг припинити думати про Ахліс, богиню нещастя з Тартару. Я ледве не вбив її отрутою. — Він затремтів. — Відчуття були
— Але спинила. Це ще одна річ, яку друзі роблять одне для одного.
— Еге... Річ у тому, що, коли я задихався, я все думав: це відплата за Ахліс. Мойри хочуть, щоб я помер так само, як намагався вбити ту богиню. І... якщо чесно, якась частина мене відчувала, що я заслужив цього. Через це я не намагався оволодіти велетневою отрутою і вивести її з себе. Тобі це, мабуть, здається якимсь безглуздям.
Джейсон повернувся думками до Ітаки, коли впав у розпач після зустрічі з духом мами.
— Ні. Гадаю, я тебе розумію.
Персі придивився до його обличчя. Але Джейсон більше нічого не сказав. Син Посейдона змінив тему.
— Що Кім мала на увазі, говорячи про перемогу над Геєю? Ти згадав Урана...
Джейсон втупив очі в мул, що кружляв між колонами старого палацу.
— Небесний бог... титани перемогли його, коли закликали вниз, на землю. Виманили з рідних володінь, напали із засідки, схопили та порізали на шматки.
У Персі зробився такий вигляд, наче до нього поверталась нудота.
— І як нам це зробити з Геєю?
Джейсон пригадав рядок з пророцтва: «У полум’ї чи бурі світ гине знову». Тепер він розумів, що це означає... але якщо він має рацію, Персі не зможе допомогти. Ба більше, його допомога може тільки все ускладнити.
«Я не тікаю, коли потрібен друзям», — сказав Персі.
«І це твоя вада, — застерегла Кім, — неспроможність відступити».
Сьогодні двадцять сьоме липня. За п’ять днів Джейсон дізнається, чи правильні його здогадки.
— Спочатку Ділос, — промовив він. — Аполлон і Артеміда можуть щось порадити.
Персі кивнув, хоч, здавалось, не дуже вдовольнився такою відповіддю.
— Чому Кімополея назвала тебе Понтіаком?
Джейсон так розсміявся, що аж стало легше дихати.
— Понтифіком. Це означає «жрець».
— А. — Персі нахмурився. — Однаково схоже на назву автівки: «Новенький Понтифік XLS». То що, ти тепер носитимеш комірець та благословлятимеш людей?
— Та ні. У римлян був Великий Понтифік, який стежив за усіма пожертвуваннями і таке інше, щоб запевнитись, що жодний з богів не розгнівається. Те, що я запропонував зробити... гадаю, це і справді звучить як робота понтифіка.
— Тобто ти серйозно? Ти справді збираєшся спорудити вівтарі для всіх молодших богів?
— Так. Ніколи про це не думав, але мені чимось подобається ця думка: мешкати то в одному, то в іншому таборі... якщо, ну, ми переживемо наступний тиждень і обидва табори існуватимуть. Те, що ти минулого року зробив на Олімпі, коли відмовився від безсмертя і натомість попросив богів поводитися чемно... це було шляхетно, старий.
Персі крякнув.
— Повір мені, іноді я шкодую про це: «О, ти відмовляєшся від нашої пропозиції? Гаразд, нема питань! БАЦ! Втрачай пам’ять! І гайда в Тартар!»
— Ти вчинив так, як належить герою. Я захоплююсь цим учинком. Найменше, що я можу зробити, якщо ми виживемо, продовжити твою справу — запевнитись, що всі боги отримали визнання. Хтозна? Можливо, якщо боги краще ладнатимуть, виникатиме менше отаких війн?
— Було б непогано, — погодився Персі. — Знаєш, ти маєш якийсь інший вигляд... у хорошому сенсі. Рана ще болить?
— Рана... — Джейсон так захопився бійкою з велетнем і розмовами з богинею, що зовсім забув про свою рану, хоч лише годину тому помирав від неї у лазареті.
Джейсон підняв футболку і стягнув бинти. Ані диму. Ані крові. Ані шраму. Ані болю.
— Вона... зникла, — ошелешено промовив він. — Я почуваюсь цілковито здоровим. Що за чортівня?
— Ти переміг її, старий! — Персі розсміявся. — Ти знайшов власні ліки.
Джейсон замислився. Може, так і є. Може, тільки й треба було, що забути про свій біль та допомогти друзям.
Або його зцілило рішення вшановувати богів в обох таборах — відкрило йому шлях у майбутнє. Римлянин чи грек... різниця не суттєва. Його родина просто зросла, як він сказав привидам в Ітаці. І тепер Джейсон бачив своє місце у цій родині. Він дотримає слова, даного богині шторму. Тож меч Майкла Варуса втратив своє значення.
Ні. Якщо він помре, то помре сином Юпітера, дитям богів — кров’ю Олімпу. Але його не принесуть у жертву... принаймні не без бою.
— Ходімо. — Джейсон ляснув друга по спині. — Дізнаємося, як там наш корабель.
XXIX Ніко
Якби перед Ніко постав вибір: смерть або «Швидко-маркет» у Буфорді, — йому довелося б нелегко. У землях мертвих він принаймні орієнтувався. До того ж, їжа там була свіжішою.
— Досі не віриться, — буркнув тренер Хедж, поки вони блукали поміж полиць. — Вони назвали ціле місто на честь стола Лео?
— Гадаю, місто з’явилось тут раніше, тренере, — промовив Ніко.
— Га. — Тренер вхопив коробку пончиків у цукровій пудрі. — Може, й твоя правда. Цим штукам, наприклад, не менше сотні років. Сюди б португальські фартурас.
Для Ніко кожний спогад про Португалію відлунював болем у руках. Сліди від пазурів вовкулак на його біцепсах досі були червоними та набряклими. Працівник крамниці навіть поцікавився у Ніко, чи не напала на того рись.
Вони придбали набір швидкої допомоги, стос паперу (щоб тренер Хедж міг надсилати дружині літачки з повідомленнями), фаст-фуд і содову (оскільки бенкетний стіл у чарівному наметі Рейни подавав тільки здорову їжу та свіжу воду), а ще різноманітного туристичного приладдя для не дуже ефективних, але вражаюче вигадливих пасток на чудовиськ від тренера Хеджа.
Ніко сподівався знайти новий одяг. Після втечі з Сан-Хуана, він уже два дні ходив у тропічній сорочці з написом «ISLA DEL ENCANTO RICO[15]». І це йому добряче остогидло, особливо тому, що у тренера була майже така сама. На жаль, у «Швидко-маркеті» продавали тільки футболки з прапорами конфедератів або із заяложеними висловами на кшталт: «ЗБЕРІГАЙ СПОКІЙ ТА СЛУХАЙ СЕЛЮКА». Ніко вирішив, що краще залишить папуг та пальми.
Вони поверталися до табору вздовж дороги з двобічним рухом; сонце нещадно пекло. Ця частина Південної Кароліни, здавалось, складалася з одних лише зарослих полів, перемежованих телефонними стовпами та деревами, повитими ліанами кудзу. Саме місто являло собою скупчення шести чи семи пересувних металевих хатин, у яких, мабуть, і мешкало усе населення міста.
Ніко ніколи не був запеклим прихильником сонця, але зараз радів теплу. Він почувався якось упевненіше — прив’язаним до смертного світу. З кожним тіньовим стрибком повертатись ставало дедалі важче. Навіть серед білого дня його руки проходили крізь тверді предмети. Пояс і меч без причини спадали на щиколотки. Одного разу Ніко відволікся і пройшов просто крізь дерево.
Син Аїда пригадав слова Джейсона Грейса у палаці Нота: «Може, тобі час вийти з темряви».
Якби ж то він міг! Уперше за життя Ніко почав боятися темряви, тому що міг розчинитися в ній назавжди.