Рик Риордан – Кров Олімпу (страница 30)
У Пайпер на очах ще один велетень погрюкав нагору сходами на дальньому кінці Акрополя. Він був одягнений у широченний велюровий спортивний костюм, на шиї висіли золоті ланцюги, а лискуче волосся було зачесане назад, через що велетень походив на тридцятифутового гангстера, тільки з драконячими ногами та палено-помаранчевою шкірою. Велетень-мафіозі добіг до Парфенона і, розчавивши дорогою кількох земленароджених, увірвався всередину. Він зупинився біля підніжжя трону, хапаючи ротом повітря.
— Де Порфіріон? — випалив він. — У мене новини!
Давній ворог Пайпер, Енцелад, вийшов уперед.
— Ти як завжди спізнився, Іпполіте. Сподіваюсь, твої новини варті очікування. Цар Порфіріон...
Земля між ними тріснула. Ще більший велетень вистрибнув із розколини, наче кит з води.
— Цар Порфіріон тут, — оголосив цар.
Він мав точнісінько такий вигляд, як у Будинку Вовка у Сономі. Зріст у сорок футів робив його вищим за братів. Ба більше, Пайпер усвідомила, що він був одного розміру з Афіною Парфенос, що колись підносилась над цим храмом. У волоссі кольору морських водоростей блищала зброя вбитих напівбогів. Люте обличчя було блідо-зеленим, а очі білими, як Туман. У його тіла ніби була власна сила тяжіння, що змушувала решту чудовиськ хилитись до нього. Бруд та камінці неслися по землі, притягуючись до його масивних драконячих ніг.
Велетень-мафіозі Іпполіт схилив коліна.
— Царю, я приніс звістку про ворогів!
Порфіріон опустився на трон.
— Говори.
— Напівбожий корабель обпливає Пелопоннес. Вони знищили привидів в Ітаці та захопили Ніку в Олімпії!
Натовп чудовиськ збентежено заворушився. Один циклоп почав гризти нігті. Дві драцени обмінялись монетами, наче приймали ставки на кінець світу.
Порфіріон тільки розсміявся.
— Іпполіте, хочеш убити нашого ворога Гермеса та стати посланцем велетнів?
— Так, царю!
— Тоді приноси свіжіші новини. Усе це вже мені відомо. До того ж не варте моєї уваги! Я очікував, що боги оберуть цей шлях. Вони були б дурнями, якби вчинили інакше.
— Але, ваше величносте, вранці вони вже будуть у Спарті! Якщо їм удасться звільнити махів...
— Ідіот! — голос Порфіріона струснув руїни. — У Спарті на них чекає наш брат Мімас. Нема потреби хвилюватись. Напівбоги не змінять своєї долі. У будь-якому разі їхня кров проллється на це каміння й пробудить Землю-Матір!
Натовп схвально заревів і затрусив зброєю. Іпполіт уклонився і відійшов, але до трону наблизився інший велетень.
Пайпер з подивом збагнула, що це
— Батьку! — крикнула вона. — Я запитаю знову: чому тут, у цьому місці? Чому не на схилах самого Олімпу? Безперечно...
— Перібоя, — заревів цар, — рішення ухвалено. На першому Олімпі тепер немає нічого, окрім пустиря. Там на нас не чекає слава. Тут, у центрі грецького світу, боги пустили по-справжньому глибоке коріння. Існують і давніші храми, але Парфенон зберіг пам’ять про богів найкраще. Для смертних це найвеличніший символ Олімпійців. Коли проллється кров останніх героїв, Акрополь зникне з лиця землі. Цей пагорб розвалиться. Матір-Земля поглине все місто. Ми станемо творцями нового світу!
Натовп схвально заволав та завив, але Перібоя не здавалась переконаною.
— Ти спокушаєш долю, батьку, — промовила вона. — У напівбогів тут є не тільки вороги, а й друзі. Мудріше...
— МУДРІСТЬ? — Порфіріон підвівся з трону. Усі велетні позадкували. — Енцеладе, мій раднику, поясни моїй дочці, що таке мудрість!
Вогняний велетень вийшов уперед. Очі блиснули, наче смарагди. Пайпер ледве не знудило від цього обличчя — вона занадто часто бачила його уві снах, коли батько був у полоні.
— Не хвилюйтесь, царівно, — промовив велетень. — Ми захопили Дельфи. Аполлона з ганьбою вигнано з Олімпу. Майбутнє для богів закрите. Вони блукають у темряві. А щодо спокушання долі...
Енцелад вказав ліворуч. Уперед, волочачи ноги, вийшов менший велетень. У низькорослика було ріденьке сиве волосся, зморшкувата шкіра та молочні від катаракти очі. Замість обладунків він носив подерту туніку з мішковини. Лускаті драконячі ноги були білими як крига.
Велетень не справляв сильного враження, але Пайпер помітила, що інші чудовиська тримаються від нього подалі. Навіть Порфіріон відхилився від старого.
— Це Тун, — промовив Енцелад. — Подібно до багатьох з нас, народжених убити певних богів, Туну призначено вбити трьох Мойр. Він голіруч вдавить цих старих відьом. Розірве їхню пряжу та розтрощить верстат. Він знищить саму долю!
Цар Порфіріон піднявся та переможно розпростер руки.
— Кінець пророцтвам, друзі! Кінець передбачуваному майбутньому! Геїни часи стануть нашою епохою, тоді ми самі вирішуватимемо свою долю!
Натовп так заволав, що Пайпер здалось, ніби вона розпадається на частини. А потім вона збагнула, що хтось її трясе, намагаючись розбудити.
— Привіт! — промовила Аннабет. — Ми у Спарті. Готуйся.
Пайпер мляво підвелась, серце досі калатало.
— Гаразд... — Вона стиснула руку Аннабет. — Але спочатку тобі треба дещо почути.
XIX Пайпер
Коли вона переказала Персі свій сон, на кораблі вибухнули всі унітази.
— Дідька лисого ви підете туди вдвох! — промовив Персі.
Лео побіг через коридор, розмахуючи гайковим ключем.
— Старий, ну от
Персі не звернув на нього уваги. Вода текла по сходні. Корпус затрясся — десь знову прорвало трубу. Пайпер припускала, що Персі ненавмисно ламав усе навколо, але від його лютого погляду їй хотілось забратись з корабля якомога швидше.
— Усе буде гаразд, — сказала йому Аннабет. — У видінні ми йдемо туди удвох, отже, так і має бути.
Персі так зиркнув на Пайпер, наче вона була в усьому винною.
— А цей Мімас? Я так розумію, він велетень?
— Напевно, — промовила Пайпер. — Порфіріон назвав його братом.
— А бронзова статуя у вогні. І ці... як їх там. Махали?
— Махи, — виправила Пайпер. — Здається, це з грецької
— От про це я і кажу! Ми не знаємо, що там. Я йду з вами.
— Ні. — Аннабет поклала руку на його плече. — Якщо велетням потрібна наша кров, буде
— Тоді я візьму Джейсона. А ви...
— Ти натякаєш, що двоє хлопців упораються краще, ніж дві дівчини, Риб’ячі Мізки?
— Ні. Я мав на увазі не... ні. Але...
Аннабет поцілувала його.
— Ти й оком не змигнеш, як ми вже повернемось.
Пайпер пішла за нею на верхню палубу, перш ніж увесь трюм не затопило водою.
За годину дівчата стояли на пагорбі, дивлячись на руїни античної Спарти. Вони вже обійшли сучасне місто, яке, подумати тільки, нагадувало Пайпер Альбукерке — скупчення низеньких, коробкоподібних, вибілених будівель, розкиданих на рівнині біля підніжжя пурпурових гір. Аннабет наполягла на тому, щоб перевірити археологічний музей, потім величезну металеву статую спартанського воїна на майдані, а за ним Національний Музей оливок та оливкової олії (і це не жарт!). Пайпер дізналась про оливкову олію більше, ніж хотіла, але жодного велетня на них не напало. Статуй закутих богів теж ніде видно не було.
Аннабет, здавалось, не хотіла перевіряти руїни на краю міста, але врешті-решт місця для пошуків скінчились.
Дивитись дійсно було на що. За словами Аннабет, пагорб, на якому вони стояли, колись був спартанським акрополем — найвищою точкою країни та її головним укріпленням, але це було ніщо проти масивного афінського Акрополя зі сну Пайпер.
Схил укривали мертва трава, каміння та хирляві оливкові дерева. Знизу десь на чверть милі простягались руїни: вапняні блоки, повалені стіни та обкладені камінням дірки у землі, схожі на колодязі.
Пайпер подумала про найвідоміший батьків фільм «Цар Спарти», а також про те, як спартанців зобразили непереможними надлюдьми. Їй стало сумно через те, що від спадщини цього народу залишились тільки купа каміння та маленьке містечко з музеєм оливкової олії.
Вона витерла піт з чола.
— Гадаю, якби десь тут був тридцятифутовий велетень, ми його вже побачили б.
Очі Аннабет були прикуті до далекого обрису «Арго II», що ширяв над центром Спарти. Дівчина смикала пальцями червоний кораловий кулон на своєму намисті — подарунок Персі з першого дня їхніх стосунків.