Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 40)

Він відкинув Гілу копняком на капот старенького «шевроле». Півдюжини котів вибігли з-під авто. Велетень розвернувся, в руках невідомо звідки з’явився кинджал. Рейна ледве ухилилась від клинка.

Вона знову уколола, розірвавши його шкіряну куртку, але ледве зачепивши груди.

— Ти добре б’єшся, преторе, — визнав він. — Але недостатньо добре, щоб вижити.

Рейна наказала клинку витягнутися у пілум.

— Моя смерть — ніщо.

Якщо її друзі зможуть мирно продовжити завдання, вона з готовністю загине в бою. Але спочатку цей велетень відчує такий біль, що ніколи не забуде її імені.

— А як щодо смерті сестри? — запитав Оріон. — Це теж ніщо?

Рейна не встигла й оком змигнути, як він випустив стрілу у груди Гіли. Рейна скрикнула, але Гіла якимсь чином зловила стрілу.

Вона зісковзнула з капоту авто і розламала древко однією рукою.

— Я — цариця амазонок, йолопе. Я ношу царський пояс. З силою, яку він дарує, я помщуся за амазонок, яких ти вбив.

Гіла вхопилась за переднє крило «шевроле» і жбурнула цілу автівку в Оріона так легко, наче плескала у нього водою з басейну.

Автівка притиснула Оріона до стіни сусіднього будинку. Тріснула штукатурка. Впало бананове дерево. Ще більше котів кинулись навтіки.

Рейна побігла до велетня, але той уже з ревом відсунув авто.

— Ви помрете разом! — пообіцяв він. У його луці з’явились дві стріли, на повну силу натягнулась тятива.

І тоді дахи з шумом вибухнули.

— ПОМРИ! — Глісон Хедж приземлився просто за Оріоном і обрушив на його голову бейсбольну битку з такою силою, що Оріон ледь не зламався навпіл.

Тієї самої миті на бруківку перед велетнем опустився Ніко ді Анжело і розрубав тятиву лука. Шківи та шестерні зі свистом і скрипом заоберталися. Струна лука відскочила і, наче батіг, з силою в сотні футів ляснула Оріона по носу.

— А-А-А-А-А-А! — Оріон похитнувся і впустив лук.

На даху з’явились мисливиці Артеміди і почали обстрілювати велетня срібними стрілами, поки той не став схожим на сяючого дикобраза. Оріон розгублено хитався, тримаючись за ніс; з його обличчя лився золотий іхор.

Хтось ухопив Рейну за руку.

— Ходімо! — Це була Талія Грейс.

— Іди з нею! — наказала Гіла.

Серце Рейни розривалось.

— Сестро...

— Йди! ЗАРАЗ! — Ті самі слова Гіла сказала їй шість років тому, в ніч, коли вони втекли з батькового дому. — Я затримаю Оріона наскільки зможу.

Гіла схопила велетня за ногу, різким рухом повалила його на землю і метнула на кілька кварталів уздовж Кальє Сан-Хосе, чим добряче перелякала ще кілька дюжин котів. Мисливиці побігли по дахах, випускаючи у велетня стріли, що вибухали та охоплювали його грецьким вогнем.

— Твоя сестра має рацію, — промовила Талія. — Тобі треба йти.

Ніко і Хедж плюхнулись біля неї, обидва з дуже задоволеними виразами обличчя. Вони, вочевидь, відвідали сувенірну крамницю в «Баррачіні», де замінили свої брудні, подерті футболки на щось більш тропічне і кричуще.

— Ніко, — промовила Рейна, — ти...

— Ані слова про футболку, — застеріг він. — Ані слова.

— Чому ти пішов мене шукати? — випалила вона. — Ти міг втекти. Велетень відстежував мене. Якби ти просто залишив...

— Не треба подяки, пиріжечок, — буркнув тренер. — Ми не збираємось йти без тебе. А тепер нумо...

Він поглянув через Рейнине плече і його голос обірвався.

Рейна озирнулась.

На балконах батьківського дому скупчилися сяючі постаті: чоловік з роздвоєною бородою і в іржавих конкістадорських обладунках; ще один бородач у піратському вбранні вісімнадцятого століття, у сорочці, продірявленій кулями; жіночка у кривавій нічній сорочці; капітан морського флоту США у білому костюмі; ще дюжина інших, знайомих Рейні з дитинства — усі свердлять її осудливим поглядом, а їхні голоси шепочуть у голові: «Зрадниця-Вбивця.»

— Ні... — Рейні наче знову було десять. Їй захотілось скрутитись клубком у кутку своєї кімнати і затиснути долонями вуха, щоб шепіт припинився.

Ніко взяв її за руку.

— Хто вони, Рейно? Що вони?

— Не можу, — заблагала вона. — Не... не можу.

Вона стільки років зводила цю греблю, щоб стримувати страх. Тепер греблю прорвало — і всі сили наче віднесло хвилею.

— Все гаразд. — Ніко втупив очі у балкони. Привиди зникли, але Рейна знала, що вони ще там. Вони завжди там. — Ми заберемо тебе звідси, — пообіцяв Ніко. — Ходімо.

Талія взяла Рейну за другу руку. Вчотирьох вони побігли до ресторану й Афіни Парфенос. Позаду болісно ревів Оріон, вибухав грецький вогонь, а в голові Рейни досі шепотіли голоси: «Вбивця. Зрадниця. Ти ніколи не втечеш від свого злочину».

XXV Джейсон

Джейсон піднявся зі свого смертного одра, щоб потонути разом з рештою команди.

Корабель так несамовито хитався, що хлопцеві довелось поповзом вибиратись з лазарету. Корпус скрипів. Двигун стогнав, наче вмираючий віл. Ніка в стайні намагалась перекричати рев вітру: «СТАРАЙСЯ ДУЖЧЕ, БУРЕ! ВИКЛАДАЙСЯ НА СТО ДЕСЯТЬ ВІДСОТКІВ!»

Джейсон видерся сходами на середню палубу. Ноги тряслись. Голова йшла обертом. Корабель накренився ліворуч, кинувши його на протилежну стіну.

Хейзел вивалилась зі своєї каюти, тримаючись за живіт.

— Ненавиджу океан!

Коли вона помітила його, її очі округлились.

— Навіщо ти піднявся з ліжка?

— Я йду нагору! — наполіг він. — Я можу допомогти!

Хейзел хотіла було заперечити. Тоді корабель накреннвся праворуч. Вона похиталась до вбиральні, затуляючи рота долонею.

Джейсон поплентався сходами. Він уже півтори доби не залишав ліжка, відтоді як несподівано занедужав одразу після повернення дівчат зі Спарти. М’язи бунтували проти його зусиль. Живіт кололо так, наче позаду стояв Майкл Варус і не припиняв його штрикати та горланити: «ПОМРИ ЯК РИМЛЯНИН! ПОМРИ ЯК РИМЛЯНИН!»

Джейсон придушив біль. Він стомився від опіки друзів та від їхнього занепокоєного шепоту. Втомився від снів, у яких з нього роблять шашлик. Він згаяв достатньо часу на цю рану. Вона або вб’є його, або ні. Який сенс сидіти й чекати, поки якась подряпина на животі вирішує його долю. Треба допомогти друзям.

Якимсь дивом він видерся на палубу.

Від побаченого його почало нудити, ледве не як Хейзел. Хвиля розміром з хмарочос обрушилась на передню палубу і змила в море носові балісти та половину перил. Вітрила розірвало на шмаття. Усюди спалахували блискавки, наче прожектори освітлюючи море. Дощ хльоскав Джейсона по обличчю. Хмари були такими темними, що він не міг зрозуміти, день зараз чи ніч.

Команда робила усе можливе... та цього було мало.

Лео прив’язав себе до штурвала еластичним шнуром. Ідея, мабуть, здалась йому чудовою, коли він почав її втілювати, але тепер з кожним ударом хвилі його відкидало геть, а потім смикало назад просто на контрольну панель, наче м'ячик на резинці.

Пайпер з Аннабет намагались урятувати такелаж. Після Спарти дівчата почали чудово працювати в команді: вони розуміли одна одну без слів, що було дуже доречно, оскільки через бурю однаково нічого не було чутно.

Френк — принаймні Джейсон припускав, що це Френк, — перетворився на горилу. Він висів догори ногами за правим бортом. Нелюдська сила та гнучкі ступні допомагали йому триматись, поки він порався біля зламаних весел. Вочевидь, команда намагалась підняти корабель у повітря, та навіть якби їм вдалось злетіти, Джейсон сумнівався, що у небі буде безпечніше.

Навіть Фестус намагався допомагати. Він дмухав вогнем на дощ, хоча це зовсім не бентежило бурю.

До ладу діло йшло в одного лише Персі. Він стояв біля грот-щогли, витягнувши руки, наче канатоходець. Щоразу коли корабель кренився, Персі штовхав остов у протилежний бік, і той вирівнювався. Хлопець здіймав гігантські водяні кулаки з океану і обрушував їх на великі хвилі, перш ніж ті доходили до палуби, тож здавалось, що океан лупцює самого себе по обличчю.

Джейсон усвідомив, що за такого шторму корабель давно б перекинуло або розтрощило, якби не зусилля Персі.

Джейсон похитався до щогли. Лео крикнув: «Повертайся вниз!», але Джейсон тільки відмахнувся від нього. Він доплентався до Персі та вхопився за його плече.

Персі кивнув, наче мовляв: «Здорово». Він не здавався здивованим і не вимагав, щоб Джейсон повернувся в медпункт. І Джейсон був за це вдячний.