Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 35)

Рейна сумнівалась, що зможе змінити його почуття, але хотіла, щоб у нього була підтримка. Усі герої на це заслуговують. Саме для цього існує Дванадцятий Легіон. Ти приєднуєшся до інших, аби боротись за спільну справу. Ти не сам. У тебе є друзі, які тебе поважають. І навіть якщо ти залишаєш службу, тобі є місце в громаді. Жодний напівбог не повинен страждати так, як Ніко.

Уже двадцять п’яте липня. Сім днів до першого серпня. Теоретично цього більш ніж достатньо, аби дістатися Лонг-Айленду. Коли вони закінчать свій похід, якщо закінчать, вона подбає про те, щоб про хоробрість Ніко дізналися всі.

Вона скинула рюкзак і спробувала підкласти його Ніко під голову, але пальці пройшли крізь хлопця так, наче він був тінню. Рейна відірвала руку.

Оціпенівши від жахливого передчуття, вона спробувала ще раз. Цього разу їй вдалося підняти його шию та підкласти рюкзак. Його шкіра була холодною, але в цілому, нормальною.

Просто примарилося?

Ніко витратив стільки сил на стрибки... і, можливо, почав остаточно зливатись з тінями. Якщо він виснажуватиме себе ще сім днів...

Шум блендера відірвав її від думок.

— Хочеш смузі? — запитав тренер. — Цей з ананасом, манго, апельсином та бананом, і щедро засипании кокосовою стружкою. Я називаю його «Геркулес»!

— Н-ні, дякую. — Вона поглянула на балкони навколо атріума. Їй досі здавалось підозрілим, що в ресторані безлюдно. Приватна вечірка. Г.П.В. — Тренере, я хочу перевірити другий поверх. Не подо...

Зір вловив якийсь рух. На балконі праворуч стояла темна постать. Ще вище, на краю даху, з’явились інші силуети, що чітко виділялись на тлі помаранчевих хмар.

Рейна оголила меч, але було запізно.

Срібний блиск, ледве чутний свист — і щось тонке та гостре вп’ялось у її шию. В очах попливло. Кінцівки стали наче спагеті. Дівчина звалилась на землю біля Ніко.

Крізь туман в очах Рейна побачила своїх собак, які підбігли до неї, але потім застигли з розкритими пащами і попадали.

З бару пролунав крик Хеджа:

— Агов!

Знову свист. Тренер впав зі срібним дротиком у шиї.

Рейна намагалася промовити: «Прокинься, Ніко». Але голос не слухався. Її тіло знешкодили, точнісінько як і її металевих собак.

Темні постаті вишикувались на даху. Півдюжини зістрибнули вниз, безшумно та граційно.

Один силует нахилився до Рейни. В її очах він був тільки сірою плямою.

— Заберіть її, — промовив приглушений голос.

На голову Рейни натягнули мішок.

«Так я і помру? — безмовно запитала себе вона. — Навіть без бою».

Потім усе стало несуттєвим. Кілька пар грубих рук підхопили її, наче важку шафу. Вона знепритомніла.

XXII Рейна

Відповідь прийшла до Рейни, перш ніж вона повністю отямилася.

Ініціали на вивісці в «Баррачіні»: «Г.П.В.»

— Не смішно, — пробурмотіла вона собі під ніс. — Ані трохи не смішно.

Багато років тому Лупа навчила її, як спати неміцно, швидко прокидатися та бути готовою до бою. Тепер, коли до неї повернулися відчуття, вона скористалась становищем.

Мішок досі вкривав її голову, але не стискав шию. Її прив’язали до дерев’яного стільця. Мотузки міцно стискали ребра. Її руки були скутими позаду, але ноги на щиколотках — вільними.

Викрадачі або недбалі, або не очікували, що вона так швидко оговтається.

Рейна засмикала пальцями рук та ніг. Яким би не був транквілізатор, його дія минула.

Десь попереду залунали крізь коридор кроки. Звук наближався. Рейна розслабила м’язи й опустила підборіддя на груди.

Клацнув замок. Заскрипіли двері. Судячи зі звуків, Рейна була замкнена в маленькій кімнаті з цегляними або бетонними стінами — підвалі або коморі. У кімнату ввійшла одна людина.

Рейна визначила відстань. Не більше п’яти футів.

Вона кинулась уперед і розвернулась так, щоб ніжки стільця обрушились на викрадача. Стілець зламався від удару. Викрадач впав з болісним крекотом.

Крики з коридору. Ще кроки.

Рейна скинула мішок з голови. Вона впала на спину, просунула ноги над мотузкою на руках, і знову вскочила на ноги. Її викрадач — дівчина у сірому камуфляжі — напівпритомно лежала на підлозі; на поясі висів ніж.

Рейна схопила ніж, придавила дівчину коліном до підлоги та притиснула ніж до її шиї.

У дверях стовпились ще три дівчини. Дві оголили ножі. Третя вклала стрілу в лук.

На мить усі застигли.

Сонна артерія заручниці Рейни пульсувала під лезом ножа. Дівчина не ворушилась, що було розважливо з її боку.

Рейна подумки розглянула можливі варіанти того, як здолати трьох дівчат у дверях. Усі вони носили сірі камуфляжні футболки, вицвілі джинси, чорні кросівки та пояси з кишенями, наче зібрались у похід або... на полювання.

— Ви мисливиці Артеміди, — збагнула Рейна.

— Обережно, — промовила дівчина з луком. Її скроні були виголені, але маківку вкривало довге руде волосся. — Поки що ти справляєш не найкраще враження.

Дівчина на підлозі видихнула, але Рейна знала цей трюк — спроба послабити хватку супротивника. Рейна ще ближче притиснула ніж до шиї заручниці.

— Це ви справляєте не найкраще враження, — промовила вона, — якщо гадаєте, що на мене можна напасти та взяти в полон. Де мої друзі?

— Цілі й неушкоджені. Там, де ти їх залишила, — запевнила руда. — Слухай, ти одна проти трьох, і в тебе зв’язані руки.

— Саме так, — огризнулась Рейна. — Покличте сюди ще шістьох ваших — і тоді буде чесний бій. Я вимагаю, щоб ви відвели мене до вашого ватажка, Талії Грейс.

Руда закліпала очима. Її товаришки стурбовано стиснули ножі.

Заручниця на підлозі затряслась. Рейна подумала, що у дівчини припадок, але потім усвідомила, що та сміється.

— Що смішного? — поцікавилася Рейна.

Дівчина відповіла сиплим шепотом:

— Джейсон розповідав мені, що ти вправна. Але не зазначив наскільки.

Рейна уважніше придивилась до заручниці. Їй було приблизно шістнадцять. Недбало підстрижене, коротке темне волосся та сліпучі блакитні очі. На чолі поблискувала срібна діадема.

— Ти Талія?

— І я з радістю все поясню, — промовила Талія, — якщо ти не переріжеш мені горлянку.

Мисливиці провели її крізь лабіринт коридорів. Стіни були з бетонних блоків, пофарбовані в колір хакі та позбавлені вікон. Освітлювали катакомби тільки тьмяні флуоресцентні лампи, розташовані за двадцять футів одна від одної. Коридори звивалися, повертали та вигинались у протилежний бік, але руда мисливиця, Фібі, упевнено вела всіх уперед. Вона, здавалось, знала, куди йде.

Талія Грейс ледве пленталась позаду, тримаючись за ребра у місці, куди Рейна вдарила її стільцем. Їй напевно було боляче, але очі весело блищали.

— Ще раз перепрошую, що викрали тебе, — промовила вона, хоч зовсім не здавалось, що вона шкодує. — Це таємне сховище. В амазонок свої правила...

— Амазонки. Ти працюєш на них?

— З ними, — виправила Талія. — Ми співпрацюємо. Іноді амазонки відправляють до нас новобранців. Іноді, якщо нам потрапляють дівчата, які не хочуть вічно дівувати, ми відправляємо їх амазонкам. В амазонок немає такої обітниці.

Одна з мисливиць фиркнула з відразою.

— Тримають рабів у нашийниках та помаранчевих комбінезонах. Я радше зграю собак собі заведу.

— Їхні чоловіки не раби, Селін, — докорила їй Талія. — Всього лише підлеглі. — Вона глянула на Рейну. — Амазонки та мисливиці не в усьому збігаються думками, та оскільки Гея заворушилась, ми почали тісно співпрацювати. З усіма цими чварами між таборами... ну, комусь же треба давати раду чудовиськам. Наші сили розсіяні континентом.

Рейна потерла сліди від мотузок на зап’ястках.