Рик Риордан – Дім Аїда (страница 87)
— Це добре. А поки той день не настане, друзі мої, вітайте сонце та зорі за мене. І будьте сильними. Це може бути не останньою жертвою у війні з Геєю.
Він лагідно відштовхнув її.
— Уже час. Ідіть.
Аннабет схопила руку Персі й потягнула його в кабіну ліфта. Вона встигла востаннє поглянути на меонійського драгона, який трусив огра, наче ляльку, і Дамасена, який штрикав пікою Тартарові ноги.
Володар безодні вказав на Браму Смерті й заволав:
Шаблезубий Малий Боб присів і загарчав, готовий до дії.
Боб підморгнув Аннабет.
— Тримайте двері зачиненими на своєму боці, — промовив він. — Вони чинитимуть опір. Тримайте...
Панелі зімкнулись.
LXII Аннабет
Вона всім тілом навалилась на ліву стулку, намагаючись відтиснути її назад до центру. Персі зробив те саме на правому боці. Там не було ані ручок, ані бодай чого-небудь, за що можна вхопитися. Щойно кабіна ліфта почала підніматись, двері затремтіли й почали відчинятися, погрожуючи викинути їх кудись у безвість поміж життям та смертю.
Плечі Аннабет страшенно боліли. А весела музика, що грала всередині, зовсім не допомагала. Якщо всім чудовиськам доводилось слухати пісню про любов до пінаколади та прогулянок під дощем, то не дивно, що вони жадали крові, коли діставались до смертного світу.
— Ми залишили Боба та Дамасена, — прохрипів Персі. — Вони помруть заради нас, а ми...
— Знаю, — пробурмотіла вона. — Боги олімпійські, Персі, я знаю.
Аннабет у якомусь сенсі навіть раділа тому, що їй потрібно зараз тримати ці двері зачиненими. Бо жах, що охоплював серце, принаймні позбавляв її змоги впадати у відчай. Залишити Дамасена та Боба було найважчим вчинком у її житті.
У Таборі Напівкровок вона багато років злилась через те, що інші таборяни ходять на завдання, поки їй доводиться відсиджуватися в тилу. Вона дивилась, як інші здобувають собі славу... або зазнають невдачі та не повертаються. Аж від семи років її гризли думки: «Чому мені не дають продемонструвати свої вміння? Чому я не можу очолити пошуки?»
Тепер вона усвідомила, що найважче випробовування для дитини Афіни не в тому, щоб очолити успішні пошуки або уникнути смерті в бою. Найважчим було ухвалити стратегічне рішення відступити, дати комусь іншому наразити себе на небезпеку — особливо, якщо цей інший був твоїм другом. Вона мусила змиритись із тим, що не може захистити всіх, кого любить. Ніхто не в змозі самотужки розв’язати всі проблеми.
Це було нестерпно, але вона не мала часу жаліти себе. Вона закліпала очима, щоб відігнати сльози.
— Персі, двері, — нагадала вона йому.
Панелі почали розходитись, впускаючи всередину струмінь... озону? Сірки?
Персі щосили натиснув на свій бік, і щілина закрилася. Його очі палали від люті. Аннабет сподівалась, що він злиться не на неї, але якщо й на неї, то не звинувачувала його в цьому.
«Якщо це допомагає йому триматись, — подумала вона, — тоді хай злиться».
— Я вб’ю Гею, — пробурмотів він — Я голіруч розірву її на шматки.
Аннабет кивнула, але сама думала про хвастощі Тартара. Його неможливо вбити. Так само, як і Гею. Проти такої сили навіть титани й велетні були приречені на поразку. Напівбоги ж не мали жодних шансів.
Вона також пригадала попередження Боба: «Це може бути не останньою жертвою у війні проти Геї».
Передчуття казали їй, що він не помилявся.
— Дванадцять хвилин, — пробурмотіла вона. — Тільки дванадцять хвилин.
Вона помолилась Афіні, аби та допомогла Бобу втримати кнопку протягом такого тривалого часу. Попросила в матері сили та мудрості. Що на них чекає там, нагорі?
Якщо їхніх друзів немає на місці, якщо вони не контролюють інший бік...
— Ми впораємось, — промовив Персі. — Повинні впоратись.
— Так. Так, повинні.
Поки грала музика та здригалась кабіна ліфта, вони тримали двері зачиненими, а тим часом десь унизу титан і велетень жертвували життям заради їхнього порятунку.
LXXIII Хейзел
Хейзел було соромно за власні сльози.
Після того як тунель обвалився, вона кричала та ридала, як істеричне дворічне маля. Рухати уламки, що розділяли її та Лео від решти, було занадто небезпечно. Найменший зсув — і на їхні голови міг обрушитись весь комплекс. Однак Хейзел гамселила кулаками каміння та викрикувала такі лайки, за які в школі Святої Агнеси отримала б повний рот мила.
Лео втратив дар мови і просто витріщався на неї.
Це було нечесно стосовно нього.
Востаннє, коли вони залишались удвох, Хейзел затягнула його в минуле й показала Семі — його прапрадіда, а її першого хлопця. Вона звалила на нього тягар, який йому був непотрібен, і так його спантеличила, що їх ледве не вбило велетенське креветкоподібне чудовисько.
І от тепер вони знову вдвох, тоді як друзі в смертельній небезпеці, оточені військом чудовиськ, а вона впадає в істерику.
— Вибач! — Хейзел витерла сльози.
— Та нічого... — Лео знизав плечима. — Я кривдив немало каміння за своє життя.
Вона важко проковтнула сльози.
— Френк... він...
— Слухай. Френк Чжан може дати собі раду. Перетвориться на кенгуру й покаже цим потворним пикам, що таке сумчасте джитсу-джитсу.
Він допоміг їй підвестись. Попри паніку, що кипіла всередині, Хейзел розуміла, що Лео має рацію. Френк і решта були не безпомічними. Вони знайдуть спосіб вижити. Найкраще, що можуть зробити вона та Лео, — рухатись далі.
Вона поглянула на Лео. Його волосся стало довшим та кудлатішим, а обличчя витягнулось. Тепер він менше походив на бісеня, а більше на стрункого ельфа з казок. Найбільше змінились його очі. Вони постійно дивились кудись убік, наче Лео сподівався розгледіти щось за обрієм.
— Лео, пробач, — промовила вона.
Він здійняв брову.
— Гаразд. Але за що?
— За... — вона безпорадно змахнула руками. — За все. За те, що думала, що ти Семі. За те що вводила тебе в оману. Тобто, я не хотіла цього, але якщо так вийшло...
— Слухай! — він стиснув її долоню, але Хейзел не відчула нічого романтичного в цьому жесті. — Машини придумані для роботи.
— Що?
— Я дійшов висновку, що всесвіт по суті є машиною. Я не знаю, хто його створив — чи то були Мойри чи боги, чи Бог з великою літери «Б», — неважливо. Але більшість часу все стається саме так, як мало статися. Авжеж, час від часу маленькі деталі ламаються, тоді все летить шкереберть, але здебільшого... усе .відбувається небезпричинно. От наша зустріч, наприклад.
— Лео Вальдесе, — вражено промовила Хейзел, — ти філософ.
— Та ні. Я лише механік. Але от мій бісабуельо Семі розумів, як усе влаштовано. І він відпустив тебе, Хейзел. А моє завдання — сказати тобі, що все нормально. Ти з Френком — І вам добре разом. Усі ми переживемо це. Сподіваюсь, ви будете щасливими. До того ж, Чжан навіть шнурків на черевиках не зав’яже без твоєї допомоги.
— Це грубо, — докорила Хейзел, але відчула як усередині неї розв’язався сплутаний клубок почуттів, що вона носила багато тижнів.
Лео справді змінився. Хейзел навіть почала думати, що знайшла хорошого друга.
— Що з тобою сталось, коли ти був без нас? — поцікавилася вона. — Кого ти зустрів?
Око Лео сіпнулось.
— Довга історія. Я розповім тобі колись, але сам досі чекаю, що з неї вийде.
— Всесвіт — це машина, тож усе буде добре.
— Сподіваюсь.
— Якщо, звісно, це не одна з твоїх машин. Тому що твої машини ніколи не працюють так, як було задумано.