Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 47)

У небі пропливла хмара і вкрила гай тінями.

Ніко не хотів тиснути на Рейну. Хіба він мав на це право?

Він опустив своє тістечко... і помітив, що кінчики його пальців перетворюються на дим. Сонячне світло повернулось. Долоні знову стали твердими, але тривога не зникла. Ніко наче щойно відтягнули від краю даху.

«Твій голос — твоя особистість, — сказав він Рейні. — Якщо не користуєшся ним, ти вже на півшляху до Асфоделя».

Ніко ненавидів, коли його власну пораду можна було застосувати до нього самого.

— Тато одного разу зробив мені подарунок, — промовив Ніко. — Зомбі.

Рейна витріщилася на нього.

— Що?

— Його звати Жуль-Альберт. Він француз.

— Е-е... французький зомбі?

— Аїд — не найкращий татко, але час від часу на нього находить, і він типу хоче краще знати свого сина. Гадаю, він подумав, що зомбі допоможе нам поладнати. Сказав, що Жуль-Альберт може бути моїм шофером.

Кутик роту Рейни смикнувся.

— Французький зомбі-шофер.

Ніко тільки тепер усвідомив, наскільки безглуздо це звучить. Він нікому не розповідав про Жуля-Альберта... навіть Хейзел. Але продовжив говорити:

— В Аїда є нав’язлива думка, ніби я мушу, ну, намагатися поводитися як сучасний підліток. Завести друзів. Призвичаїтися до двадцять першого століття. Він мав якесь туманне уявлення про те, що смертні батьки часто возять своїх дітей у різні місця. Сам він цього робити не міг, отже, його розв’язанням проблеми став зомбі.

— Який возив би тебе у торговельний центр. Або по забігайлівках.

— Еге. — Ніко починав заспокоюватися. — Бо ніщо не допоможе тобі знайти друзів швидше за зогнилий труп з французьким акцентом.

Рейна розсміялась.

— Вибач... не слід було з цього сміятись.

— Усе гаразд. Я це до чого... я теж не люблю говорити про батька. Та іноді, — промовив він, дивлячись їй в очі, — це потрібно.

Вираз обличчя Рейни став серйозним.

— Я не знала батька у його кращі часи. Тіла говорила, що він був добрішим, коли вона була дуже маленькою, до мого народження. Він був хорошим солдатом: безстрашним, дисциплінованим, розважливим у бою. Ще був вродливим. І міг бути дуже милим. Беллона благословила його, так само як багатьох моїх пращурів, але йому цього було недостатньо. Він хотів, аби вона стала його дружиною.

З лісу долинуло буркотіння тренера Хеджа, який писав листа. Три паперові літачки вже ширяли в повітрі, прямуючи лише богам відомо куди.

— Батько повністю присвятив себе Беллоні, — продовжила Рейна. — Одна справа — поважати силу війни. Зовсім інша — закохатись у неї. Не знаю, як це йому вдалось, але він завоював серце Беллони. Моя сестра народилась саме перед його останнім строком служби в Іраці. Він залишив армію з почестями, повернувся героєм. Якби... якби він зміг пристосуватися до цивільного життя, усе, можливо, було б гаразд.

— Але він не зміг.

Рейна похитала головою.

— Незабаром після повернення він востаннє зустрівся з богинею... це, е-е, причина мого народження. Беллона дала йому змогу зазирнути в майбутнє. Пояснила, чому наша родина така важлива для неї. Сказала, що Рим ніколи не згине, поки бодай хтось із нас живий і б’ється за рідну землю. Ці слова... гадаю, вона хотіла, щоб вони підбадьорили батька, але він став одержимим ними.

— Війну важко забути, — промовив Ніко, пригадавши П’єтро, сусіда з дитинства в Італії.

П’єтро повернувся з африканської кампанії Муссоліні живим і здоровим, але бомбардування ефіопських поселень гірчичним газом залишило невитравний відбиток на його душі.

Попри спеку, Рейна накинула на плечі плащ.

— Частиною біди став військовий невроз. Батько не припиняв думати про війну. А ще цей постійний біль — саморобна бомба залишила шрапнель у його плечі та грудях. Але це не все. За роки, поки я зростала... він змінився.

Ніко не відповідав. Ніхто ніколи не говорив з ним так відверто, хіба що Хейзел. Він наче спостерігав за зграєю птахів, які опустились на поле, і будь-який звук міг їх налякати.

— Він став параноїком, — промовила Рейна. — Гадав, що слова Беллони були попередженням про кінець нашої родини та римського спадку. Він усюди бачив ворогів. Збирав зброю. Перетворив дім на фортецю. Вечорами він зачиняв нас з Гілою в кімнатах. Якщо ми вислизали, кричав та кидався меблями... словом, ми до смерті його боялись. Іноді він навіть нас уважав за ворогів. Переконав себе, що ми шпигуємо за ним, хочемо зрадити. Потім почали з’являтися привиди. Мабуть, вони завжди там були, але батькове сум’яття пробудило їх і надало сил. Вони шепотіли до нього, живили його підозри. Зрештою, одного дня... не можу сказати напевне коли, але я усвідомила, що втратила батька. Він став одним з привидів.

Крижана хвиля здійнялась у грудях Ніко.

— Манія, — здогадався він. — Я вже бачив таке. Людина марніє, поки в ній не залишається нічого людського — тільки найгірші риси. Його божевілля...

З обличчя Рейни було видно, що від його пояснень жодної користі.

— Ким би він не став, — промовила вона, — з ним було неможливо жити. Ми з Гілою тікали з дому за першої нагоди, але зрештою... повертались... і зустрічалися з його гнівом. Ми не знали, як зарадити справі. Окрім нього у нас не було нікого. Коли ми повернулись востаннє, він... він був таким злим, що буквально палав. Він більше не міг торкатись речей фізично, але міг пересувати їх... як полтергейст. Він вирвав усю плитку з підлоги. Роздер диван. Зрештою жбурнув стілець і влучив ним у Гілу. Вона впала. Просто знепритомніла, але я подумала, що втратила її. Гіла стільки років захищала мене... тож я... я просто втратила голову. Схопила, що було попідруч — родову цінність, шаблю Пірата Конфресі. Я... я не знала, що вона з Імперського золота. Я кинулась на батькового духа і...

— Розчинила його.

Очі Рейни наповнились слізьми.

— Я вбила власного батька.

— Ні, Рейно, ні. Це був не він. Тільки привид. Навіть гірше — манія. Ти захищала сестру.

Вона покрутила срібну каблучку на пальці.

— Ти не розумієш. Батьковбивство — найгірший злочин для римлянина. Таке не пробачають.

— Ти не вбивала свого батька. Він вже був мертвим, — наполіг Ніко. — Ти розвіяла привида.

— Байдуже! — Рейна схлипнула. — Якщо про це дізнаються у Таборі Юпітера...

— Тебе стратять, — промовив незнайомий голос.

На краю лісу стояв римський легіонер у повній амуніції та з пілумом у руці. Пасмо брунатного волосся звисало на очі. Вочевидь, хлопцю ламали ніс, принаймні один раз, що робило його посмішку навіть більш зловісною.

— Дякую за зізнання, колишній преторе. Ви значно полегшили моє завдання.

XXX Ніко

Тренер Хедж обрав саме цю мить, щоб вирватись на галявину, розмахуючи паперовим літаком та горланячи:

— Чудові новини, народе! — Він закляк, побачивши римлянина. — О... не зважайте.

Хедж швидко зім’яв літак і з’їв його.

Рейна та Ніко підвелись. Аурум з Арґентумом метнулись до Рейни і загарчали на непроханого гостя.

Як він підійшов так близько, і ніхто його не помітив?

Ніко не розумів.

— Брайс Лоуренс, — промовила Рейна. — Новий Октавіанів собака на припоні.

Римлянин схилив голову. Його очі були зеленими, але не кольору морської хвилі, як у Персі... а радше кольору смердючого болота.

— В авгура багато собак на припоні, — промовив Брайс. — Я просто той, кому пощастило тебе знайти. Твого приятеля-грекуса, — він вказав підборіддям на Ніко, — було легко відстежити. Від нього аж смердить Підземним царством.

Ніко вийняв меч з піхов.

— Багато знаєш про Підземне царство? Влаштувати тобі візит?

Брайс розсміявся. Його передні зуби були двох різних відтінків жовтого.

— Гадаєш, мене можна налякати? Я нащадок Орка, бога порушених обітниць та одвічної кари. Я на власні вуха чув крики з Карних полів. Вони як музика для мене. Незабаром я додам до цього хору нову прокляту душу. — Він ошкірився до Рейни. — Батьковбивство, га? Октавіан буде в захваті від такої звістки. Ти заарештована за численні порушення римського закону.

— Те що ти тут — уже порушення римського закону, — відповіла Рейна. — Римляни не ходять на завдання поодинці. Місію мусить очолювати центуріон або хтось вищий за званням. Ти в пробатіо, і навіть це звання для тебе — помилка. Ти не маєш права заарештовувати мене.

Брайс знизав плечима.

— У воєнні часи деякі правила мусять бути гнучкими. Але не хвилюйся. Щойно я приведу тебе до суду, мене нагородять і зроблять повноправним членом легіону. Мабуть, навіть до центуріона підвищать. Не сумніваюсь, що після наступної битви з’являться вільні посади. Деякі офіцери не виживуть, особливо ті, які вірні неправильним людям.