Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 33)

— Авжеж ми боїмось, — виправила Пайпер. — Ми налякані до смерті!

У повітрі щось зарухалось. Саме вчасно Пайпер відштовхнула Аннабет убік.

БАХ!

Раптом вони знову опинились у круглій кімнаті, слабке світло тепер сліпило очі. Велетень стояв поряд і намагався витягнути застряглий у підлозі молот. Пайпер метнулась уперед й увігнала меч у велетневе стегно.

— А-р-у-у! — Мімас відпустив молот і вигнув спину.

Пайпер та Аннабет сховалися за закуту статую Ареса, від якої досі лунало металеве серцебиття: «стук, стук, стук».

Мімас повернувся до них. Рана на його нозі вже майже затягнулася.

— Вам не перемогти, — заричав він. — У попередній війні знадобилось аж два боги, щоб перемогти мене. Я народився, аби вбити Гефеста, і зробив би це, якби не втрутився ще й Apec!

Кілька тижнів тому, опинившись віч-на-віч з Хіоною, Пайпер почала бездумно говорити, прислуховуючись до серця попри все, що підказував їй здоровий глузд. Цього разу вона мала намір вчинити так само. Дівчина вийшла з-за статуї та подивилась в обличчя велетню, хоч розум і кричав їй: «ТІКАЙ, ДУРЕПО!»

— Цей храм, — промовила Пайпер. — Спартанці закували Ареса не тому, що хотіли утримати в місті його дух.

— А чому ж тоді? — Велетневі очі весело блиснули. Він ухопився за молот і витягнув його з підлоги.

— Це храм моїх братів, Деймоса і Фобоса, — голос Пайпер тремтів, але вона не намагалась цього приховати. — Спартанці приходили сюди, щоб приготуватися до бою — подивитись в обличчя страхам. Закутий Apec нагадував їм, що війна має наслідки. Його сили — духи битви, махи, — вивільняються, тільки якщо ти збагнув їхній жах, тільки якщо ти відчув страх.

Мімас розсміявся.

— Дитя богині кохання навчає мене воювати. Ти нічого не знаєш про махів!

— От і подивимось.

Пайпер кинулась на велетня, чим аж сполошила його. Побачивши зазубрене лезо, що несеться до нього, велетень вирячив очі та відсахнувся, стукнувшись головою об стіну. Камінням поповзла тріщина. Зі стелі посипався пил.

— Пайпер, це місце розвалюється! — крикнула Аннабет. — Якщо ми не...

— Не думай про втечу! — Пайпер кинулась до мотузки, що звисала згори, стрибнула якомога вище і розрізала її.

— Пайпер, ти збожеволіла?

«Напевно», — подумала Пайпер. Але вона знала, що інакше їм не вижити. Вона повинна відмовитись від здорового глузду і натомість вірити почуттям, не даючи змоги велетню оговтатись.

— Боляче! — Мімас почухав потилицю. — Зрозумій, вам не вбити мене без божої допомоги, а Ареса тут немає! Наступної нашої зустрічі я розчавлю цього пихатого недоумка, як таргана. Мені взагалі не довелось би з ним битися, якби цей боягузливий бовдур Дамасен зробив свою справу...

Аннабет крикнула не своїм голосом:

— Не смій обливати брудом Дамасена!

Вона кинулась на Мімаса. Той ледь устиг відбити її меч руків’ям молота. Велетень спробував схопити Аннабет, але Пайпер зробила випад, рубанувши його по обличчю.

— ГРА-А! — Мімас захитався.

Відрізаний жмут дредлоків упав на підлогу разом із чимось іще — у калюжі золотавого іхору лежав величезний шмат плоті.

— Моє вухо! — завив Мімас.

Перш ніж велетень отямився, Пайпер схопила Аннабет за руку і пірнула в іншу арку.

— Я обрушу цю кімнату! — загримів велетень. — Земля-Матір урятує мене, але вас розчавить, як гнилі овочі!

Підлога затряслась. Усюди навколо залунав тріск каміння.

— Пайпер, годі, — заблагала Аннабет. — Як... як ти даєш собі раду? Страх, гнів...

Не намагайся їх пересклити. Роби те, чого хоче храм. Ти повинна прийняти страх, звикнути до нього, рухатись за його течією, як човен у ріці.

— Як ти взагалі додумалась до такого?

— Я не думала. Я просто відчула.

Десь зовсім близько обрушилась стіна, з таким звуком, наче по ній дали артилерійський залп.

— Ти відрізала мотузку, — пробурмотіла Аннабет. — Ми помремо тут!

Пайпер огорнула долонями обличчя подруги і притягнула до себе. Вони торкнулись чолами. Пайпер відчула кінчиками пальців шалений пульс Аннабет.

— Страх не збагнеш розумом. Так само як і ненависть. Вони наче любов. Це майже однакові почуття. Тому Apec і Афродіта так линуть одне до одного. Їхні сини-близнята — Страх і Жах — народились і від війни, і від любові.

— Але я не... в цьому немає сенсу.

— Так, немає, — погодилась Пайпер. — Припини думати. Просто відчувай.

— Я ненавиджу так робити.

— Знаю. Але почуття не коряться планам. Те саме з Персі та твоїм майбутнім — тобі не передбачити всього на світі. Прийми це. Дай страху оволодіти собою. Повір, що все налагодиться і без тебе.

Аннабет похитала головою.

— Я не можу.

— Тоді зосередься на помсті за Дамасена. На помсті за Боба.

Якусь мить панувала мовчанка.

— Добре.

— Чудово, бо мені потрібна твоя допомога. Зараз ми вибіжемо туди разом.

— А потім?

— Гадки не маю.

— Боги, ненавиджу, коли головна ти.

Пайпер розсміялась, що здивувало навіть її саму. Страх і любов справді споріднені. Цієї миті дівчина трималась за любов до своєї подруги.

— Уперед!

Вони побігли навмання, але за мить вже знову опинилися в кімнаті з вівтарем, просто за Мімасовою спиною. Обидві дівчини вдарили мечами по велетневих ногах — і той впав навколішки.

Мімас заревів. Зі стелі знову посипалося каміння.

— Жалюгідні смертні! — Мімас насилу підвівся. — Жодний план вас не врятує!

— Чудово, — промовила Пайпер. — Бо в мене немає жодних планів. — Вона кинулась до статуї Ареса. — Аннабет, розваж нашого друга!

— О, залюбки!

— ГРА-А-А!

Пайпер вп’яла очі в люте бронзове обличчя бога війни.

Статуя тремтіла від металевого пульсу.

«Духи битв, — подумала дівчина. — Вони всередині, чекають звільнення».

Але вони не підкоряться їй... поки вона не доведе, що гідна ними управляти.

Кімната знову здригнулася. Ще більше тріщин з’явилось на стінах. Пайпер глянула на кам’яні гравіювання над арками: гнівні обличчя Страху та Жаху.

— Брати, — промовила вона, — сини Афродіти... прийміть мою жертву.