Рик Риордан – Дім Аїда (страница 88)
— Еге ж, ха-ха, — Лео викликав вогонь у долоні. — Куди йти, пані Підземелля?
Хейзел оглянула шлях перед ними. Приблизно за тридцять футів тунель розділявся на чотири менших. Усі вони були однакові, але з того, що був ліворуч, віяло холодом.
— Сюди, — вирішила вона. — Здається, найбільш небезпечним.
— Мені подобається.
Вони почали спускатися.
* * *
Щойно вони дійшли до першої арки, їх знайшла тхір Ґейл.
Вона стрімко видерлась на Хейзел, скрутилась навколо її шиї й почала сердито пищати, мовляв: «Де ти була? Ти запізнилась».
— Тільки не цей тхір з газами, — поскаржився Лео. — Якщо він пукне у такій тісноті, а я запалю вогонь, ми вибухнемо.
Ґейл огризнулась до нього тхорячою мовою.
Хейзел шикнула на них обох. Вона відчувала, що тунель попереду полого опускається на триста футів і веде у велику залу. У залі була якась таємнича сила... холодна, неосяжна й могутня. Востаннє Хейзел відчувала щось схоже у печері на Алясці, коли Гея змусила її відродити Порфіріона, царя велетнів. Хейзел тоді зірвала Геїні плани, але їй довелось обрушити всю печеру та пожертвувати своїм та маминим життям. Вона не хотіла знову пережити щось подібне.
— Лео, готуйся, — прошепотіла вона. — Ми близько.
— До чого?
Крізь коридор пролунав жіночий голос:
— До мене.
Нудота підступила до Хейзел з такою силою, що в дівчини підкосились коліна. Весь світ навколо закружляв. Орієнтація в просторі, зазвичай бездоганна під землею, цілковито залишила її.
Вони з Лео не рушили з місця, але триста футів тунелю якимсь чином уже були позаду. Друзі стояли перед входом до зали.
— Ласкаво прошу, — промовив голос. — Я нетерпляче чекала цієї миті.
Хейзел оглянула печеру. Гучномовця видно ніде не було.
Кімната нагадувала римський Пантеон, але була оздоблена в стилі Аїд-модерн.
В обсидіанових стінах були висічені різноманітні сцени смертей: жертви чуми, трупи на полі бою, катувальні кімнати зі скелетами в підвішених до стелі клітках. Усе було прикрашене коштовним камінням, що робило картини навіть більш моторошними.
Стелю Пантеона утворювали кам’яні плити з вирізьбленими в них квадратами, але тут купол складався зі стел — надгробків з написами давньогрецькою. Хейзел хотілось вірити, що під її ногами не приховані справжні людські тіла. Та, позбувшись своїх підземних відчуттів, вона не могла у цьому запевнитись.
Інших виходів видно не було. У центрі купола, там, де в Пантеоні крізь отвір сочилися промені сонця, виблискувало коло чорного каміння, наче на згадку про те, що звідси немає виходу — немає неба вгорі, суцільна темрява.
Хейзел перевела погляд на центр кімнати.
— Еге ж, — пробурмотів Лео. — Це двері, саме так.
За п ятдесят метрів від них стояли обрамлені сріблом та залізом двері ліфта. Обабіч спадали ланцюги, що приковували браму до величезних гаків у підлозі.
Підлогу навколо дверей вкривали чорні кам’яні уламки. Хейзел розлютилася, усвідомивши, що колись на цьому місці стояв вівтар Аїда. Його зруйнували, аби вивільнити місце для Брами Смерті.
— Де ти? — крикнула вона.
— Хіба ти нас не бачиш? — поглузував жіночий голос.
Новий приступ нудоти скрутив нутрощі Хейзел. Ґейл на плечі тявкнула і випустила гази, що не дуже підбадьорювало.
Перед очима попливли темні плями. Хейзел закліпала, аби позбутися їх, але стало тільки гірше. А потім плями злились у двадцятифутову темну постать, що нависла над Брамою.
Чорний дим повивав велетня Клітія, точнісінько як у її видінні на роздоріжжі, але тепер Хейзел слабко, але таки розрізняла деталі його тіла: драконячі ноги з попелястими лусками; масивний людиноподібний тулуб, закований в обладунок зі стигійської сталі; довге заплетене в коси волосся, що, на вигляд, складалося з диму. Обличчя було темним як у самої смерті (Хейзел це знала, бо особисто зустрічалась зі Смертю). Очі велетня холодно блищали, як діаманти. Він не носив зброї, але це анітрохи не робило його менш жахливим.
Лео присвиснув.
— Знаєш, Клітію... як на такого здорованя, у тебе чарівний голос.
— Ідіот, — зашипіла жінка.
Повітря на півшляху від Хейзел до велетня замерехтіло — і з нього з’явилась чаклунка.
Вона була вбрана в елегантну золоту, сукню без рукавів. Темне волосся, завите в конус, вінчали діаманти та смарагди. На шиї висів кулон, схожий на мініатюрний лабіринт, а ланцюжок, на якому він висів, був оздоблений рубінами. Дивлячись на прикрасу, Хейзел мимоволі думала про крапельки крові.
Жінка володіла царственою, непідвладною часу вродою — як у статуї, якою можна захоплюватися, але в яку ніколи не закохаєшся. В очах іскрився лиховісний вогник.
— Пасіфая, — промовила Хейзел.
Жінка схилила голову.
— Люба Хейзел Левек.
Лео поперхнувся.
— Ви знайомі? Товариші по Підземному...
— Тихо, дурню, — Пасіфаїн голос був м’яким, але сповненим жовчі. — Я не зацікавлена у напівбожих хлопчиках — завжди таких самозакоханих, таких зухвалих та здатних усе руйнувати.
— Агов, жіночко, — заперечив Лео. — Я нічого не руйную. Я — син Гефеста.
— Ремісник, — гаркнула Пасіфая. — Навіть гірше. Я знала Дедала. Його винаходи завдали мені багато неприємностей.
Лео кліпнув очима.
— Дедала... тобто того самого Дедала? Ну, тоді ти маєш знати все про нас,
— Лео! — Хейзел поклала долоню йому на груди. Щось підказувало їй, що чаклунка перетворить його на дещо неприємне, якщо він не замовкне. — Залиш це мені, гаразд?
— Дослухайся до . поради подруги, — промовила Пасіфая. — Будь гарним хлопчиком і дай можливість жінкам поговорити.
Пасіфая походжала перед ними, оглядаючи Хейзел сповненими ненависті очима. Сила огортала чаклунку, наче жар — розтоплену піч. Вираз обличчя змушував Хейзел нервувати, але водночас чомусь здавався знайомим...
І все ж, велетень бентежив Хейзел більше.
Він стояв позаду, тихо та непорушно. Темний дим виходив з його тіла та клубочився навколо ніг. Це
— Твій... твій приятель не дуже говіркий, — помітила Хейзел.
Пасіфая озирнулась до велетня і презирливо фиркнула.
— Молись, щоб він мовчав, люба. Гея дозволила мені розібратись із тобою власноруч, але Клітій, так би мовити, моє страхування. Між нами, чаклунками, гадаю, що він тут ще й для того, аби взяти мене в шори, якщо я раптом забуду про розпорядження своєї нової господині. Отака Гея обережна.
Хейзел ледве втрималась від того, аби нагадати, що вона не чаклунка і не палала бажанням дізнаватись, як Пасіфая збирається з ними «розбиратися» або чому велетень братиме її в шори. Натомість вона випросталась і намагалася надати собі якомога впевненішого вигляду.
— Що б ти не задумала, — промовила Гейзел, — це не спрацює. Ми здолали всіх чудовиськ Геї, які ставали нам на заваді. Будь розсудливою і відступи.
Тхір Ґейл схвально оголила ікла, але Пасіфая навіть не кліпнула.
— Ти не дуже справляєш враження, — задумливо промовила чаклунка. — Але з вами, напівбогами, завжди так. Наприклад, мій чоловік Мінос, цар Крита. Він був сином Зевса. Але на вигляд і не скажеш. Майже такий саме худорлявий, як оцей, — вона махнула рукОю на Лео.
— Оце так, — пробурмотів Лео. — Мінос, напевно, скоїв щось дуже погане, якщо заслужив
Ніздрі Пасіфаї роздулись.
— О... ти й гадки не маєш. Він був занадто гордим, щоб принести належну пожертву Посейдону, і тоді боги покарали
— Мінотавр, — раптом пригадала Хейзел.
Ця легенда була настільки відразливою та химерною, що Хейзел завжди затуляла вуха, коли її розповідали в таборі. Пасіфаю прокляли так, щоб вона закохалась в улюбленого бика свого чоловіка. Від нього вона народила Мінотавра — напівлюдину-напівбика.