Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 38)

— Краще. А ну, відійди трошки. — Фібі кинула хустинку на підлогу, і та миттєво розгорнулась у похідний намет площею десять на десять. — З кондиціонером. І вміщує чотирьох людей. Ще там є буфетний столик та спальні мішки. Що б ви туди не поклали, усе зменшиться разом із наметом. Ну, у розумних межах... не намагайтесь запхати туди свою статую.

Селін хихикнула.

— Якщо твої подорожні товариші чоловічої статі почнуть дратувати, завжди можеш залишити їх усередині.

Наомі нахмурилась.

— Це не спрацює... чи спрацює?

— Словом, — продовжила Фібі, — ці намети дивовижні. У мене є точнісінько такий самий. Постійно ним користуюсь. Коли схочеш його закрити, команда — «Актеон».

Намет згорнувся у крихітний прямокутник. Фібі підняла його, запхала у мішечок і вручила Рейні.

— Я... я не знаю, що сказати, — затиналась Рейна. — Дякую.

— Та що ти... — Фібі знизала плечима. — Меншої дрібниці...

За п’ятдесят футів з шумом розчинились двері. Якась амазонка вибігла просто до Гіли. На ній був чорний брючний костюм, а її довге каштанове волосся було стягнуте у хвостик на потилиці.

Рейна впізнала її. Дівчина брала участь у битві за Табір Юпітера.

— Кінзі, так?

Дівчина неуважно кивнула їй.

— Преторе.

Вона прошепотіла щось Гілі на вухо.

Обличчя цариці амазонок спохмурніло.

— Зрозуміло. — Вона глянула на Рейну. — Щось не гаразд. Ми втратили зв’язок із передовою обороною. Боюсь, Оріон...

Позаду Рейни вибухнули металеві двері.

XXIV Рейна

Рейна потягнулась до меча... і усвідомила, що його немає.

— Забирайтесь звідси! — Фібі приготувала лук.

Селін та Наомі помчали до повитих димом дверей, але майже одразу звалились додолу, вражені чорними стрілами.

Фібі заревіла у гніві. Вона відповіла залпом власних стріл, а амазонки ринули вперед зі здійнятими щитами та мечами.

— Рейно! — Гіла потягнула її за руку. — Ходімо!

— Не можна...

— Моя охорона виграє нам час! — гаркнула Гіла. — Ти мусиш закінчити похід!

Рейна ненавиділа себе тієї миті, але побігла за Гілою.

Вони дістались бокових дверей. Рейна озирнулась. Сонмище вовків — сірих, як ті, що були в Португалії, — линули у сховище. Амазонки поквапились їм назустріч. Біля повитих димом дверей лежали нерухомо тіла полеглих: Селін, Наомі та Фібі. Руда мисливиця, яка прожила тисячі років, тепер лежала, розпластавшись на землі; очі вирячені від потрясіння, живіт проколотий величезною червоно-чорною стрілою. Амазонка Кінзі кинулась у напад, в її руках проблиснули довгі ножі. Вона перестрибнула через тіла і пірнула в дим.

Гіла потягнула Рейну до тунелю. Разом вони побігли.

— Вони всі помруть! — загорланила Рейна. — Ми повинні щось...

— Не будь дурепою, сестро! — Гілині очі блищали від сліз. — Оріон перехитрив нас. Перетворив западню на різню. Тепер ми можемо тільки затримати його, поки ти тікатимеш. Ти мусиш доставити статую грекам та перемогти Гею!

Вона провела Рейну сходами. Вони пройшли крізь лабіринт коридорів, а потім повернули й опинились у роздягальні. Перед ними стояв велетенський сірий вовк, але звір не встиг навіть заричати. Гіла луснула його поміж очей. Вовк звалився додолу.

— Сюди. — Гіла побігла до найближчого ряду шафок. — Твоя зброя всередині. Поквапся.

Рейна схопила ніж, меч та рюкзак, а потім погналась за сестрою нагору металевими гвинтовими сходами.

Сходи уперлись у стелю. Гіла повернулась і суворо поглянула на неї.

— У мене бракує часу все пояснювати. Просто зберись з силами. І тримайся поряд.

«Що може бути гіршим за те, що вони щойно побачили», — подумала Рейна. Гіла штовхнула люк, і вони видерлись у... свій старий дім.

Вітальня була точнісінько такою, якою її пам’ятала Рейна. Крізь матове скло на стелі пробивалося слабке світло. На голих білих стінах так само не було прикрас. Самотньо стояли меблі — дубові, стальні та з білої шкіри — бездушні та безликі. Обабіч кімнати відкривалися тераси, крізь які маленькій Рейні завжди здавалось, що за нею хтось спостерігає (тому що зазвичай так і було).

Батько зробив усе, щоб перетворити сторічну гасієнду[14] на сучасний дім. Він додав скляну стелю, перефарбував усе в білий колір, щоб було світліше та просторіше. Та все, чого він досягнув, — зробив місце схожим на охайний труп в новому костюмі.

Вихід з люка був у масивному каміні. Навіщо їм узагалі був потрібен камін у Пуерто-Ріко? Рейна цього не розуміла. Та вони з Гілою часто вдавали, ніби він — їхнє таємне укриття, де батько їх не знайде. Вони любили уявляти, що варто ступити всередину — й опинишся у будь-якому іншому місці.

Тепер Гіла зробила це правдою. Вона з’єднала своє підземне сховище з будинком дитинства.

— Тіло...

— Я сказала тобі, на це бракує часу.

— Але...

— Тепер це мій будинок. Я записала його на себе.

— Ти зробила що?

— Мені набридло тікати від минулого, Рейно. Я вирішила повернути його собі.

Рейна оціпеніло витріщилась на сестру. Можна повернути телефон або сумку, загублені в аеропорту. Можна повернути навіть сміття зі сміттєвого бака, якщо дуже хочеш. Але цей дім, і те що тут трапилось? Навіщо це повертати?

— Сестро, — промовила Гіла, — ми марнуємо час. Ти йдеш чи ні?

Рейна придивилась до балконів. Якась її частина сподівалась побачити, як мерехтять біля поручнів сяючі постаті.

— Ти бачила їх?

— Когось бачила.

— Тата?

— Авжеж ні, — гаркнула Гіла. — Ти знаєш, що він пішов назавжди.

— Я нічого такого не знаю. Як ти могла повернутись? Навіщо?

— Щоб зрозуміти! — крикнула Гіла. — Хіба ти не хочеш знати, як він став таким?

— Ні! Привиди не дають відповідей, Гіло. Ти краще за будь-кого маєш це розуміти...

— Я йду. Твої друзі за кілька кварталів звідси. Йдеш зі мною, чи мені сказати їм, що ти померла, загубившись у минулому?

— Не я придбала це місце!

Гіла розвернулась і рушила до парадних дверей.

Рейна оглянула місце наостанок. Вона пам’ятала свій останній день тут, себе десятирічну. Майже чула розгніваний батьків рев, що пронизав усю кімнату, і хор виючих привидів на балконах.

Вона кинулась до виходу. Вирвалась у тепле денне світло і побачила, що вулиця не змінилась: похилі пастельні будиночки, блакитна бруківка, десятки котів, що сплять під машинами або в тіні бананових дерев.

Рейна б затужила за минулим... але її сестра стояла за кілька футів, віч-на-віч з Оріоном.

— Оце так, — посміхнувся велетень. — Дві дочки Беллони разом. Чудово!

Рейна відчула особисту образу.