Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 31)

— Думаєш про Персі, — припустила Пайпер.

Аннабет кивнула.

Після повернення з Тартару Аннабет розповіла Пайпер про всі страшні речі, що там сталися. Перше місце у списку: Персі, який оволодів отрутою і душить богиню Ахліс.

— Він починає пристосовуватись, — промовила Пайпер. — Частіше усміхається. Ти ж знаєш, він просто дуже переймається за тебе.

Аннабет сіла, її обличчя раптом узялося крейдою.

— Не знаю, чому це так несподівано звалилось на мене. Ніяк не можу забути, як він дивився, стоячи на краю Хаосу.

Можливо, на Пайпер просто перекинулась тривога Аннабет, але вона теж почала бентежитись.

У пам’яті спалахнули Джейсонові слова: «Частина мене хотіла заплющити очі та припинити боротись».

Вона зробила все, щоб підбадьорити його, але продовжувала хвилюватися сама. Подібно до того черокійського мисливця, який перетворився на змію, усі напівбоги мали в собі якусь частку лихих духів. Згубні вади, що могли вириватися назовні у вирішальну мить. Деякі межі не слід перетинати.

Якщо це справедливо щодо Джейсона, то, мабуть, і щодо Персі. Хлопець буквально пройшов крізь пекло. Він мимохіть підривав вбиральні. А що буде, якщо Персі захоче когось налякати?

— Дай йому час. — Пайпер сіла біля Аннабет. — Цей хлопець шаленіє від тебе. Ви стільки всього пережили разом.

— Знаю... — У сірих очах Аннабет віддзеркалювався зелений колір оливкових дерев. — Боб, той титан, попередив мене, що в майбутньому будуть ще жертви. Я хочу вірити, що колись у нас буде звичайне життя... Але я дозволила собі сподіватися на це минулого літа, після війни з титанами, а потім Персі зник. На місяці. Потім ми впали в цю прірву... — Її щокою покотилася сльоза. — Пайпер, якби ти бачила обличчя Тартара, усю цю вируючу темряву, що пожирала чудовиськ та перетворювала їх на пару... Я ніколи ще не почувалась такою безпомічною. Я намагаюсь не думати про це...

Пайпер узяла її долоні та відчула, як несамовито ті тремтять. Вона пригадала перший день у таборі, коли Аннабет проводила їй екскурсію. Аннабет тоді не тямила себе через зникнення Персі. Пайпер і сама була розгублена та налякана. Але утішаючи доньку Афіни, вона почувалася потрібною, наче їй справді могло знайтися місце серед цих до сказу могутніх напівбогів.

Пайпер не знала людини, хоробрішої за Аннабет Чейз.

І якщо навіть їй час від часу треба спертись на чиєсь плече... що ж, Пайпер з радістю запропонує своє.

— Чуєш, — лагідно промовила вона. — Не тамуй своїх почуттів. Це марно. Хай нахлинуть і вщухнуть самі собою. Ти налякана.

— Так, чорт забирай, я налякана.

— Ти злишся.

— На Персі, який мене жахає. На маму, за те, що відрядила мене на муки в Рим. На... та на всіх. На Гею. На велетнів. На богів, за те, що мерзотники.

— На мене?

Аннабет спромоглась на тремтливий смішок.

— Так, за те, що така дратуюче спокійна.

— Не бреши.

— І за те, що хороша подруга.

— Га.

— І за те, що не втрачаєш голови через хлопців, стосунки і...

— Перепрошую. Ми взагалі знайомі?

Аннабет легенько вдарила її в руку.

— Що я за дурепа. Сиджу тут, теревеню про свої почуття, коли у нас невиконане завдання.

— Серцебиття закутого бога почекає.

Пайпер намагалася усміхнутись, але всередині неї вирували власні страхи — за Джейсона, за друзів на «Арго II», за себе. Що буде з ними всіма, якщо вона не зможе здійснити того, про що казала їй Афродіта: «Зрештою ти матимеш сили тільки на одне-єдине слово. Не помились, інакше втратиш усе».

— Що б не сталось, — сказала вона Аннабет, — я твій друг. Просто... пам’ятай це, гаразд?

І подумки закінчила: «Особливо якщо мене не буде поряд!»

Аннабет хотіла було щось промовити, але раптом у руїнах загуркотіло. Одна з кам’яних ям, що їх Пайпер помилково вважала колодязями, висадила в повітря вогняний гейзер заввишки з триповерхівку і так само швидко вщухнула.

— Що це у біса було? — запитала Пайпер.

Аннабет зітхнула.

— Не знаю, але щось мені підказує, що нам варто це з’ясувати.

Три ямки лежали одна за одною, наче отвори на флейті. Усі бездоганно круглої форми, два фути в діаметрі, та обкладені вапняком; усі обривались у непроглядний морок. Щокілька секунд одна з них здіймала в небо вогняний стовп. Щоразу колір та сила полум’я змінювалися.

— Раніше вони цього не робили. — Аннабет обійшла ямки широкою дугою. Її обличчя досі було збентеженим та блідим, але розум очевидно зосередився на негайній проблемі. — Закономірності наче немає. Проміжок часу, колір, висота вогню... Я не розумію.

— Цікаво, це ми їх пробудили? — промовила Пайпер. — Може, той напад страху, що ти відчула на нагорбі... ну, тобто який ми обидві відчули.

Аннабет, здавалось, її не чула.

— Має бути якийсь механізм... якась прихована кнопка, якийсь датчик руху.

З середньої ями вирвався вогонь. Аннабет почала лічити подумки. Наступного разу гейзер здійнявся ліворуч. Вона нахмурилась.

— Неправильно. Послідовність змінюється. Але ж має бути якийсь алгоритм.

У голові Пайпер наче дзвоники задзвеніли. Ці ями...

Щоразу, коли одна з них спалахувала, Пайпер охоплював шалений вир почуттів: страх, паніка, а разом із тим — нестримне бажання наблизитися до вогню.

— Алгоритму немає, — промовила вона. — Усе залежить від почуттів.

— Вогняні ями з почуттями?

Пайпер простягнула руку над правою ямою. Тієї самої миті вискочили язики полум’я. Пайпер ледве встигла забрати руку. Її нігті димились.

— Пайпер! — Аннабет підбігла до неї. — Чим ти думала?

— Я не думала. Я відчувала. Те, що нам потрібно, розміщується внизу. Ці ями наш вхід. Я мушу стрибнути.

— Ти збожеволіла? Навіть якщо ти не застрягнеш у тунелі, ти не знаєш, наскільки там глибоко.

— Не знаю.

— Ти згориш живцем!

— Можливо. — Пайпер відчепила свій меч і кинула його в яму праворуч. — Я дам тобі знати, якщо це безпечно. Чекай мого сигналу.

— Не смій, — погрозила Аннабет.

Пайпер стрибнула.

Якусь мить Пайпер була невагомою у темряві, гарячі стіни кам’яної ями обпікали її руки. Зненацька простір навколо неї розширився. Вона інстинктивно згрупувалась, аби перевернутись та пом’якшити удар від падіння.

Здійнялось полум’я й обпалило їй брови, але вона, ще навіть не закінчивши перекат, схопила меч, витягла його з піхов та вдарила. Акуратно відрубана бронзова голова дракона покотилась підлогою.

Пайпер встала, намагаючись отямитися. Вона опустила очі на драконячу голову і відчула укол провини, наче щойно вбила Фестуса. Але це був не Фестус.

Три бронзові статуї драконів стояли рядком, кожний просто під отвором у стелі. Пайпер відтяла голову середнього. Його непошкоджені товариші, кожний три фути заввишки, здіймали морди догори, видмухуючи пару з роззявлених пащ. Дракони, безсумнівно, були джерелом вогню, але не здавались роботами. Вони не нападали та й узагалі не рухались. Пайпер спокійно відрубала інші дві макітри.

Вона почекала. Вогонь більше не здіймався.

— Пайпер? — голос Аннабет протягнувся луною згори так, наче вона волала у димохід.

— Я тут! — крикнула Пайпер.

— Дякувати богам! Усе гаразд?