Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 46)
Ніко і Хедж легко знайшли шлях назад до свого табору: Афіна Парфенос стояла на найвиднішому місці в околиці. У новій камуфляжній сітці вона блищала сріблом, наче надзвичайно яскравий сорокафутовий привид.
Вочевидь, Афіна Парфенос хотіла, щоб вони подорожували з користю для загальної освіти. Бо статуя приземлилась просто перед меморіальною дошкою з написом «БУФОРДСЬКА БІЙНЯ», на посипаній гравієм ділянці в напрямку «ніде» і «нікуди».
Намет Рейни ховався посеред гайку приблизно за тридцять ярдів від дороги. Неподалік стояв пам’ятник — сотні каменів, викладених у формі величезної могили та увінчані гранітним обеліском. Навколо лежали зів’ялі вінки та роздавлені букети штучних квітів, через що місце. здавалось ще більш сумним.
Аурум та Арґентум грались у лісі з тренерським м’ячем для гандболу. Після ремонту від амазонок металеві собаки стали жвавими та грайливими... на відміну від їхньої власниці.
Рейна сиділа на вході до намету, схрестивши ноги та втупивши очі в обеліск. Вона майже не розмовляла після Сан-Хуана. А ще вони не зустріли жодного чудовиська за ці два дні, що бентежило Ніко. Від мисливиць чи амазонок не було жодних звісток. Друзі гадки не мали, що сталось з Гілою, Талією чи Оріоном.
Ніко не любив мисливиць Артеміди. Окрім собак та соколів, їхніми неодмінними супутниками були нещастя. Його сестра загинула після того, як приєдналася до мисливиць. А потім їхнім ватажком стала Талія Грейс і почала набирати до лав ще більше юних дівчат, що дратувало Ніко — таке враження, ніби загибель Б’янки можна так легко забути. Наче її можна замінити.
Коли Ніко прокинувся у «Баррачіні» та знайшов записку мисливиць про викрадення Рейни, він від люті розтрощив усе подвір’я. Мисливиці знову вкрали у нього когось важливого.
На щастя, він повернув Рейну, але йому не подобалось, якою похмурою вона стала. Щоразу, коли він намагався дізнатися у неї про випадок на Кальє Сан-Хосе — про тих привидів на балконі, що витріщались на неї та пошепки у чомусь звинувачували, — Рейна закривалась від нього.
Ніко дещо знав про привидів. Впускати їх у свою голову було небезпечно. Він хотів допомогти Рейні, але оскільки його власним підходом було давати труднощам раду самотужки, Ніко чудово розумів, чому претор робить так само.
Вона підвела очі на них.
— Я зрозуміла.
— Що це за пам’ятка? — запитав Хедж. — Чудово, бо це питання цілий день мене бентежить.
— Битва при Ваксхо, — промовила вона.
— А, справді... — Хедж кивнув зі знаючим видом. — Аюта була колотнеча.
Ніко намагався визначити, чи немає поблизу неспокійних духів, але нічого не відчув. Незвично для поля битви.
— Ти впевнена?
— 1780 рік, — промовила Рейна. — Американська революція. Більшість колоніальних лідерів були грецькими напівбогами. Британські генерали були римськими.
— Тому що Англія тих часів нагадувала Рим, — припустив Ніко. — Зростаюча імперія.
Рейна підняла зламаний букет.
— Гадаю, я знаю, чому ми приземлились тут. Це моя провина.
— Ой, та годі вже тобі, — докорив їй тренер, — ніхто не винний у виникненні буфордського «Швидко-маркету». Такі речі трапляються самі собою.
Рейна вщипнула вицвілу пластикову квітку.
— Під час революції чотириста американців потрапили в оточення британської кінноти. Колоніальні загони здались, але британці жадали крові, тому перебили американців навіть після того, як ті викинули зброю. Майже ніхто не вижив.
Напевно, це мусило шокувати Ніко. Та після подорожей підземним світом і стількох розповідей про зло та смерть бійня воєнних часів його навіть не дивувала.
— Але до чого тут ти, Рейно?
— Британським головнокомандувачем був Банастр Тарлетон.
Хедж фиркнув.
— Чув про такого. Ще той псих. Його називали М’ясником Бенні.
— Так... — Рейна з тремтінням зітхнула. — Він був сином Беллони.
— О. — Ніко витріщився на величезну могилу. Його досі бентежило, що він не відчуває жодних привидів. Сотні солдатів полягло на цьому місці... тут хоч
Він сів біля Рейни і вирішив ризикнути.
— Отже, ти гадаєш, нас затягнуло сюди, тому що ти якось поєднана з цими привидами. Як було у Сан-Хуані?
Він долічив до десяти, але вона так само мовчки крутила в руках пластиковий букет.
— Я не хочу говорити про Сан-Хуан.
— Але це необхідно. — Ніко почувався чужим у власному тілі. Чому він підштовхує Рейну ділитись почуттями? Це проти його звички і взагалі не його справа. Проте він продовжив говорити: — Головна відмінна риса привидів — втрачений голос. Мільйони таких блукають Асфоделевими луками, намагаючись пригадати, хто вони. Знаєш, чому вони стали такими? Тому що за життя ніколи не висловлювали своїх думок. Завжди обирали промовчати, так і залишившись непочутими. Твій голос — це твоя особистість. Якщо не користуєшся ним, — додав він, знизавши плечима, — ти вже на півшляху до Асфоделя.
Рейна насупила брови.
— Це так ти людям настрій поліпшуєш?
Тренер Хедж кахикнув.
— Ваші теревені стають занадто напруженими для мене. Піду листа напишу.
Він узяв нотатник і попрямував до лісу. За минулу добу Хедж написав цілу купу листів — вочевидь, не тільки до Меллі. Він відмовлявся ділитись подробицями, але натякнув, що якісь його давні друзі можуть допомогти їм із завданням. Ніко навіть не міг припустити, про кого йдеться. Тренер міг писати будь-кому, навіть Джекі Чану.
Ніко відкрив пакет з крамниці. Витягнув звідти коробку вівсяних кремових тістечок і запропонував Рейні.
Вона зморщила носа.
— На вигляд, наче зачерствіли ще у часи динозаврів.
— Може, й так. Але останнім часом у мене скажений апетит.
Рейна взяла одне тістечко і відкусила.
— Привиди з Сан-Хуана... це мої пращури.
Ніко чекав. Вітерець зашурхотів камуфляжною сіткою на Афіні Парфенос.
— Рід Рамірез-Ареллано дуже давній, — продовжила Рейна. — Усіх подробиць я не знаю, але мої пращури жили в Іспанії, коли та була ще римською провінцією. Мій прапра... не знаю скільки ще там цих пра... прадід був конкістадором. Він прибув у Пуерто-Ріко разом з Понсе де Леоном.
— Один з привидів на балконі був у конкістадорських обладунках, — пригадав Ніко.
— Це він.
— Отже... уся твоя родина бере початок від Беллони? Я гадав, ви з Гілою її дочки, а не дальні нащадки.
Занадто пізно Ніко зрозумів, що не треба було згадувати про Гілу. На обличчі Рейни промайнув розпач, але вона швидко його приховала.
— Ми — її дочки. Перші кровні діти Беллони в родині Рамірез-Ареллано. Але Беллона завжди сприяла нашому роду. Вона ще кілька тисячоліть тому передбачила, що ми зіграємо вирішальні ролі у багатьох війнах.
— Що ти й робиш.
Рейна струсила крихти з підборіддя.
— Мабуть. Деякі мої пращури були героями. Деякі — злодіями. Ти бачив привида з дірками від куль у грудях?
Ніко кивнув.
— Пірат?
— Найвідоміший в історії Пуерто-Ріко. Його всі називали Пірат Кофресі, але справжнє прізвище в нього — Рамірез-Ареллано. Наш будинок, родинну віллу, збудовано на кошти від заритих ним скарбів.
На мить Ніко знову відчув себе малим хлоп ям. Йому закортіло бовкнути: «Оце круто!» Він був схиблений на піратах ще до того, як захопився «Міфами та Магією». Мабуть, це стало однією з причин, чому його так приваблював Персі — син морського бога.
— А інші привиди? — поцікавився він.
Рейна відкусила ще один шматочок тістечка.
— Хлопець у військово-морській уніформі... мій двоюрідний прадід з часів Другої світової, перший латиноамериканський капітан підводного човна. Суть ти зрозумів. Багато воїнів. Беллона була нашою покровителькою впродовж багатьох поколінь.
— Але ніколи не мала дітей-напівбогів у вашій родині... до тебе.
— Вона... вона закохалась у мого батька, Джуліана. Він служив в Іраці. Він... — голос Рейни обірвався. Вона жбурнула геть пластиковий букет. — Я не можу. Не можу про нього говорити.