Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 32)

— Так. Почекай хвилинку.

Очі звикли до темряви. Дівчина подивилась навколо. Меч був єдиним джерелом світла в кімнаті, якщо не брати до уваги отвори угорі. Стеля здіймалася на футів тридцять над підлогою. Пайпер повірити не могла, що не зламала обидві ноги, але скаржитись не збиралася.

Сама кімната була округлою, розміром десь як майданчик для гелікоптерів. На стінах з грубо витесаних кам’яних блоків хтось викарбував тисячі грецьких написів.

У протилежному кінці кімнати, на кам’яному підвищенні, стояла бронзова статуя воїна у людський зріст. «Apec», — здогадалась Пайпер. Важкі бронзові кайдани обвивали його тіло та приковували до підлоги.

Обабіч статуї нависали дві темні арки, кожна у десять футів заввишки. Над кожною аркою було витесане жахливе кам’яне обличчя. Вони нагадували Пайпер горгон, от тільки замість змій на головах були левові гриви.

Пайпер раптом охопило почуття самотності.

— Аннабет! — покликала вона. — Дно глибоко, але можна спускатись. І ще... можеш закріпити там яку-небудь мотузку, аби ми потім по ній піднялись?

— Слухаюсь!

За кілька хвилин із середнього отвору звалилась мотузка. Аннабет спустилась нею донизу.

— Пайпер МакЛін, — забурчала вона, — я сумніваюсь, що колись бачила настільки безглузду авантюру, а у мене стосунки з безглуздим авантюристом.

— Дякую. — Пайпер штовхнула ногою найближчу драконячу голову. — Гадаю, це Аресові дракони. Це ж одна з його священних тварин, так?

— А от і сам закутий бог. Куди, гадаєш, ведуть ці...

Пайпер підняла руку.

— Чуєш?

Звук походив на барабанний бій... і наче відлунювався від металу.

— Воно всередині статуї, — збагнула Пайпер. — Серцебиття закутого бога.

Аннабет оголила свій меч з кістки драгона. У слабкому світлі її обличчя здавалося блідим, як у привида, а очі — безбарвними.

— Н-не подобається це мені, Пайпер. Треба забиратися звідси.

Розсудлива половина Пайпер була з цим згодна. Шкірою повзли мурашки. Коліна тремтіли, підбиваючи пуститися навтьоки. Але було у цій кімнаті щось таке знайоме...

— Вівтар підсилює наші почуття, — промовила вона. — Це як стояти біля моєї мами, от тільки це місце випромінює страх, а не любов. От чому на пагорбі тебе так переповнили почуття. Тут, унизу, дія в тисячу разів сильніша.

Аннабет оглянула стіни.

— Гаразд... треба придумати, як забрати звідси статую. Можна витягнути її мотузкою, або...

— Постривай-но. — Пайпер поглянула на розгнівані обличчя над арками. — Вівтар, що виділяє страх. В Ареса було двоє безсмертних синів, так?

— Ф-фобос та Деймос. — Аннабет здригнулась. — Страх і Жах. Персі якось з ними зустрівся на Стейтен-Айленд.

Пайпер вирішила не запитувати, що двійнята-боги робили на Стейтен-Айленд.

— Гадаю, над арками їхні обличчя. Це місце є не просто вівтарем Аресу. Це храм страху.

Басистий сміх відбився луною від стін.

Праворуч від Пайпер з’явився велетень. Він не виходив з жодної арки, а просто виник із темряви, наче до цього ховався у тіні.

Як на велетня він був невеличким — десь двадцять п’ять футів заввишки, що давало йому достатньо простору, аби розмахувати масивним молотом. Броня, шкіра та лускаті ноги були вугільного кольору. У чорних, наче нафта, косах блищали мідні дроти та розбиті друковані плати.

— Дуже похвально, дитя Афродіти, — посміхнувся велетень. — Це справді храм Страху. І я тут для того, щоб обернути вас у нашу віру.

XX Пайпер

Пайпер був знайомий страх, але зовсім не такий. Лавина жаху обрушилася на неї. Суглоби застигли. Серце відмовилось битись.

У свідомості зринули найненависніші спогади: побитий та зв’язаний батько на горі Діабло; Персі з Джейсоном, які б'ються на смерть у Канзасі; чорна вода в римському німфеумі; вона сама проти Хіони та Бореадів. І найгірше — розмова з матір’ю про майбутнє.

Заціпенівши, Пайпер дивилась, як велетень здіймає молот, щоб розчавити їх. Але останньої миті таки схопила Аннабет і відскочила геть.

Молот розтрощив підлогу, осипавши спину Пайпер кам’яною шрапнеллю.

Велетень фиркнув:

— О, це було нечесно! — і знову здійняв молот.

— Аннабет, підводься! — Пайпер допомогла їй встати.

Вона потягнула подругу до іншого кінця кімнати, але та ледве волочила ноги. У її вирячених очах, здавалося, зовсім не залишилося життя.

Пайпер знала причину. Храм підсилював їхні страхи. Донька Афродіти бачила чимало жахливих речей за своє життя, але все це було нічим проти того, що знесла її подруга. Якщо Аннабет поглинули спогади про Тартар, посилені та об’єднані з іншими жахами минулого, її розум може з цим не впоратись. Вона буквально втратить глузд.

— Я з тобою, — запевнила її Пайпер, вкладаючи у голос усю свою впевненість. — Ми впораємось.

Велетень розсміявся.

— Дитя Афродіти командує дитям Афіни! Тепер я бачив усе. Як ти мене переможеш, дівча? Косметикою та модними таємничками?

Кілька місяців тому ці слова зачепили б Пайпер, але вона давно це переросла, тож пропустила повз вуха. Велетень погрюкав до них. На щастя, він був повільним та тягнув важкий молот.

— Аннабет, довірся мені, — промовила Пайпер.

— П-план, — затинаючись пробурмотіла подруга. — Я ліворуч. Ти праворуч. Якщо...

— Жодних планів, Аннабет.

— Щ-що?

— Жодних планів. Просто тримайся мене!

Велетень змахнув молотом, але вони легко ухилились. Пайпер ринула вперед і рубанула мечем по внутрішньому боку велетневого коліна. Той заревів від люті, а Пайпер потягнула Аннабет у найближчий тунель. Тієї самої миті дівчат поглинув цілковитий морок.

— Дурепи! — заволав велетень десь позаду. — Ви не туди пішли!

— Не зупиняйся. — Пайпер міцно стиснула руку Аннабет. — Усе гаразд. Тримайся.

Вона нічого не бачила. Навіть світло її меча ущухнуло. Та однаково мчала вперед, довірившись своїм почуттям. Судячи з луни їхніх кроків, вони бігли величезною печерою, але запевнятись у цьому не було часу. Пайпер просто рухалась туди, де було страшніше.

— Пайпер, тут як у палаці Нікти, — промовила Аннабет. — Треба заплющити очі.

— Ні! Не заплющуй очей. Не намагайся сховатись.

Десь попереду пролунав голос велетня:

— Навіки загублені. Поглинуті мороком.

Аннабет застигла на місці, змусивши Пайпер теж зупинитись.

— Навіщо ми так бездумно сюди кинулись? — докірливо випалила Аннабет. — Ми загубились. Зробили так, як хотів він! Треба було дочекатися слушної миті, говорити з ворогом, придумати план. Це завжди діє!

— Аннабет, я ніколи не нехтую твоїми порадами, — Пайпер намагалася говорити втішливо. — Але цього разу довіритись мусиш ти. Це місце не перемогти здоровим глуздом. Почуттям не зарадиш розумом.

Велетнів сміх, наче вибух бомби, озвався луною.

— Віддайся розпачу, Аннабет Чейз! Я — Мімас, народжений вбити Гефеста. Я руйную плани, виводжу з ладу безвідмовні машини. Ніщо не йде за задумом y моїй присутності. Мапи збивають зі шляху. Пристрої ламаються. Відомості зникають. Найбільші розумники стають дурнями!

— Я... я перемагала і сильніших! — крикнула Аннабет.

— О, я бачу! — Голос велетня вчувався ближче. — Ти не боїшся?

— Ніколи!