Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 34)

Вона поставила під Аресові ноги ріг достатку. Чарівний артефакт настільки звик до її почуттів, що помножував її злість, любов чи скорботу. Вона сподівалась, що богам страху таке сподобається. Або, можливо, вони просто будуть вдячні за свіжі фрукти та овочі на додачу до звичного раціону.

— Я налякана до смерті, — промовила вона. — Я ненавиджу зізнаватись у цьому. Але приймаю, що це необхідно.

Пайпер змахнула мечем та відтяла бронзову голову Ареса.

— Ні! — заволав Мімас.

Язики полум’я вирвались з шиї статуї. Вони завирували навколо Пайпер, наповнюючи кімнату вогняною бурею почуттів: ненавистю, страхом, але і любов’ю — тому що ніхто не йде на війну без турботи про найцінніше: товаришів, родину, дім.

Пайпер розкинула руки і махи зробили її серцем виру.

«Ми відгукнемось на твій заклик, — прошепотіли вони в її голові. — Лише раз, коли тобі знадобляться біль, розруха і смерть. Ми довершимо твоє зілля».

Полум’я зникло разом з рогом достатку. Закута статуя Ареса розсипалась на пил.

— Дурне дівчисько! — Мімас ринув на неї, забувши про Аннабет. — Махи залишили тебе!

— Або залишили тебе, — промовила Пайпер.

Мімас здійняв молот, але Аннабет не вагалась. Вона встромила меч у велетневе стегно. Той, утративши рівновагу, похитнувся вперед. Пайпер спокійно підійшла і встромила меч у його живіт.

Мімас звалився долілиць під найближчою аркою. Щойно він підвів голову, від стіни відпало кам’яне обличчя Жаху і подарувало велетню тисячокілограмовий поцілунок.

Велетнів крик раптово ущухнув. Його тіло завмерло і вже за мить перетворилося на двадцятифутову купку попелу.

Аннабет витріщилась на Пайпер.

— Що це щойно сталось?

— Точно не знаю.

— Пайпер, це було дивовижно, але ті вогняні духи, яких ти випустила...

— Махи.

— Як вони допоможуть нам із зіллям, яке ми шукаємо?

— Не знаю. Вони сказали, що я зможу викликати їх, коли настане час. Може, Артеміда та Аполлон пояснять...

Частина стіни відламалась, наче уламок криги від айсберга.

— Треба забиратись, — сказала Аннабет.

— Я вже працюю над цим, — відповіла Пайпер.

— І, ну, гадаю, це вухо — твій трофей.

— Гидота.

— Вийде чудовий щит.

— Ой, замовкни, Чейз. — Пайпер звернула очі до іншої арки, над якою досі висіло обличчя Страху. — Дякую, брати, що допомогли вбити велетня. Мені потрібна ще одна послуга — вихід. І не сумнівайтесь, я добряче налякана. Я пропоную вам... гм... це миле вухо як жертву.

Кам’яне обличчя не відповіло. Відламався ще один шматок стіни. Стеля вкрилася візерунком з тріщин.

Пайпер схопила Аннабет за руку.

— Ми пройдемо крізь цю арку. Якщо спрацює, опинимось угорі.

— А якщо ні?

Пайпер подивилась в обличчя Страху.

— От і з’ясуємо.

Кімната обвалилась, але дівчата вже пірнули в темряву.

XXI Рейна

Принаймні не закинуло на черговий круїзний лайнер.

Після стрибка з Португалії вони опинились посеред Атлантичного океану, де Рейна цілий день тільки те й робила, що стирчала біля басейну лайнера «Королева Азорських островів» та відганяла дітлахів від Афіни Парфенос, яку ті прийняли за водну гірку.

На жаль, наступний стрибок привів Рейну додому.

Їхня трійця з’явилась за десять футів над землею, а точніше, над ресторанним двориком, який Рейна одразу впізнала. Вона з Ніко впала на велику пташину клітку, що тієї самої миті розвалилася, скинувши їх разом з трьома дуже збентеженими папугами на клумбу з папоротями. Тренер Хедж упав на навіс над баром. Афіна Парфенос з глухим стуком приземлилась на ноги, розтрощивши столик та перекинувши темно-зелену парасольку. Тепер парасолька висіла на статуї Ніки в Афіниних руках, тож здавалося, ніби богиня мудрості тримала тропічний коктейль.

— Га! — заволав тренер Хедж.

Навіс розірвався. Сатир гепнувся за барну стійку під гуркіт пляшок та склянок. Але тренер швидко оговтався. Він скочив на ноги, тримаючи в руках дюжину мініатюрних пластикових мечів, схопив банку содової та пригостив себе напоєм.

— Я в раю! — Він закинув собі до рота шмат ананасу. — Але наступного разу, малий, можеш приземлити нас на землю, а не за десять футів над нею?

Ніко виповз з-під папороті. Він плюхнувся на найближчий стілець і відмахнувся від блакитного папуги, який хотів було сісти йому на голову. Після бою з Лікаоном Ніко позбувся своєї рваної льотної куртки, але чорна футболка з черепом була не в значно кращому стані. Рейна наклала шви на біцепси Ніко, через що він походив на чудовисько Франкенштейна, однак рани досі були опухлими і червоними. Пазурі перевертнів, на відміну від зубів, не передають лікантропію, але Рейна знала на власному досвіді, що загоюються такі поранення дуже повільно і печуть, наче кислота.

— Мені треба поспати. — Ніко підняв змучені очі. — Ми в безпеці?

Рейна оглянула подвір’я. Місце здавалось безлюдним, але вона не розуміла чому. О такій порі тут зазвичай не проштовхнутись. Угорі темно-теракотовими барвами світилось небо, майже зливаючись зі стінами будівлі того самого кольору. Балкони на другому поверсі, що кільцем оточили атріум, стояли порожні. Тільки азалії звисали з білих металевих поручнів. За скляними дверима можна було розгледіти темні зали ресторану. Окрім самотнього дзюркоту фонтана та рідкого клекоту роздратованого папуги не було чутно ані звуку.

— Це «Баррачіна», — промовила Рейна.

— Де бирючина? — Хедж відкрив банку коктейльних вишень і висипав собі в рота весь її вміст.

— Це відомий ресторан, — відповіла Рейна, — у центрі Старого Сан-Хуана. Тут винайшли пінаколаду у шістдесятих, якщо не помиляюсь.

Ніко сповз зі стільця, згорнувся клубком на підлозі та захропів.

Тренер Хедж відригнув.

— Ну, здається, ми залишимось тут на деякий час. Якщо вони не винайшли жодного напою після шістдесятих, то їм не завадить допомога. Я візьмусь за справу!

Поки Хедж копирсався за стійкою, Рейна свистом покликала Аурума та Арґентума. Після бійки з перевертнями собаки мали кепський вигляд, але вона однаково наказала їм вартувати. Сама Рейна пішла перевірити вхід до подвір’я з вулиці. Вишукана металева брама була зачинена. Вивіска іспанською та англійською повідомляла, що ресторан зачинено на приватну вечірку. Дивно, місце ж безлюдне. У самому низі вивіски були ініціали: «Г. П. В.». Невідомо чому, це занепокоїло Рейну.

Вона визирнула з-за воріт. Кальє Фортеласа була незвично тихою. На блакитній бруківці не було ані автівок, ані пішоходів. Пастельних кольорів крамнички стояли зачинені та темні. Сьогодні неділя? Чи якесь свято? Тривога Рейни зростала.

Позаду весело насвистував тренер Хедж, виставляючи в рядок блендери. Папуги всілись на плечах Афіни Парфенос. «Чи не образяться греки, коли їхня священна статуя прибуде, вкрита пташиним послідом», — подумала Рейна.

З усіх місць на світі... Сан-Хуан.

Збіг? Рейна боялась, що ні. Шлях з Європи до Нью-Йорка не пролягав через Пуерто-Ріко. Вони занадто відхилились на південь.

До того ж, Рейна вже кілька днів ділилась з Ніко своєю силою. Можливо, вона підсвідомо вплинула на нього. Хлопець, як магніт, притягував до себе болісні спогади, страхи та похмурі думки. А для неї найпохмурішим і найболіснішим спогадом був Сан-Хуан. Найбільшим страхом? Повернутись сюди.

Собаки відчули її сум’яття. Вони занишпорили подвір’ям, гавкаючи на тіні. Бідолашний Арґентум вертівся по колу, намагаючись нахилити голову так, щоб огледіти місцевість своїм єдиним рубіновим оком.

Рейна намагалася зосередитися на приємних спогадах. Вона сумувала за кваканням маленьких жабенят кокі, що здіймалося над округою наче симфонія тисяч відкоркованих пляшок. Вона сумувала за тим, як пахнуть океан, квітучі магнолії та цитруси, свіжоспечений хліб з місцевих пекарень. Навіть місцева вологість була такою рідною і комфортною — схожою на духмяне повітря біля сушарки для одягу.

Одній її половині хотілось відчинити ворота й прогулятись містом. Сходити до Пласа де Армас, де дідусі грають у доміно, а в кіоску продають таку міцну каву, що аж у вухах тріщить. Неквапливо прогулятися рідною Кальє Сан-Хосе, рахуючи вуличних котів та вигадуючи кожному ім’я та історію, як вони колись робили із сестрою. Хотілось увірватись на кухню «Баррачіни» і приготувати справжнє мофонго зі смаженими бананами, беконом і часником — смак, що завжди нагадуватиме їй про недільні вечори, коли вони з Гілою ненадовго вислизали з дому і, якщо щастило, вечеряли на кухні, де їх знали та жаліли.

Інша половина хотіла залишити це місто негайно. Розбудити Ніко, яким би втомленим він не був, і змусити віднести їх звідси — будь-куди, тільки б не залишатись у Сан-Хуані.

Так близько до старого дому Рейна почувалась напруженою, наче заряджена катапульта.

Вона поглянула на Ніко. Попри теплий вечір, він тремтів на кахляній підлозі. Вона витягла з рюкзака ковдру і вкрила його.

Рейна більше не соромилась бажання захистити Ніко. Чи на добро, чи на лихо, але тепер вони споріднились. Кожної тіньової подорожі його знесилення та страждання охоплювали її, тож вона трошки краще його розуміла.

Ніко був невимовно самотнім. Він втратив старшу сестру Б’янку і відштовхував усіх напівбогів, що намагались з ним потоваришувати. Після життя у Таборі Напівкровок, подій у Лабіринті та у Тартарі він боявся комусь довіряти.